Розділ 12

Оля

Я кожною клітинкою відчуваю напругу в машині. Вона тисне, не дає розслабитися. Тиша між нами важка, така, що будь-яке слово звучало б зайвим.

Тая попереду сидить напружено, дивиться у вікно, але думками не тут. Після її слів у мене досі не вкладається в голові: вуличні перегони, чотири роки впертості — і різке «все», без пояснень. Я переводжу погляд на Руслана. Він веде машину спокійно, зібрано. Жодного зайвого руху. Повний контроль. І це насторожує ще більше. Машина входить у поворот плавно, але впевнено — на межі. Як і він сам.

Наші погляди зустрічаються в дзеркалі. Він не відводить очей. Я — першою. Тиша висить у повітрі, важка, напружена. Коли машина зупиняється біля будинку Таї, вона ледь помітно видихає.

— На сьогодні вільна. Поговоримо завтра, — каже Руслан спокійно, не підвищуючи голосу. У цьому тоні немає емоцій, але є те, що змушує слухатися без заперечень. Я б не прийняла такого. Але Тая лише тихо відповідає:

— Добре.

Вона виглядає засмученою. Не демонстративно — тихо зламаною всередині. Виходить із машини, на мить затримується, коротко обіймає мене, ніби вибачається, і швидко йде до воріт, не піднімаючи голови. Я проводжаю її поглядом, не розуміючи. Що вона зробила такого? Двері за Таєю зачиняються — і в машині знову стає тихо. Тільки тепер ця тиша інша. Спрямована на мене.

— А тепер ти, — каже Руслан.

Я дивлюся на нього. Його погляд рівний, зібраний, без жодної зайвої емоції. Ні злості, ні роздратування — лише холодна впевненість людини, яка звикла, що її слухають.

Машина плавно рушає з місця. Наче нічого не сталося. Наче це не звучало як початок розмови, після якої вже нічого не буде таким, як раніше. Я мовчу кілька секунд, відчуваючи, як напруга знову піднімається в грудях.

— Що я? — дивлюся на нього прямо, не відводячи очей, хоча всередині вже все напружене до межі.

Встигаю зловити його погляд. І він інший. Темніший. Глибший. У ньому щось рухається, щось небезпечне, майже неконтрольоване. Наче він тримає це всередині з останніх сил. Щелепа напружується, пальці сильніше стискають кермо, і я раптом дуже чітко розумію — він на межі.

— Не хочеш нічого пояснити? — його голос тихий, але важкий. Не підвищує. І від цього ще гірше.

— А маю? — відповідаю рівно, хоча сама відчуваю, як швидше б’ється серце. Його губи смикаються, погляд ковзає по мені повільно, уважно, ніби оцінює, розбирає на частини.

— Ти свій вигляд бачила? Вирядилася ніби…

Він не договорює. Я не даю. Бо знаю — ще слово, і я або вийду з машини, або скажу те, про що пошкодую.

— І що з ним не так? — перебиваю різко. — Я сама знаю, куди йду. Порад не прошу.

На секунду в салоні стає ще тихіше. Небезпечно тихо. Руслан повільно переводить погляд назад на дорогу, але я бачу — він не заспокоївся. Навпаки.

— Все з ним так, — говорить спокійно, але цей спокій оманливий. Його погляд знову ковзає по мені, затримується довше, ніж треба. — Але таким виглядом ти притягуєш до себе різних покидьків.

У грудях щось різко стискається. Злість. Обурення. І ще щось… небезпечніше.

— Добре, що сказав, — усміхаюся холодно. — Тепер паранджу за твоїм проханням носитиму.

Я відчуваю, як перетинаю межу. Але вже не зупиняюся. Його пальці на кермі стискаються сильніше. Кісточки біліють.

— Було б не погано, — відповідає так само спокійно.

— А що ще ти хочеш? — питаю тихо, але в голосі вже чується напруга.

Я кидаю йому виклик. Свідомо. Руслан на мить мовчить. Наче обирає, чи варто. Наче ще є шанс зупинитися. Але він не з тих, хто зупиняється. Він ледь повертає голову, і наші погляди знову зустрічаються. Цього разу — довше. Жорсткіше.

— На побачення з тобою хочу.

Слова падають рівно. Без посмішки. Без натяку на жарт. Як факт. І в цю секунду в машині стає настільки тихо, що я чую власне серцебиття. Ніби щось справді зараз вибухне. І найгірше… я не впевнена, що хочу, щоб цього не сталося.

— Хотіти не шкідливо, — кидаю різко, не відводячи погляду. Усередині вже кипить, і стримувати це стає дедалі складніше. — Он, у тебе є кого запросити. Скільки їх? Озирнись навколо. Я тебе знаю не так довго, а вже збилася з рахунку. У магазині одна, у клубі інша… — я коротко видихаю, але не зупиняюся. — Сьогодні он здобич сама клюнула, а ти замість гарячої нічки з рудою обрав вести сестру та її подругу по домівках. А як же чоловічий тестостерон, бажання, а?

Машина на секунду різко гальмує. Не критично, але достатньо, щоб мене ледь подало вперед. Руслан стискає кермо так, що кісточки біліють. Я зачепила.

Він мовчить кілька секунд. Довго. Небезпечно довго. Наче або зараз скаже щось, що вже не повернеш назад… або взагалі не стримається.

— А може, — його голос звучить тихіше, ніж до цього, але в ньому з’являється щось інше, глибше, — я одну бажаю.

Він повільно повертає голову. Наші погляди зіштовхуються. І цього разу — без гри.

— Ось цю, — додає ще тихіше, але від цього ще сильніше. — Що сидить поруч, колючим їжаком, піджимає губи, злиться… і метає блискавки в різні боки.

На секунду мені ніби вибиває повітря. Але я не дозволяю собі показати це.

— Руслане, — вимовляю рівно, хоча голос все одно звучить напруженіше, ніж хотілося б, — якщо ти і справді щирий у своїх словах… то на ділі щось не виходить.

Я дивлюся прямо на нього. Без усмішки. Без пом’якшення.

— Розберися зі своїми дівчатами, тоді поговоримо. А третьою чи черговою я не хочу бути. У такому випадку ти звернувся не за адресою.

Тиша. Він дивиться на мене. Довго. Так, ніби зчитує не лише слова, а все, що за ними стоїть. І щось у його погляді змінюється. Стає жорсткішим. Зібранішим. 

— Я тобі і не пропонував бути третьою чи черговою, — говорить повільно, чітко, ніби відрізає кожне слово. Його голос знову той самий — впевнений, безапеляційний. — Хочу, щоб ти була єдиною.

І це звучить не як бажання. Як намір. Як те, що він уже для себе вирішив.