Розділ 11

Оля

До гуртожитка потрапляю на початку четвертої години ночі. Можливо, вже хтось встає, а я лише тишком-нишком відкриваю двері до кімнати, швидко перевдягаюся, ставлю квіти в воду, які подарувала подруга, та завалююся в ліжко.

Сон яскравий, особливий, і знову Руслан. Чому його так багато останнім часом? Чи можна йому вірити?

Зранку прокидаюся досить бадьора, хоч і пів ночі мене носило невідомо де. Спочатку душ, суботня черга є, але не критична. Потім пряму на кухню, хочу щось приготувати. Таке буває вкрай рідко, але буває. Сьогодні натхнення мене переповнює. На кухні теж не багато людей, зазвичай усі їдуть на вихідних додому. Я б теж могла поїхати, але вирішила, що не хочу. Хочу провести цей день так, як ніколи, і Тая обіцяла мені цікаву розважальну програму.

Приготувавши на швидкоруч омлет з овочами, пряму до кімнати, де мене чекає черговий сюрприз.

— З днем народження! — на всю кімнату кричать Катя з Ілоною, а я розпливаюся в усмішці.

Вручають мені подарунок та обіймають.

— Дякую! — говорю щиро. Мені дуже приємно, я навіть не могла подумати, що дівчата згадають про мій день. А вони ще й на стіл накрили. Бачу на нашому невеличкому столику: тортик зі свічками, фрукти, сік. І коли вони це все встигли? Мій омлет відходить на другий план.

— Задувай! — простягає тортик Ілона, на якому рівно дев’ятнадцять свічок.

— І про бажання не забудь! — додає Катя.

Бажання, а я навіть не знаю, що забажати. Все так швидко змінюється і, здається, у моєму житті і так все добре. Загадую стандартне для себе побажання: «Бути щасливою».

Я розумію, що щастя — це широке поняття, і для кожного воно різне. Для когось щастя — наявність останньої моделі смартфона, а для когось це моменти, на які багато з нас не зважає. Але ж життя таке яскраве. Ми звикли кудись поспішати, не звертаючи уваги на дрібниці.

Отже, для мене щастя — коли життя наповнене яскравими моментами. Коли воно б’є яскравими барвами.

Мріяла про легкий сніданок, а сама зараз сиджу з повним набитим ротом торта. Хоч і не люблю солодке, але зараз цей тортик такий смачний. Все змінюється, і мої вподобання не можуть постійно бути однаковими, вони адаптуються і змінюються, як усе навколо.

Після солодкого сніданку дівчата розходяться по своїх справах, а я прибираю після ранкового чаювання.

Відеодзвінок рівно об 11:07. Нічого не змінюється вже дев’ятнадцять років. Саме о цій годині я з’явилася на світ, і кожен рік поспіль матуся мене вітає об 11:07. Незмінна традиція.

— Донечка рідненька, — кожне слово мами, як солодка пісня. Вдивляюся в екран смартфона та посміхаюся. Її слова, її підтримка, її турбота для мене дуже важливі. — Вітаю тебе з твоїм днем народження, яка ти доросла вже в мене… — Для мене кожного разу це емоційно. Я тримаюся, бо мої сльози ще більше розчулюють неньку. Вона завжди згадує батька і постійно плаче, а я разом з нею. Моя душа розривається, але зовні я міцний горішок. — Я тебе дуже люблю!

— І я тебе, матусю! — це особливий момент для нас. Зв’язок між донькою та мамою.

З мамою розмовляю довго, по-особливому, розповідаю про Таю, яку мама нахвалює та запрошує до нас в гості. Я пропонувала її минулого разу ще поїхати, але дівчина поїхала з батьками «на нудний вечір», як сказала вона сама. З мамою я говорила б іще, але баба Ніна ніяк не заспокоїться, і якщо за третім разом, коли вона телефонує, я не візьму слухавку, то вона приїде сюди. А вона може, навіть сумніватися не потрібно.

— Ольго, з ким з самого ранку теревеняти можна? —  баба Ніна зі звичним тоном.

— І тобі привіт! —  а сама посміхаюся. —  З мамою.

— Ааа, ну тоді добре. Онучко, —  вона рідко так до мене звертається, але кожне її слово —  це трепет для мене. — Хочу у цей прекрасний жовтневий день побажати тобі… Ой, як оце згадаю, коли твої батьки привезли тебе додому таку крикливу зі зморшками на обличчі, і досі серце кров’ю обливається. Якою ж ти не посидьою була, робила всім нерви, і як тебе всі терпіли…

— Ба, ну дякую! —  а сама посміхаюся. Вона кожного разу згадує, як мене привезли з пологового будинку.

— Не бакай мені, правду ж говорю, що шило в тебе в одному місці було та й є. Але, незважаючи на твій скверний характер – цікаво ж, в кого в мене такий характер, сама говорила, що я її копія —  ми дуже тебе всі любимо. Ти – промінчик сонця у моєму житті. Ти вже така доросла, і шкода, що батько з дідом не дожили до цього моменту… —  у словах чую гіркоту, але бачу, як і я тримаюся. Хоча це дуже важко навіть уявити, як таке пережити, що пережили вони з мамою.

Після привітань з бабою говоримо теж довго, розповідаю про навчання, про Таю, про все, що відбувається. Мовчу лише про залицяння Руслана, хоча й залицяннями це важко назвати.

— Ольго, ти там з правнуками не затягуй! — вона, як завжди у своєму стилі, кожного разу не забуває про це сказати.

— Вже працюю над цим питанням!

— Ольго! —  присікає мене.

— Я тебе дуже люблю, а тепер мені вже час бігти. —  Швидко відключаю дзвінок, бо знаю, чим це все може закінчитися.

Після розмови з двома найдорожчими жінками у моєму житті на душі так спокійно, метелики літають.

Ще я чекала привітання від Аліни. Вона завжди вітала мене кумедними відео у соціальних мережах, а цього разу надіслала скупе повідомлення: «З днем народження!». Хоч би якогось смайлика поставила.

Я розчарована, і це повідомлення мені показало, що наша дружба вичерпала всі сили. Це ж нормально, що у нас змінилися погляди на життя, оточення, а життя не зупиняється. Я чітко розумію, що скупе спілкування залишиться, але того всього, що було, вже не буде. Можливо, з часом щось і зміниться.

Після обіду, саме тоді, коли я завершую працювати над університетськими завданнями, адже свято святою не є, а домашку ніхто не відміняв, телефонує Тая.

— Ну що, імениннице, готова до пригод? —  запитує подруга.

— Ти ще й питаєш! Звичайно! А який у нас план дій?