Розділ 9

Оля

Час летить так швидко, що я й не помітила, як теплий вересень змінився на прохолодний, свіжий жовтень. Жовтень я люблю ще з дитинства. У цьому місяці мій день народження — колись він проходив у сімейному колі, з тортом від мами і жартами від тата. Цього давно немає, але спогади залишилися — теплі й важливі.

Мабуть, саме тому осінь для мене особлива. У середині жовтня природа ніби завмирає перед зимою, але водночас спалахує яскравими кольорами. Повітря стає холоднішим, одягу більше, зате з’являється відчуття затишку.

Хтось не любить осінь за дощ і холод. А я люблю — за тишу, спокій і можливість зупинитися. Кожна пора року має свою магію. А осінь — найглибшу.

Виходжу з гуртожитку й вдихаю осіннє повітря — прохолодне, свіже, з тим особливим запахом, який буває тільки в цю пору року.

Сьогодні субота. Можна дозволити собі видихнути після буденних днів. Вмикаю музику в навушниках, засовую руки в кишені й повільно йду в бік магазину. Чорне худі, зручне й занадто велике, ніби ховає мене від усього світу. Так, це його. Худі Руслана. Спочатку я думала попрати й повернути. Але передумала. Нехай буде моєю компенсацією.

Події майже місячної давності я пам’ятаю й досі. Хоч тоді все було ніби в тумані, його жорсткий погляд і грубий тон не стерлися з пам’яті. Я досі не розумію, що його так розлютило.

Проживаю звичайне студенське життя: навчання, робота, вечори з подругою. До магазину ще хвилин п’ятнадцять, вирішую подзвонити Таї. Ми не бачилися кілька днів — вона захворіла, але постійно на зв’язку. І якось непомітно вона стала для мене дуже важливою.

— Алло, слухаю, — хрипко протягує Тая.

— Ого… ти звучиш так, ніби тебе життя вже покарало, — усміхаюся.

— Не смійся… я реально вмираю.

— Привіт, моя хвора красуне. По голосу чую — все дуже погано.

— Це ще м’яко сказано. Я ненавиджу хворіти.

— Терпи. Але до мого дня народження одужай, будь ласка.

Я не збираюся влаштовувати святкування, але думала з Таєю просто кудись вибратися: посидіти, поїсти чогось смачного, випити по келиху вина — не більше. Хто забув, нагадую: у мене сухий закон. Одним словом, просто трохи повеселитися.

— Литвин, я навіть якщо помирати буду — приповзу, — бурмоче вона.

— О, от це я розумію рівень дружби, — сміюся. — Ловлю на слові.

— А куди я дінусь…

— Як ти взагалі?

— Як після семи кіл пекла. Температура, голосу немає, тіло ломить… і спати хочеться постійно. Я просто лежу і страждаю.

— Бідолашна моя… — тихіше кажу. — Дивись, куди летиш! — раптом різко вигукую, відскакуючи вбік.

— Олю?! Ти там жива? Що сталося?! — одразу оживає Тая.

— Жива-жива. Якийсь геній ледь не облив мене. Понакупляють собі права…

— Я тебе приб’ю, якщо ти зараз під машину попадеш, — бурчить вона. — Дивись під ноги! — сміюся — Все, давай пізніше. Мама принесла їжу і ліки, а я навіть до кухні дійти не можу.

— Іди, лікуйся. І передавай мої обійми Юлії Костянтинівні.

— Передам. Бувай, любов моя.

— Бувай.

Не помічаю, як за розмовою доходжу до супермаркету. Беру кошик — покупки мінімальні, холодильник і так повний. У кошик кладу воду, хліб, макарони, трохи шкідливого і засоби гігієни. На касі людей майже немає, швидко розраховуюся, забираю пакет і йду назад до гуртожитку.

До гуртожитку повертаюся швидко. У кімнаті тихо: Ілона поїхала додому, Марго десь по коридорах. Мені це на руку — можна сісти за навчання.

Вмикаю чайник, дістаю чашку, кидаю пакетик чаю. Восени чомусь п’ю тільки його. Сідаю за проєкт. Вкладаю максимум — хочу перемогти. Робота майже готова, залишилися деталі, але я щодня щось правлю й допрацьовую. Як каже баба Ніна — робота кипить.

— Ей, ти чого розляглася? Збирайся, ми йдемо в клуб, — голосно заявляє Марго.

— Куди? — здивовано перепитую.

— У клуб. Місце, де танцюють, п’ють коктейлі й відпочивають. Олю, ти ніби доросла, — з посмішкою додає вона.

— Та зрозуміла я… А попередити не могла?

— Все вийшло спонтанно. Я була в Мирини з триста п’ятої, ми до практики готувалися, а вона й каже: «Пішли в клуб». Ну я й подумала — чому б і ні, її квитки хтось підігнав у один з найдороших у місці. Тож давай, збирайся. Підемо, вип’ємо по коктейлю, потанцюємо, розслабимося.

Якщо спочатку Марго говорила серйозно, то тепер у її голосі вже чується нетерпляче захоплення. Не знаю, що на мене подіяло, але зараз я стою перед входом до одного з найпопулярніших  клубів столиці. На мені коротка, досить відверта сукня — результат вмовлянь Марго. Незручні туфлі на підборах, яскравий, але акуратний макіяж і волосся, зібране у високий хвіст, що відкриває шию та спину.

Всередині клубу — зовсім інший світ. Гучна музика б’є в груди, світло блимає, змінюється кожні кілька секунд, змішуючи кольори в суцільний хаос. Людей багато — надто багато. Тіла рухаються в одному ритмі, занадто близько одне до одного, занадто голосно, занадто… вільно. Я зупиняюся на мить біля входу, розгублено озираючись.

— Ну що ти стоїш? — Марго хапає мене за руку і тягне вперед. — Розслабся!

Легко сказати. Ми пробираємося до бару, де трохи менше людей. Тут можна хоча б дихати.

— Три коктейлі! — кричить Марго бармену.

Я лише киваю, досі звикаючи до шуму й атмосфери. Навколо все надто яскраве, надто швидке. Я відчуваю себе ніби чужою серед цього всього. Не вписуюся. Коктейль опиняється в моїй руці. Я роблю невеликий ковток. Солодкий. Легкий. І чомусь одразу стає трохи простіше.

— Пішли танцювати! — не дає мені часу Марго і знову тягне за собою.

Ми опиняємося в самому центрі натовпу. Музика гучніша. Світло — яскравіше. Я намагаюся підлаштуватися під ритм, спочатку скуто, невпевнено. Але з кожною секундою тіло поступово розслабляється. Рухи стають вільнішими. Дихання рівнішим. Я навіть ловлю себе на думці, що… мені подобається. Ненадовго забуваю про все.

Ненадовго забуваю про все. Про навчання. Про втому. Але це триває недовго.