Розділ 10. Сюрприз.

Оля

Мені залишається буквально декілька кроків до автомобіля з жовтою шашкою. Сильні чоловічі пальці тримають мене за передпліччя. Дотик сильний, але ніжний, якщо мене відпустять то впевнена на місті залишиться сліди у вигляді опіків. Бо саме так мене пробиває все тіло тремтить.

- Олю, - звучить у мене біля самого вуха, досить інтимно, ну чому така реакція? Повертаюся та дивлюся на Руслана.

- Що? Відпусти! – говорю роздратовано.

- Ми можемо поговорити?

- Про, що?

- Ходімо зі мною – він командує, а як причарована виконую наказ та прямую за ним, точніше він іде і тримає мене за руку, боїться, що в течу. А я дивуюся сама зі своєї реакції та дивних дій від себе. Ми підходимо до вже знайомого мені спортивного автомобіля.

- Сідай – відкриває для мене пасажирські двері. Підіймаю на нього свій погляд з тисячею питань – Будь ласка – звучить м’якше.

- Нізащо! – мотаю головою.

- Ми просто поговоримо, а тоді якщо ти захоче я відвезу тебе туди куди ти скажеш.

- Що не зрозуміло з моїх слів, я не сяду у твій автомобіль! Повторити ще раз?

- Олю, сядь, будь ласка у це кляте авто! – ось і справжнє обличчя Руслана. Його витримки вистачає не довго.

- Ні! І команди будеш роздавати тій з якою прийшов, а не мені.

- Ревнуєш?!

- Що? Хто я тобі така, щоб ревнувати. І повторю тобі, щось я багато сьогодні тобі повторяю. Я прийшла сюди не сама.

- А, ну да забув про того сопляка, який пожирав тебе поглядом та лапав! І де зараз герой твого фільму? Чому ти зараз сама? Щось я не спостерігаю його поряд.

Важке дихання, погляди у яких багато емоцій, все навколо нас ніби палає. Ми спопеляємо один одного поглядом. І ніхто не збирається здаватися.

- А тобі, яке діло, ти теж не один прийшов на хвилинку! – жестикулюю руками.

- Ревнуєш?!

- Звичайно, а то ж мені робити  більше немає чого.  Та мені все рівно з ким ти прийшов, хоч з Анджеліною Джолі чи з Бабою Ягою, саме на осатаню твоя подружка і схожа –  Руслана пробиває на сміх, чорт, чому я не прикусила язика, коли я вже навчуся думати, а тоді говорити.

- А говориш, що не ревнуєш?

- Руслане, я втомилася, хочу спати,  а ти мені тут став та мізки пудриш. В тебе є щось по конкретиці?

- Мені правда шкода за ту ситуацію! Я повів себе як дурень.

- Ну, так сходи до церкви на сповідь, а я не священних, щоб гріхи тобі відшіптувати.

- Олю, - посміхається – Ти хоч колись можеш без своїх ось цих жартів.

- Ні, а ти що не знав сміх продовжує життя – посміхаюся на всі тридцять два, а Руслан у відповідь.

Між нами ще досі натягнута обстановка, іскри, блискавки, і все що тільки можна літає, я б сказала для мене все особливе, а для Руслана? Шкода, що не вмію читати думки. Час зупинився! Руслан ходить поглядом по мені, а потім зупиняється на моїх губах, секунда…дві.. три і він кидається на них ніби голодний звір. Цілує наполегливо, жадібно з напором, голову тримає руками. Відповідаю з такою ж віддачею. Поцілунок ніжний, пристрасний, бажаний, особливий, не схожий на той, що був у кімнаті Руслана. Губи чоловіка гарячі, як і все його тіло, я відчуваю, навіть через тканину.

Я чую свисти та вигуки перехожих мимо нас людей, але мені так все рівно, хай хоч ось тут метеорит впаде... Зупиняємося наші лоби торкаються, а очі горять. Я бачу свої у його, цікаво у нього так само?

- Мені час! –  шепчу не відриваючи погляду.

- Я відвезу – не наполягає.

- Ні - вириваюся та біжу у бік таксі.

- Підеш зі мною на побачення? – чую у спину ласкаве прохання, без наказу як завжди.

- Я подумаю – говорю не повертаючи голову, зстрибую у автомобіль таксі.

Називаю адресу водієві та їду всю дорогу посміхаючись. Я ще досі відчуваю присмак чоловіка. Прикладаю пальці до чутливих губ та посміхаюся ще сильніше. Цікаво, а як я виглядаю зі сторони, напевне схожа на божевільну, бо не даремно водій кидає у мій бік погляди. А чесно мені все рівно, як це все виглядає зі сторони.

Ось і поговорили! Чи розглядала я такий варіант подій, однозначно – ні. Я вибудувала броню, яка з провалом тріснула. Щось змінилося, але що? Я ще досі боюся власник відчуті, своєї реакції, бо кожного разу вона різна. Але у мені прокинувся азарт, а що буде далі? Я водночас хочу продовження та боюся опектися. Я ж пам’ятаю розповіді від Таї про брата, а що якщо я чергова або ж можливо подруга права і я та що залишуся на завжди.

Думки різні, але про них завтра, бо і справді сьогоднішній день мене втомив. Тож як тільки потрапляю до кімнати, одразу пірнаю під теплу ковдру. Сплю добре. Мені сниться Рус його дотики,  наш поцілунок і те невидиме про що говорила Тая.

Неділя проходить спокійно, як завжди. Катя з’являється у кімнаті під ранок. Я не ставлю її зайвих питань. Мене не цікавить її життя, тут а би зі своїм розібратися.

Ілона з’являється під вечір. Ми за традицією робимо чай та п’ємо його зі смаколиками, які у нас є. Кожен з нас занурений у свої думки, не бажає відкриватися. І я приймаю цю позицію також. Не настільки ми вже й близькі, що розкривати повністю карти один перед одними.

У кожного своє життя, і лише він сам може знати, що добре, а що погано. Саме за таким принципом я живу, я не даю поради, коли їх не просять і сама не чекаю коли не бажаю їх.

Дружба для мене важливе питання, я вже говорила, але повторю якщо людина увірвалася у моє життя то це назавжди, але якщо я її довіряю. Довіра - це все. Тому що я люблю так само, як і ненавиджу. Ось така я. І або мене приймають, або просто оминають стороною, бо змінюватися я не збираюся, підлаштовуватися під когось. Звучить егоїстично хтось скаже, але це для того кому все рівно до мене.

Ось так і вийшло, що з дівчатами я живу в одні кімнаті, але близького зв’язку не відчувала ніколи. Ми всі занурені у своє з першого дня знайомства. Між нами типове спілкування, більше ввічливість.

А ось з Таїсією у нас конект, зв’язок з першого слова. Ми розуміє одна одну, підтримуємо та є на одній хвилі. А ще подруга приймає моїх тарганів як я її.