Розділ 11

Оля

До гуртожитку повертаюся на початку четвертої ранку. Тихо відчиняю двері, швидко перевдягаюся, ставлю квіти у воду й одразу падаю на ліжко.

Сон накриває миттєво. Яскравий… і в ньому знову Руслан.
Чому його так багато в моїх думках? І чи можна йому вірити?

Прокидаюся на диво бадьорою, хоча пів ночі мене десь носило. Душ, коротка черга — і я вже повертаюся до кімнати… де на мене чекає ще один сюрприз.

— З днем народження! — на всю кімнату вигукують Марго з Ілоною, і я мимоволі усміхаюся.

Вони вручають подарунок і міцно обіймають.

— Дякую… — щиро відповідаю. Я й не очікувала, що вони згадають. А вони ще й стіл накрили.

На нашому маленькому столику — торт зі свічками, фрукти, сік. Коли вони все це встигли?

— Задувай! — Ілона простягає торт із дев’ятнадцятьма свічками.
— І не забудь загадати бажання, — додає Марго.

Бажання… Я завмираю на мить. Не знаю, що просити. Усе так стрімко змінюється, і здається, що зараз у мене вже є все, що потрібно. Я задуваю свічки.

За кілька хвилин  сиджу з шматком торта. Не люблю солодке, але сьогодні він здається особливим. Мабуть, справа не в торті.  Після солодкого сніданку дівчата розходяться по своїх справах, а я прибираю після ранкового чаювання.

Ближче до обіду  телефонує мама з привітанням. Розмовляємо довго, по-особливому. Я розповідаю про Таю, і мама одразу її нахвалює та запрошує в гості. Минулого разу я вже кликала Таю до нас, але вона поїхала з батьками на свій «нудний вечір».

Я б говорила з мамою ще, але баба Ніна не з тих, хто чекає. Якщо не відповім — приїде. І вона точно може.  Я ще чекаю на привітання від Аліни. Завжди були кумедні відео, жарти… А сьогодні — сухе:
«З днем народження!»

І все. Неприємно. І якось… показово, хоча ніби і помирилися. Наче це остаточна крапка. Ми просто стали різними. Інші погляди, інше життя. І, мабуть, це нормально. Я розумію: спілкування ще буде. Але вже не таке, як раніше.

Телефон дзвінок лунає несподівано. Я різко підриваюся з ліжка, вирвана з напівзабуття. Кидаю погляд на годинник — майже третя. Пів дня… просто зникло. Я навіть не помітила, як провела його.

— Ну що, імениннице, готова до пригод? — запитує Тая.

— Ти ще питаєш? Звісно. Який план?

— Литвин, план простий: підняти свій зад і почати збиратися. О четвертій я за тобою.

— Тай… — хочу обуритися, але вона не дає договорити.

— Я на таксі. Моя «красуня» вже другий місяць у ремонті, — фиркає. — І мені по дорозі. Не буду ж я проїжджати повз твій гуртожиток, щоб чекати тебе в центрі.

— Добре, переконала. Збираюся.

Для вечора обираю довгу облягаючу сукню з м’якої віскози з розрізом на стегні. Просто — але виглядає ефектно. Макіяж стриманий, але підкреслює риси. Волосся — легкими хвилями. Дивлюся на себе в дзеркало й ледь усміхаюся. Сьогодні я собі подобаюся. І цього достатньо. Взуваю чоботи на тонких підборах, накидаю пальто й виходжу, щойно отримую повідомлення: «Я на місці».

— Литвин, і скільки тебе можна чекати? — бурмоче Тая, щойно я сідаю в авто.

— І не вмерла? — спокійно відкидаюся на сидіння.

— Ні, — уважно оглядає мене. — Хоча, знаєш… виглядаєш ти шикарно. Я б ще почекала. — Я ловлю її погляд і лише ледь піднімаю брову. На її слова навіть водій кидає погляд у дзеркало.

— Бачу, ви теж перевершили мої очікування, Таїсіє.

— Ой, та що я… — відмахується. — Хто у нас сьогодні іменинниця?

Я усміхаюся, дивлячись у вікно. Сьогодні — мій день. І я не збираюся його віддавати нікому. Усю дорогу до Хрещатика ми з Таєю не замовкаємо ні на хвилину. Коли виходимо з авто, водій ледь помітно видихає — здається, ми його таки втомили. Мабуть, запам’ятає нас надовго. До потрібного закладу доходимо швидко. «Mimosa» — одне з найпопулярніших місць серед молоді. Я давно хотіла сюди потрапити, і Тая, звісно, це запам’ятала.

Ледь ми переступаємо поріг закладу, до нас одразу підходить офіціант. Тая називає своє прізвище, а він ввічливо киває, перевіряючи бронювання на планшеті.

Поки він уточнює деталі, ми залишаємо верхній одяг у гардеробі. Усе відбувається швидко й злагоджено, без зайвої метушні. За мить офіціант запрошує нас пройти до столика. Ми опиняємося біля великого вікна, звідки відкривається захопливий вид на вечірнє місто.

Вечірній Київ — особливий і вже рідний. Ми з Таєю часто гуляли тут: блукали вулицями, сиділи на скляному мосту з видом на Дніпро, слухали вуличних музикантів. У такі моменти місто ніби оживало.

Замовляємо за порадами офіціанта: фірмову піцу з пряним медом, салати — я з куркою, Тая з тунцем, брускети й лимонний тарт. До всього — по коктейлю з джином. Чекати довго не доводиться. Коли офіціант приносить страви, я ледь стримуюся, щоб не вихопити тарілки з його рук.

— За тебе, подруго! — Тая піднімає бокал, і я повторюю за нею.

— Дякую… за цей вечір.

— І за нього плачу я, — спокійно додає вона. — Відмови не приймаються. Це мій подарунок.— Я на мить напружуюся.

— Тай, це зайве. Я ж теж відкладала…

— Нічого не зайве, — легко перебиває вона. — Мені подобається тебе балувати. Все, тему закрили.

Я відкриваю рот, щоб ще щось заперечити… і зупиняюся. Можливо, не все потрібно контролювати.
Можливо, іноді можна просто дозволити про себе подбати.

— Добре, — тихіше кажу, ніж зазвичай. — Дякую.

Тая лише задоволено усміхається, ніби саме цього й чекала. Ми допиваємо коктейлі й замовляємо ще по одному. Розмови стають гучнішими, сміх — щирішим. Вечір огортає легкістю, і вперше за довгий час я нічого не намагаюся тримати під контролем.

— О, я знаю! — Таїсія різко оживає, і її очі спалахують тим знайомим азартом, який ніколи не обіцяє нічого спокійного. Я відставляю келих і дивлюся на неї з підозрою.

— Що?

— Куди ми зараз поїдемо? —  Я ледь помітно напружуюся.

— Я думала, вже по домівках. — Тая тихо сміється, ніби я щойно сказала щось максимально безглузде.