Розділ 9

Оля

Час летить настільки швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, коли теплий вересень, який я навіть сказала б жарким, змінився на прохолодний, свіжий, яскравий жовтень.

Жовтень — місяць, який я обожнюю ще з часів дитинства. Цього місяця у мене день народження, який завжди проходив у сімейному колі. Там було багато подарунків, веселощів і спогадів, які залишилися у мене назавжди. Мама завжди пекла святковий торт, а тато тягав мене за вуха, але вже десять років цього ніхто не робить. Спогад про це назавжди у моєму серденьку. Напевно, це ще один фактор того, чому я люблю осінь.

Середина жовтня — це період, коли природа поступово готується до зими, а багато регіонів вже насолоджуються характерними осінніми кольорами та атмосферою. Це яскрава палітра природних кольорів, які щодня тебе оточують. Все навколо розфарбоване в яскраві відтінки жовтого, червоного та помаранчевого кольорів. Температура повітря знизилася, а кількість одягу на мені збільшилася, але це ніяк не псує загального враження та атмосфери навколо.

Хоча у мене багато знайомих, хто не любить осінь, вважаючи її мокрою, брудною та холодною, це не так. Потрібно просто подивитися на все навколо під різними кутами.

Для багатьох людей осінній період може бути часом ностальгії за літом, але для мене це період затишку та задуму перед наближенням зимових свят.

Зиму я також люблю, хоча я люблю все. Немає пори року, яка б мені не подобалася. Кожен період особливий та неповторний, казковий по-своєму.

Виходжу з гуртожитку, вдихаю осінній вітер, повітря, воно також осіннє, неповторне. Сьогодні субота, можна відпочити від важких буденних днів. Не встигаю і кроку зробити, як натрапляю на Мишка, роблю вигляд, що не бачу його, але куди там.

— Олю! — голосно кричить, що навіть інші студенти починають переглядатися та шукати, хто є та сама Оля. — Олю, стій! — Ну, не вдалося тихо зникнути. Зупиняюся та чекаю наближення хлопця до себе.

— Привіт, — вітається зі мною та посміхається. — Я тебе кликав.

— Привіт, вибач, не чула, була в навушниках, — на доказ показую їх, бо аксесуар досі перебуває у моїх вухах.

— Я так і зрозумів, бо не думаю, що ти — та, хто буде навмисно ігнорувати.

Михайле, Михайле, ти помиляєшся. Після останніх посиденьок у гуртожитку наприкінці серпня перед навчанням наше спілкування формувалося як «привіт — пока» або включно з питаннями, які стосувалися лише навчання. Мінімум зустрічей, рідко бачилися, хоча наші кімнати напроти один одного у гуртожитку, як не як, одна територія. Я думаю, що хлопець навмисно мене уникав. Мабуть, чекав, що я прибіжу до нього, але ні, я навіть такого не планувала.

А зараз знов почав атакувати мене своєю увагою, яка страшенно дратує. Я не розумію, чого він чекає. Я ж чітко ніби пояснила.

— Ти щось хотів, бо я поспішаю, — намагаюся говорити дуже спокійно, приховуючи роздратування.

— Вибач, що відволікаю. Ми з Арсеном сьогодні до клубу зібралися, не хочеш з дівчатами до нас приєднатися?

— Чесно, навіть не знаю. Ще вчора ми говорили з Катьою, що кудись сходити хочеться, але зараз, коли це пропонує Михайло...

— Ну, ви подумайте, а я чекатиму твоєї відповіді.

— Угу.

Вмикаю музику в навушниках, засовую руки в кишені чорного худі та прямую в бік магазину.

Зручне чорне худі, більше за мій розмір у два рази, заховало мене від всього. Так, це та сама кофта Руслана. Спочатку думала попрати та віддати хлопцю, але ні, це моя компенсація.

Події майже місячної давності і досі пам’ятаю. Хоча насправді тоді все було ніби в тумані, але жорсткість у погляді Руслана, грубий тон і досі не забула. Я навіть досі не можу зрозуміти, що саме тоді його так сильно розізлило.

Довго не могла прийти до тями. Мене ніби занурили в кокон, не хотілося нікого ні бачити, ні чути. Лише навчання та робота не давали мені довго концентруватися на ситуації. Я б сказала, що заховала голову в пісок — хто так робить? — страус. Саме їм я тоді і була. Зараз і сама дивуюся своєму непритаманному стану.

Навіть Тая замітила зміни у моєму стані, хоча я запевняла, що все добре, але впевнена, вона не повірила. Вона намагалася випитати, як тоді довіз мене її брат, але я мовчала, що тоді трапилося. Подруга декілька разів обмовилася, що Руслан сам не свій з того часу, але я не запитувала її про нього. Я не відхиляю того факту, що щось між нами, як говорить подруга, є невидиме. Але його поведінка мене налякала.

Пробувши в депресивному стані понад тиждень, мені все це набридло. Це не про мене, я зібрала всі сили та забула, викреслила ті події і не згадувала до цього моменту.

Зараз все увійшло для мене у звичну колію: навчання, робота, проект, посиденьки з подругою. Звичайне, буденне, нудне життя студентки.

Також з хороших новин, я помирилася з Аліною. Минулого вихідного їздила в Білу, де зустрілася з подругою за її ініціативи. Ми все обговорили, вирішили, вона попросила вибачення, і все ніби добре, але я відчуваю, що наша дружба змінилася, дала тріщину, з’явилася важкість.

Вдома було добре і спокійно, напевно, це також посприяло моєму чудовому настрою, який не змінився за весь тиждень.

До магазину іти ще хвилин п’ятнадцять, вирішую зателефонувати Таї. Я її не бачила вже три дні, вона захворіла і не відвідувала університет, але ми з нею щодня переписувалися та телефонували одна одній у вільний час. Зараз навіть не уявляю свого життя без Таї.

— Алло, слухаю, — хрипло протягує подруга.

— Оу, привіт, моя хвороблива подружко. Чую по голосу, що стан у тебе кепський.

— Привіт, не те слово. Ненавиджу хворіти.

— Ох, розумію тебе, але ти ж хоч до мого дня народження одужай.

— Литвин, я навіть якщо і при смерті буду, то обов’язково прийду. Я не збираюся святкувати, але думала з Таєю сходити кудись просто посидіти, поїсти смачної їжі, випити бокал вина не більше. Хто забув, то нагадую: у мене сухий закон. Повеселитися одним словом.