Розділ 13

Оля

Щось змінилося — кричить мій внутрішній голос. Але вперше в житті я його ігнорую. Усе загострилося до межі. Відчуття, думки, погляди — ніби хтось викрутив їх на максимум. Я сама заплуталася у собі. У своїх реакціях. У тому, що відчуваю до нього. Зізнання Руслана… вони мені лестять. І це навіть не просто приємно — це небезпечно приємно.

А ще його загадковість. Вона затягує, як вир. Його слова — ніби крок назустріч, ніби він впускає мене у свій світ. Довіряє. А я? Я майже нічого про нього не знаю. І чомусь саме це змушує хотіти ще більше.

Слухати його. Бути поруч. Вчепитися в кожну хвилину разом.  Бо вчора ми вже зробили крок — маленький, обережний, але справжній. Поділилися тим, що зазвичай ховаємо глибоко.

І, здається, цього виявилося достатньо, щоб усе всередині перевернулося. Сьогодні ввечері ми знову зустрінемося.

Так, я погодилася на побачення. І якщо здається, що я спокійна — не смішіть. Мене трусить із самого ранку. Руслан має бути за дві години, а я стою посеред кімнати й не розумію, що вдягти. Куди ми поїдемо — теж загадка.

— Біла чи шоколадна? — питаю, тримаючи перед собою дві сукні.

— Шоколадна, — відповідають Ілона з Марго в один голос.

Я навіть не дивуюся. Сама тягнуся до неї. Щільний атлас красиво лягає по фігурі, об’ємні рукави додають характеру, а колір… глибокий, теплий, трохи небезпечний. Саме те, що треба сьогодні.

Проводжу пальцями по тканині й уже уявляю, як вона виглядатиме на мені. Відкриту шию прикрашу підвіскою від Руслана. 

— І ти нічого не хочеш сказати? — Марго примружується, уважно мене розглядаючи. — Світишся, як новорічна ялинка.

— Ох, дівчата… — усміхаюся так широко, що щоки вже болять.

— Ага, все з тобою зрозуміло, — Ілона театрально махає рукою. — Діагноз: пропала.

— Ще не факт, — бурмочу, але навіть сама не вірю у свої слова.

Вони переглядаються й синхронно усміхаються. Все. Вирок винесено без мене. Я більше нічого не кажу — часу катастрофічно мало. Починаю збиратися. Спочатку макіяж — легкий, але такий, що підкреслює очі. Трохи тіней, туш, чіткі стрілки… і погляд уже інший. Глибший. Впевнений.

Або я просто намагаюся так виглядати. Потім волосся. Низький пучок. Простий, елегантний. І, здається, я проклинаю його хвилин десять, поки він нарешті не виглядає так, як треба.

— Ти там ще жива? — долітає слова Ілони, яка лежить на ліжку.

— Поки що, — відказую крізь зуби, намагаючись не розвалити всю конструкцію.

Нарешті. Вдягаю сукню — тканина приємно ковзає по шкірі, і я на секунду завмираю, дивлячись у дзеркало. Сапоги. Пальто. Беру сумочку, ще раз швидко оглядаю себе. І серце раптом б’ється швидше. Бо це вже не просто підготовка. Це… передчуття.

Виходжу з гуртожитку й одразу зупиняюся. Він уже тут. Стоїть, спершися плечем об автомобіль, ніби чекає давно. Руки в кишенях пальта, погляд спокійний… але варто йому помітити мене — і щось у ньому змінюється.

Ледь помітно. Та я це відчуваю. Серце збивається з ритму. На кілька секунд світ ніби стихає. Залишається тільки відстань між нами — і цей погляд.

Руслан повільно випрямляється. Не поспішає. Розглядає. І від цього погляду шкіра ніби пам’ятає кожен його дотик, якого ще навіть не було.

Я роблю крок. Потім ще один. І раптом починаю надто гостро усвідомлювати все: як лягає сукня, як холод торкається відкритої шиї, як підвіска ледь торкається шкіри.

Чи помітить він? Чи взагалі дивиться на це… Чи тільки на мене? Підходжу ближче. Він не каже нічого. І я — теж. Між нами зависає пауза. Така щільна, що її можна відчути фізично. Руслан ковзає поглядом зверху вниз.

Повільно. Без сорому. І повертається до очей.

— Ти… — починає і на секунду замовкає, ніби підбирає слова, що не звучатимуть банально. — Небезпечно гарна сьогодні. —  Ледь видихаю.

— Це комплімент чи попередження? —  Кутик його губ ледь піднімається.

— Швидше констатація факту.

Він робить крок ближче. І от тепер відстань між нами стає майже нестерпною. Я відчуваю його запах. Тепло. Цю впевненість, яка не тисне, але огортає. Його рука піднімається. На секунду завмирає — ніби дає мені можливість відступити. Я не відступаю. Ледь торкається моєї шиї, пальцями ковзає до підвіски.

— Моя, — тихо каже, і в голосі з’являється щось глибше, ніж просто слова. Дихання збивається.

— Подарунок, — уточнюю, хоча це звучить слабко навіть для мене. Його погляд темнішає.

— Я пам’ятаю.

І ця проста фраза раптом звучить так, ніби він пам’ятає значно більше, ніж просто прикрасу. Мовчання знову зависає між нами. Тільки тепер воно інше. Напружене. Живе. Його погляд опускається на мої губи. І я відчуваю це. Кожною клітинкою.

Секунда. Друга. Я не рухаюся. Він теж. І це навіть гірше, ніж якби він просто поцілував.

— Поїхали, — раптом тихо каже Руслан, ніби перериває щось небезпечне.

І відступає на крок. Наче нічого й не було. Наче мені не довелося зараз зібрати всю себе, щоб не зробити крок першою. Відкриває для мене дверцята. Я сідаю, відчуваючи, як усередині все ще пульсує.

І тільки коли він обходить машину, ловлю себе на думці: Це побачення ще навіть не почалося. А я вже програю.

Дверцята тихо зачиняються, відрізаючи мене від холодного повітря й зайвого світу. Всередині — тепло, приглушене світло панелі й він поруч. Руслан сідає за кермо, але не поспішає заводити машину. На мить завмирає, ніби дозволяє цій тиші розтягнутися між нами ще трохи довше. Я відчуваю її фізично — щільну, напружену, таку, що стискає грудну клітку і не дає вдихнути на повні груди.

Нарешті двигун оживає, але напруга нікуди не зникає. Вона залишається між нами, натягнута, як тонка струна, готова ось-ось зірватися. Машина плавно рушає, вогні нічного міста розтікаються за вікном, але я не дивлюся на них по-справжньому. Я відчуваю його погляд. Не одразу, не різко — але точно. Він не тисне, не змушує, просто є. І цього достатньо, щоб шкіра стала чутливішою.