Розділ 8

Оля

Зранку я прокинулася з важкою головою.Пульсуючий біль розливався у скронях, ніби я всю ніч билася нею об стіну. Я заплющила очі, намагаючись знову провалитися в сон, але замість цього свідомість підкинула уривки вчорашнього вечора. Один за одним.

— Що?! — різко видихнула я й підскочила на ліжку, одразу ж хапаючись за голову. Біль вдарив сильніше, але навіть він відступив на другий план. — Ні… ні, ні, — похитала головою, ніби могла цим стерти спогади. — Не може цього бути.

Але могло. Бо картини були надто чіткими. Надто живими. І найгірше — мені здавалося, що я досі відчуваю на собі його тепло. Його запах. Я завмерла.

— Ну, звісно, — тихо пробурмотіла. — Це тільки зі мною могло статися. — Так, зібралася, Ольго, — сказала вголос, змушуючи себе встати.

У дзеркалі на мене дивилася я — розтріпана, з пом’ятим виглядом і надто “очима, що видавали все”.

— Ну, ти ж не переспала з ним? — запитала сама себе. Коротка пауза. — Ні. — Видих. — Отже… нічого не було.— Я кивнула власному відображенню, ніби це остаточне рішення. — Це просто алкоголь. От і все.

Сьогодні — жодної краплі. Жодного вина. Жодного “трошки”. Тільки вода. Чай. Максимум — сік. Бо це вже ні в які ворота. То з одним цілуєшся, то з іншим… Я різко замовкла. І сама ж скривилася.

— Прекрасно, Олю. Просто прекрасно.

Але десь глибоко всередині я знала: якби він не зупинився… я б не зупинилася теж.

І від цієї думки ставало ще неспокійніше. Я ще кілька секунд дивилася на себе в дзеркало. Наче чекала, що відображення скаже щось розумніше. Не скаже. Я провела руками по волоссю, зібрала його, намагаючись надати собі більш зібраного вигляду. Холодна вода трохи привела до тями, але думки вперто поверталися до вчорашнього.

До нього. До того, як легко я втратила контроль. Я стисло вхопилася за край раковини. Я випрямилася, вдихнула глибше. Просто не дивитися. Не реагувати. Не включатися в цю гру. Він звик до іншого. До тих, хто піддається. Я — не така. Принаймні… буду не такою.

Не знаю чому, але в голові виринає поцілунок із Михайлом, і я мимоволі починаю порівнювати. Тоді все було холодно й порожньо — я легко це зупинила і нічого не відчула.

З Русланом усе інакше. Я ніби спалахнула — різко, неконтрольовано. І це лякає не менше, ніж тягне. Але є одне “але”. Руслан — не той, з ким варто втрачати контроль. Він звик, що все дістається легко. А я — не одна з тих. Вчорашній вечір не рахується.

Коли виходжу з кімнати, натикаюся на Таю, яка виглядає точнісінько так, як я хвилин сорок тому.

— Я більше не п’ю, — перше, що вона каже, тримаючись за скроню.

— Підтримую, — усміхаюся.

— А я бачу, ти вже зібрана. Швидко ти. А мене ніби катком переїхали.

— О, не думаю, що мій вигляд відповідає внутрішньому стану. Бо всередині я така ж, як ти зовні.

— Все, іди снідай. Я швидко в душ, а потім у нас день біля басейну, якщо він у нас критий. З коктейлями. Безалкогольними! — наголошує вона.

— Я не знаю. 

— Це ще чому?

— Купальник не брала.

— Ось знайшла проблему, — відмахується Тая. — У мене з десяток тих, що я жодного разу не вдягала. Щось підберемо. Я відкриваю рот, щоб заперечити, але вона одразу перебиває:

— Відмови не приймаю! Я в душ.— Двері за нею зачиняються. — Твою ж матінко! — долинає звідти її обурене гарчання. Я тихо усміхаюся. Схоже, дзеркало сьогодні нікого не щадить.

Чекати подругу в кімнаті не хотілося. Снідати — теж. А от кави… кави я б із задоволенням випила. Я тут усього два дні, але відчуття таке, ніби живу в цьому домі вже не вперше — знаю, де що стоїть, куди йти. І дивно, але це не викликає ні дискомфорту, ні збентеження. І, звісно ж, як ви думаєте, хто сидить на кухні, снідає і п’є каву?

Я ще не встигла зайти, а вже відчула аромат — гіркий, насичений. І одразу зрозуміла. Інтриги не буде. Руслан.

— Доброго ранку, — каже він, як завжди впевнено. Я б навіть сказала — з тією самою легкою нахабністю.

— Доброго, — відповідаю, не відводячи погляду. Ну а що? Ми дорослі люди. Грати в сором’язливість — не про мене.

— А я через тебе майже всю ніч не спав, — додає він спокійно. — Твій аромат зводить з розуму.

— О, можу позичити свої парфуми, — усміхаюся і підходжу до кавомашини. Натискаю кнопку. Відчуваю його погляд на своїй спині — майже фізично. Наче торкається. Обертаюся.

— А я спала, як немовля, — додаю легко. — Такий сон був хороший.

Сигнал. Я швидко беру чашку, роблю кілька ковтків гарячої кави і відчуваю, як тіло поступово наповнюється теплом і бадьорістю. Обпираюся стегнами об стільницю, не поспішаючи сідати. Він сидить навпроти. І дивиться.

— Ммм… — зривається з губ, але я одразу згадую, що не одна. — Можна не дивитися на мене?

— Як саме? — його брови піднімаються, в очах — відверта насмішка.

— Так… ніби я гола.

Він на секунду завмирає, а потім усміхається ширше.

— Ну, навіщо ти це сказала? Тепер фантазія працює не в мою користь.

— Ок, тоді я тобі якось фото надішлю, — легко кидаю, граючи поглядом.

Я сама дивуюся, як легко входжу в цю гру. І як не хочу з неї виходити. Хоча ще в кімнаті запевнела, що більше не повториться.

— Чекатиму, — відповідає він, не відводячи очей.

Між нами знову ця межа. Тонка. Небезпечна. І ми обидва це чудово розуміємо.  Мовчання між нами затягується. Не незручне. Занадто… наповнене. Я роблю ще ковток кави, ніби це найважливіше заняття зараз, хоча чудово відчуваю його погляд. Він не відвертається. І це починає дратувати. Або не зовсім.

— О, ось ви де, а я вас шукаю всюди, — до нас заходить Тая.

— І навіщо? Сама ж відправила мене на кухню снідати, — відповідаю спокійно. — Каву будеш?

Я ловлю себе на тому, що звучить це так, ніби я тут господиня, а не гостя.

— Я вже й забула, — відмахується вона. — Ні, каву не буду. На нас чекає басейн і коктейлі. Рус, ти з нами?