Розділ 13

Оля

Щось змінилося, кричить мій внутрішній голос, але вперше в житті я його не слухаю. Усі відчуття та сприйняття загострені, все занадто заплуталося. Я сама заплуталася у своїх почуттях. Якось все неоднозначно. Зізнання Руслана мені лестять, це приємно, навіть дуже.

А ще його загадковість — вона притягує, його зізнання означають, що він мені довіряє. Я майже нічого про нього не знаю, але дуже хочу слухати його, проводити з ним час.

Вчора Руслан привіз мене до гуртожитку без десяти дванадцять. Ніяких намагань мене поцілувати, обійняти, просто доторкнутися чи ще чогось — не було. І це навіть дратувало, бо хотіла знову відчути смак хлопця, але ж кидатися на нього не буду. Попрощавшись з ним під пильним поглядом консьєржки, усміхнена побігла до себе в кімнату, а так хотілося побути ще біля хлопця, поговорити, відкритися якоюсь мірою. Бо вчора ми трохи відкрилися один одному, поділившись своїми переживаннями.

Ось сьогодні ввечері домовилися з ним зустрітися. Так, я погодилася на побачення. Якщо вам здається, що я спокійна, то ніфіга, мене всю трясе з самого ранку. Руслан має бути через дві години, а я навіть не знаю, що вдягти, куди ми поїдемо. Єдине, що він сказав, — мені має сподобатися. І що б я не вдягла і як би не виглядала, мені все личитиме.

— Біла чи шоколадна? — запитую в Ілони та Каті.

— Шоколадна, — говорять в один голос. Мені теж подобається саме ця сукня. Вона виготовлена з щільного атласу та має об’ємні рукави. Відкриту шию прикрашу подарунком Руслана, а на руку не забуду вдягти браслет від подруги. Тепер це одні з моїх улюблених прикрас.

— А ти куди це так зібралася? — запитує Ілона.

— На побачення, — розпливаюся в посмішці.

— З тим хлопцем на крутій тачці, що вчора тебе підвозив? — запитує Катя.

— А тобі що з того? — бурчу.

— Та нічого. Молодець ти, Олько, правильно — відірвала гаманець потовщі, не розкидайся на цих студентів. Як там кажуть: тримай бика за рога, поки не побіг до іншої. А то на коханні далеко не заїдеш, — роздумує Катя.

— Що за цинізм? — дратують слова та думка дівчини, бо мені Руслан подобається як чоловік, а не як гаманець, і яка різниця, які в нього статки.

— Чому одразу цинізм? Говорю правду, хоч для кожного вона різна, — роздратовано відповідає Катя.

— Ну так, говорить та, що стрибає від одного до іншого, — мені треба тримати язик за зубами, бо мої слова явно зачіпають дівчину, і вона моментально покривається плямами.

— Та що ти знаєш? Стерво ти звичайне, ось і все! — відкриваю рот, щоб відповісти, але...

— Брейк, стоп вас! Щось не туди понесло, дівчата, — у нашу суперечку втручається Ілона. — Що за батл?

— Яке вона має право говорити, що я обираю хлопця не за вподобаннями, а за вмістом гаманця? — бурчу, бо слова і справді зачепили мене, але я теж не стрималася. І не мені вирішувати, з ким Каті спати, а з ким гуляти.

— Ти чого? — звертається Ілона до Катерини, яка ковтає сльози. Невже її так мої слова образили? Не думаю...

— Та нічого. Ти мене вибач, Олю, я зі своїми проблемами на тебе накинулася, — починає ще більше схлипувати. Відкладаю одяг і присідаю на ліжко біля Каті, а Ілона сідає з іншого боку.

— Я теж погарячкувала, вибач мене, — обіймаю дівчину. — Якщо хочеш, можеш розказати, що в тебе трапилося. Ми підставимо тобі свої плечі, — дивлюся на Ілону. Вона сама нічого не розуміє.

Ми ніколи не були близькими, у кожного своє життя, але якщо потрібна підтримка, ми підтримаємо.

— Іван зрадив мене, — ми з Ілоною витягуємо обличчя та переглядаємося. Здивовані — не те слово. Катя з Іваном ще зі школи разом, навіть в один університет поступили, щоб бути разом. Тепер мені стає зрозумілою поведінка дівчини тоді в клубі та її закритість.

— От козел, — не підбираючи слів, говорю я.

— Оль, — присікає мене Ілона.

— Оля права, він ще той козел! — бубнить заплакана Катя. — Я ж відчувала, що щось змінилося між нами, але не приділяла цьому уваги. А коли побачила, як він цілувався зі своєю одногрупницею, мені ніби хтось ніж у серце встромив. Відверто, не соромляючись інших.

— Я ж кажу, козел. Сподіваюся, ти йому добряче врізала, — обіймаю ще сильніше.

— Ні, я втекла, він мене навіть не бачив.

— От дурепа, я б йому спочатку обличчя розцарапала, а потім тій курві волосся повидирала.

— Оль, ну не всі такі, як ти. Катя — ніжна натура, — говорить Ілона.

— Серйозно, він її зрадив, а вона навіть не врізала йому. І що це було?

— Кохання, — подає голос Катя.

— Оу, ваше кохання — це така собі хвороба, краще триматися на відстані. Всі вони — козли.

— Ох, говорить та, що збирається на побачення, — усміхається Катя.

— Хочеш, я нікуди не піду? Сходимо, купимо щось і вип’ємо наливки твого батька?

— Ти що? Ні, йди збирайся вже, а то ще не вистачало, щоб через мене ти залишилася вдома. Я взагалі цей день у календарі відмічу — непідступна Ольга йде на побачення.

— Оля і побачення — це як дві паралелі, — каже Ілона.

— Ну, дякую вам, що ви вже на мені хрест поставили, — усміхаюсь, — та записали в монахині.

Я ще сама не розумію, що між мною та Русланом. Емоції? Мені цікаво, що ж буде далі, нікому не відомо. Але знаю точно — вбиватися за хлопцем, як Катерина, не буду!

— Справитеся без мене? — запитую у Каті та Ілони.

— Звичайно, біжи вже, бо скоро твій принц прискакає, а ти ще в халаті, — каже Катя.

— А котра вже година?

— 17:10.

— Скільки? Все, я збираюся. Вище ніс!

Часу катастрофічно мало. Починаю збиратися: спочатку макіяж, який підкреслює мої очі та майже ідеальний контур обличчя, потім збираю волосся у низький, елегантний пучок. Ось з ним я й намучилася. Вдягаю сукню, яку допомогли обрати дівчата, сапоги та пальто — те, в якому була вчора. Беру сумочку.

— Все, я пішла, без мене не сумуйте.

— Гарно повеселитися. До гуртожитку можеш не повертатися, — каже Ілона.