Розділ 10

Оля

Мені залишається буквально декілька кроків до автомобіля з жовтою шашкою. Сильні чоловічі пальці тримають мене за передпліччя. Дотик сильний, але ніжний; якщо мене відпустять, то впевнена, на місці залишаться сліди у вигляді опіків. Бо саме так мене пробиває, все тіло тремтить.

— Олю, — звучить у мене біля самого вуха, досить інтимно. Ну чому така реакція? Повертаюся та дивлюся на Руслана.

— Що? Відпусти! — говорю роздратовано.

— Ми можемо поговорити?

— Про що?

— Ходімо зі мною. — Він командує, а я, наче зачарована, виконую наказ та прямую за ним. Точніше, він іде і тримає мене за руку, боїться, що я втечу. А я дивуюся сама зі своєї реакції та дивних дій. Ми підходимо до вже знайомого мені спортивного автомобіля.

— Сідай, — відкриває для мене пасажирські двері. Підіймаю на нього свій погляд, наповнений тисячею питань.

— Будь ласка, — звучить м’якше.

— Нізащо! — мотаю головою.

— Ми просто поговоримо, а тоді, якщо ти захочеш, я відвезу тебе туди, куди ти скажеш.

— Що не зрозуміло з моїх слів? Я не сяду у твій автомобіль! Повторити ще раз?

— Олю, сядь, будь ласка, у це кляте авто! — ось і справжнє обличчя Руслана. Його витримки вистачає не надовго.

— Ні! І команди будеш роздавати тій, з якою прийшов, а не мені.

— Ревнуєш?!

— Що? Хто я тобі така, щоб ревнувати? І повторю тобі, щось я багато сьогодні тобі повторяю. Я прийшла сюди не сама.

— А, ну так забув про того сопляка, який пожирав тебе поглядом та лапав! І де зараз герой твого фільму? Чому ти зараз сама? Щось я не спостерігаю його поряд.

Важке дихання, погляди, у яких багато емоцій, все навколо нас ніби палає. Ми спопеляємо один одного поглядом. І ніхто не збирається здаватися.

— А тобі яке діло? Ти теж не один прийшов на хвилинку! — жестикулюю руками.

— Ревнуєш?!

— Звичайно, а то ж мені робити більше немає чого. Та мені все рівно, з ким ти прийшов, хоч з Анджеліною Джолі, хоч з Бабою Ягою, саме на осатаню твоя подружка і схожа. — Руслана пробиває на сміх. Чорт, чому я не прикусила язика? Коли я вже навчуся думати, а тоді говорити?

— А говориш, що не ревнуєш?

— Руслане, я втомилася, хочу спати, а ти мені тут став і мізки пудриш. В тебе є щось конкретне?

— Мені правда шкода за ту ситуацію! Я повів себе як дурень.

— Ну, так сходи до церкви на сповідь, а я не священник, щоб гріхи тобі відшіптувати.

— Олю, — посміхається, — ти хоч колись можеш без своїх жартів?

— Ні, а ти що, не знав? Сміх продовжує життя, — посміхаюся на всі тридцять два, а Руслан у відповідь.

Між нами ще досі натягнута обстановка: іскри, блискавки, і все, що тільки можна. Я б сказала, для мене все особливе, а для Руслана? Шкода, що не вмію читати думки. Час зупинився! Руслан ходить поглядом по мені, а потім зупиняється на моїх губах. Секунда… дві… три, і він кидається на них, ніби голодний звір. Цілує наполегливо, жадібно, з напором, голову тримає руками. Відповідаю з такою ж віддачею. Поцілунок ніжний, пристрасний, бажаний, особливий, не схожий на той, що був у кімнаті Руслана. Губи чоловіка гарячі, як і все його тіло, я відчуваю навіть через тканину.

Я чую свисти та вигуки перехожих, але мені все рівно, хай хоч ось тут метеорит впаде... Зупиняємося, наші лоби торкаються, а очі горять. Я бачу свої у його. Цікаво, у нього так само?

— Мені час! — шепочу, не відриваючи погляду.

— Я відвезу, — не наполягає.

— Ні, — вириваюся та біжу у бік таксі.

— Підеш зі мною на побачення? — чую у спину ласкаве прохання, без наказу, як завжди.

— Я подумаю, — говорю, не повертаючи голову, і зістрибую у автомобіль таксі.

Називаю адресу водієві та їду всю дорогу, усміхаючись. Я ще досі відчуваю присмак чоловіка. Прикладаю пальці до чутливих губ та посміхаюся ще сильніше. Цікаво, а як я виглядаю зі сторони? Напевне, схожа на божевільну, бо не даремно водій кидає у мій бік погляди. А чесно кажучи, мені все рівно, як це все виглядає зі сторони.

Ось і поговорили! Чи розглядала я такий варіант подій? Однозначно – ні. Я вибудувала броню, яка з провалом тріснула. Щось змінилося, але що? Я ще досі боюся власних відчуттів, своєї реакції, бо кожного разу вона різна. Але у мені прокинувся азарт, а що буде далі? Я водночас хочу продовження та боюся опектися. Я ж пам’ятаю розповіді від Таї про брата. А що, якщо я чергова? Або ж, можливо, подруга права і я та, що залишуся назавжди?

Думки різні, але про них завтра, бо і справді сьогоднішній день мене втомив. Тож як тільки потрапляю до кімнати, одразу пірнаю під теплу ковдру. Сплю добре. Мені сниться Руслан, його дотики, наш поцілунок і те невидиме, про що говорила Тая.

Неділя проходить спокійно, як завжди. Катя з’являється у кімнаті під ранок. Я не ставлю їй зайвих питань. Мене не цікавить її життя, тут аби зі своїм розібратися.

Ілона з’являється під вечір. Ми за традицією робимо чай та п’ємо його зі смаколиками, які у нас є. Кожен з нас занурений у свої думки, не бажає відкриватися. І я приймаю цю позицію також. Не настільки ми вже й близькі, щоб розкривати повністю карти один перед одним.

У кожного своє життя, і лише він сам може знати, що добре, а що погано. Саме за таким принципом я живу: я не даю поради, коли їх не просять, і сама не чекаю порад, коли не бажаю їх.

Дружба для мене важливе питання, я вже говорила, але повторю: якщо людина увірвалася у моє життя, то це назавжди, але лише якщо я їй довіряю. Довіра — це все, тому що я люблю так само, як і ненавиджу. Ось така я. І або мене приймають, або просто оминають стороною, бо змінюватися я не збираюся, підлаштовуватися під когось. Звучить егоїстично, хтось скаже, але це для тих, кому все рівно до мене.

Ось так і вийшло, що з дівчатами я живу в одній кімнаті, але близького зв’язку не відчувала ніколи. Ми всі занурені у своє з першого дня знайомства. Між нами типове спілкування, більше ввічливість.