Розділ 7

Оля

Все ніби було чудово. Надто рівно, надто правильно — аж підозріло. Подруга мовчала, але її погляд раз у раз ковзав по мені — швидкий, косий, уважний. Вона нічого не питала, та в цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких слів. Воно тиснуло, відчувалося шкірою.

Біля мангалу стояв звичний шум: тріск вугілля, запах м’яса, сміх. Все, як завжди. Тільки не для мене. Простір здавався надто вузьким.

Я не дивилася в його бік. Навіть подумки не дозволяла собі цього. Але все одно відчувала його поруч — за спиною, десь близько. Ніби тепло, якого не можна позбутися. І це дратувало. Лякало.

Ми з подругою накривали на стіл. Я розставляла тарілки рівно, знову й знову виправляла, поки все не ставало ідеальним. Наче порядок зовні міг зібрати мене зсередини.

Пальці тремтіли. Я стискала їх сильніше. Я відчувала спиною погляд. Не оберталася. Навіть не дихала глибше. Я різала овочі акуратно, занадто старанно. Їхні яскраві кольори різали око — не про мене. Не зараз. Подруга принесла вино. Я впіймала це боковим зором, але не підняла очей.

— Оль, звідки ти знаєш мого брата? Ти з ним спиш? — Тая прямо запитує. Я витягую обличчя й кліпаю, хапаючи ротом повітря, як рибка.

— Що? Ні, звичайно! Я б ще подумала, що ти жартуєш, але з таким серйозним обличчям — навряд.

— Та я серйозно. Бо виглядає так, ніби ви вже не просто “знайомі”, — вона примружується, уважно вдивляючись у мене.

— І як саме це виглядає? — напружуюся.

— Як мінімум — іскри. А як максимум… — вона багатозначно тягне паузу. — Ну ти зрозуміла.

— І? Висновок один — я з ним сплю? — дратуюся.

— Не перекручуй. Я просто питаю, наскільки все далеко зайшло, — знизує плечима, ніби це дрібниця.

— Ні настільки, як ти вже собі намалювала.

— Ммм, тобто щось таки є? — куточок її губ піднімається.

— Тая.

— Що? Я тебе знаю. І свого брата теж. Він хороший, класний… але дівчата в його ліжку довго не затримуються. Хоча… — вона нахиляє голову. — На тебе він дивиться інакше. Не так, як на інших.

— Тая, я не сплю і не збираюся спати з твоїм братом! А все, що ти бачиш, — це твоя уява.

— Ой, тільки не починай включати “я нічого не відчуваю”, — фиркає вона. — Я ж не сліпа. — Не заводься, — додає вже м’якше, але очі все одно блищать цікавістю. — Хоча чесно… ви дуже навіть пасуєте один одному. Є між вами щось.

— Не вигадуй, — змахую рукою.

— Ну так. Просто він на тебе так дивиться, ніби вже щось вирішив. І ти не дуже пручаєшся, якщо чесно.

Я стискаю губи. 

— Тай, ти себе чуєш? Ще хвилину тому ти казала, що дівчата у його ліжку не затримуються, а тепер майже сватаєш його. Все нормально?

— А що тут такого? — вона знизує плечима. — Може, ти і є та, яка його зачепить. Я б тільки рада була. Серйозно.

— Тая, твій брат гарний, харизматичний, впевнений, рішучий…

— Ого, понесло, — усміхається ширше. — Продовжуй, мені подобається.

— Я не договорила, — зітхаю. — Я чудово розумію, який він, але… ми з різних світів.

— Почалося, — закочує очі. — Яких ще світів? Ти серйозно зараз?

— Такі, як я і він, зазвичай не перетинаються.

— Подруго, ти зараз звучиш, як героїня якогось драматичного серіалу, — хмикає вона. — Ти хочеш сказати, що через гроші мені з тобою не спілкуватися?

Я замовкаю. І тільки тоді розумію, як це прозвучало.

— Тай, вибач. Це інше. Ми подруги, — обіймаю її.

— Олю, ти занадто накручуєш. І себе, і ситуацію, — вже тихіше каже вона. — Вигадуєш те, чого немає.

Можливо, вона права. Ніхто жодного разу не натякнув на цю “нерівність”. Навіть Руслан — максимум підколював, але ніколи не ставив мене нижче.

— Можливо, так і є, — знизую плечима.

Розмова ніби закінчилася, але її слова не відпускали. Вони зависли десь поруч, у повітрі, чіплялися за думки, поверталися знову і знову. Я намагалася відмахнутися, перевести все в жарт, як зазвичай, але цього разу не виходило. Тая вже поводилася так, ніби нічого особливого не сталося — щось розповідала, сміялася, переключилася. А я — ні. Я відчувала себе дивно. Ніби мене викрили. Хоча… що саме? Я ж нічого не зробила. Нічого.

— Дівчата, давайте швидше! — до нас підходить Тарас і говорить своїм “командним” тоном. — М’ясо майже готове, а ви як сонні мухи. У вас п’ять хвилин — і ми, як справжні чоловіки, несемо свою здобич.

— О, справжній чоловік, ми тебе почули, — усміхаюся. — Ви головне свою здобич дорогою не розгубіть.

Ми з Таєю одночасно переводимо погляд на її брата — і майже синхронно починаємо сміятися. Тарас крутить пальцем біля скроні, бурмоче щось про “дивних жінок” і йде.

— Ти бачила цього малого “чоловіка”? — хмикає Тая.

— Ага. Класний у тебе брат.

— Брати, — тягне вона з тим самим хитрим усміхом.

— Брати, — киваю. — Але сваха з тебе так собі.

— Не поспішай із висновками, — примружується. — Ти ще придивись.

— Добре, придивлюся, — погоджуюся, лише б не продовжувати цю тему.

Але навіть вимовляючи це, я ловлю себе на думці, що вже придивляюся. І це дратує більше, ніж її жарти. Прямуємо до столу та розміщуємося ум'яких кріслах. 

— Ось і м’ясо, — каже Руслан, і я відразу ловлю на собі його погляд.

Лише на собі. Гарний гад. І страшенно мене бісить. Але цього я нікому не скажу. Все ж я на його території. І він — брат моєї подруги. Яким би не був, це межа, яку не варто переходити.

— Ми вже зачекалися, — відповідаю спокійно. — Аромат божественний, — додаю, ковтаючи слину.

— Хто ж маринував? — кидає Тарас.

— Хто ж смажив? — одразу підхоплює Руслан, не відводячи від мене погляду.

— Давайте не забувати, що якби не я, — втручається Таїсія, — то ти б, — вона киває на Тараса, — сидів у своїй кімнаті всі вихідні. А ти, — тепер дивиться на Руслана, — у своїй квартирі. — Вона переводить погляд на мене й усміхається ще ширше. — А ти взагалі мовчи. Ти б і далі тухла в гуртожитку.