Розділ 10

Оля

Настрій зник. Прощаюся з дівчатами й викликаю таксі. Виходжу на вулицю — там приємно свіжо, прохолода трохи освіжає голову, але всередині все одно важко й тривожно. До автомобіля з жовтою шашкою лишається всього кілька кроків, і я вже подумки в салоні — подалі від усього цього вечора.

Раптом сильні чоловічі пальці стискають моє передпліччя. Я різко зупиняюся. Серце підстрибує в грудях.

— Відпусти, — кажу тихо, але твердо, навіть не обертаючись.

Його пальці на моєму передпліччі лише сильніше стискаються. Теплі, великі, впевнені — занадто впевнені, ніби він має на це право.

— Не відпущу.

Його голос пробирає швидше, ніж дотик. Занадто знайомий. Занадто… небезпечний для мене. Заплющую очі лише на секунду, намагаючись зібратися, не показати, як сильно це зачіпає. Але всередині вже все кипить. Різко вириваю руку й обертаюся.

— Ти що собі дозволяєш?

Руслан стоїть занадто близько, як завжди. Ніби відстань для нього — умовність. Його погляд повільно ковзає по моєму обличчю, затримується на губах, і від цього всередині щось неприємно стискається. Злість змішується з тим, що я не хочу навіть називати.

— А ти? — спокійно відповідає він. — Просто тікаєш?

Його спокій дратує сильніше за будь-які звинувачення.

— Я не тікаю. Я йду. Є різниця — хмикаю, намагаючись звучати байдуже.

Його брова ледь піднімається, а в очах з’являється той самий блиск, який я ненавиджу… і чомусь пам’ятаю надто добре.

— Знаєш, мені це навіть подобається.

Він підходить ще ближче, і я вже відчуваю його тепло. Його пальці торкаються мого волосся, обережно відводять пасмо за вухо. Такий простий жест — і по шкірі миттєво розходяться мурашки. Я дивлюся йому в очі й раптом розумію, що не можу відвести погляд.

Він нахиляється ближче, і я відчуваю його запах — теплий, трохи різкий, знайомий до болю. Він завжди так пахнув. І це чіпляє сильніше, ніж будь-які слова. Між нами зависає тиша. Важка, напружена, майже відчутна фізично. Я чую власне серцебиття, відчуваю, як по тілу розливається гаряче напруження, але відступати не збираюся. Не можу. Він дивиться прямо в очі — вперто, глибоко. І в цьому погляді є щось, від чого стає складніше дихати.

— Сядь у це таксі, — тихо каже він. — І поїдь. Як завжди.— Це звучить як виклик. Я стискаю губи.

— І поїду. — Роблю крок убік, але він знову перехоплює мою руку. Цього разу не різко, але достатньо міцно, щоб я зупинилася.

— Брехня. Ти не поїдеш, поки ми не договоримо.— Я завмираю на секунду. Усередині щось змінюється — злість переплітається з іншим, небезпечним, теплим.

— А якщо я не хочу з тобою говорити?— Він нахиляється ще ближче, настільки, що я відчуваю його подих на своїй шкірі.

— Хочеш.— Він не питає. Він упевнений.

— Ти занадто впевнений у собі, — шиплю, намагаючись вирвати руку, але його пальці лише сильніше стискаються.

— А ти занадто вперта, — відповідає тихо. І цей тон змушує по спині пробігти гарячу хвилю. Я злюся. На нього. На себе. На те, що реагую.

— Ти мене дратуєш, — видихаю.

— Взаємно.

Ще секунда. Ще один подих. І я не витримую. Різко тягну його за комір на себе. Не думаючи. Просто піддаючись тому, що давно назріло. Його губи занадто близько. Поцілунок виходить різким, майже грубим. Не ніжність — виклик. Удар. На мить він завмирає, і цього достатньо, щоб я вже хотіла відступити. Але він відповідає. Різко. Його рука ковзає вище, до плеча, притягує мене ближче. Занадто близько. Я відчуваю тепло його тіла, і воно миттєво перекриває нічну прохолоду. Світ ніби стискається до цієї точки між нами. Серце б’ється десь у горлі. Пальці самі стискають тканину його сорочки. Це неправильно. Я це знаю. Але не зупиняюся.

Поцілунок змінюється, стає глибшим, гарячішим. У ньому вже немає чіткого «хто почав» — лише напруга, що перетворюється на щось небезпечне, майже неконтрольоване. Він відривається першим. Різко, ніби змушує себе це зробити. Ми завмираємо поруч, у кількох сантиметрах одне від одного, важко дихаючи. Його лоб майже торкається мого.

— Оце ти «не хочеш говорити»? — хрипко каже він. Я дивлюся на нього рівно, не відводячи погляду, хоча дихання ще не вирівнялося.

— Це… нічого не означає.— Його губи ледь кривляться.

— Звісно.

Я вже відкриваю рот, щоб відповісти, але в цей момент позаду лунає голос:

— Руслане?

Жіночий. Спокійний. Впевнений. Я повільно обертаю голову, не поспішаючи, ніби це мене взагалі не стосується. Усередині щось коротко стискається, але я одразу це глушу. Не зараз. Не при ньому. Вона виходить із-за спини людей, підходить ближче. Висока, доглянута, впевнена в собі. Її погляд ковзає від нього до мене, затримується на наших обличчях, і я бачу, як вона все зчитує. Не дурна. Я оцінюю її у відповідь — швидко, беземоційно — і знову повертаюся до Руслана. Ледь усміхаюся.

— А, так ось чому ти не відпускаєш, — спокійно кажу. — Враження справляєш? — Він напружується.

— Олю…

— Що? — перебиваю легко. — Я щось не так сказала? — Я роблю півкроку назад, але не відступаю — просто створюю дистанцію, яку він щойно зруйнував. — Ти ж не сам, — додаю, дивлячись йому прямо в очі.

Його щелепа стискається. Я переводжу погляд на дівчину, на секунду, не більше, і ледь киваю.

— Не хвилюйся, я вже йду. Твій вечір ніхто псувати не буде.

Слова звучать спокійно, але з чіткою колючістю. Я знову дивлюся на нього.

— Хоча… — легка пауза, — ти й сам чудово справляєшся. — Він робить крок до мене.

— Не перегинай.

— Я? — тихо усміхаюся. — Та ні. Я просто дивлюся і роблю висновки.

Пауза між нами натягується. Я бачу, як він хоче щось сказати, але не даю йому цього часу.

— Розслабся, — додаю вже м’якше, але ще гостріше. — Мені байдуже, з ким ти приходиш.

Його погляд темнішає.

— Байдуже?

— Абсолютно.

Я витримую його погляд до кінця. Не відводжу. Не моргаю. А потім легко звільняю свою руку з його пальців, ніби це я вирішую, коли закінчується контакт.