Розділ 7

Оля

Все ніби чудово, подруга не задає питань, хоч і скоса дивиться на мене. Тарас та Руслан займаються м’ясом, а мені хочеться просто зникнути. Ми з подругою накриваємо на стіл: розкладаємо їжу, яку приготували раніше, робимо ще бутерброди та деякі нові закуски, оскільки наша компанія збільшилась. Додаємо трохи свіжих овочів та фруктів. Подруга приносить вино до м’яса з сімейного бару. Розставляємо посуд та прибори.

— Оль, звідки ти знаєш мого брата? Ти з ним спиш? — Тая напряму запитує, а я витягаю обличчя та кліпаю, хапаючи ротом повітря, як рибка «Немо».

— Що? Ні, звичайно! Я б могла подумати, що ти жартуєш, але від серйозності твого виразу обличчя так не скажеш.

— Я ж бачу, які між вами бісики бгають.

— І? Висновок один: я з ним сплю?! — дратуюсь.

— Я тебе знаю, а ще знаю свого брата. Він хороший, класний, люблячий, але дівчата у його ліжку не затримуються. Хоча на тебе він дивиться по-іншому, я б сказала, по-особливому, – подруга посміхається.

— Тая, я не сплю і не збиралася спати з твоїм братом! А все, що ти бачиш, —  це прояв твоєї фантазії. — Категоричність у моєму голосі так і кричить.

— Не репетуй, чого так одразу завелася. Я взагалі хотіла сказати, що ви б склали гарну пару.

— Тьху тобі на язик. Яка ще пара? Мені здається, це страшний сон, бо ми швидше повбиваємо один одного. Тай, вибач, але я ж не дурочка і розумію, де я, а де твій брат.

— І що за категоричність та розподіл такий?

— Це не категоричність, а реальність!

— Робіть, що хочете, а взагалі, ти придивися до Руслана.

— Тай, ти себе чуєш? Ще хвилину тому ти говорила, що дівчата у його ліжку не затримуються, а тут сватаєш його. Все добре?

— А чому б і ні? Можливо, ти і є та єдина, яка западе йому в душу. Я б була не проти і тільки рада, якби у мого брата була така дівчина. Як на мене, ви дуже імпонуєте один одному. Ну, є щось таке невидиме між вами. І якби ти зараз не кричала, я впевнена, що ти це також помітила. Я бачу цей погляд між вами.

— Тая, твій брат гарний, харизматичний, впевнений, рішучий…

— Ого, ось бачиш, ти сама скільки назвала про нього.

— Так, я не договорила, я чудово розумію, який він, але… так вийшло, ми з різних світів, де зазвичай такі, як я та він, не перетинаються.

— Подруго, яких світів? Тобто ти хочеш сказати, що через нашу фінансову нерівність мені з тобою не спілкуватися? Що за дивина? —  дівчина важко видихає, а я розумію, що мене понесло трохи не туди.

— Тай, вибач, ти це інше, ми подруги! —  обіймаю дівчину.

— Олю, мені здається, ти дуже категорична до себе та інших, вигадала те, чого немає. Можливо, Тая і права, мені ніхто жодного разу не натякнув про так звану нерівність між нами. Навіть Руслан за весь час намагався підколоти, пожартувати, але ніяк не сказати, що я якась не така.

— Можливо, так і є, —  знизую плечима.

Далі наша розмова з Таєю плавно перепливає у навчання, про яке я можу говорити безкінечно. А ще я вдало змінюю тему так, що цього навіть не помічає подруга.

— Дівчата, давайте швидше! —  до нас приходить Тарас і говорить командним тоном. —  М’ясо майже готове, а ви як сонні мухи на стіл накрити не можете. У вас п’ять хвилин, і ми, як справжні чоловіки, несемо свою здобич.

—  Оу, справжній чоловік, ми тебе почули, ви головне здобич свою дорогою не розгубіть, — вимовляю. Потім ми з Таєю одночасно оглядаємо її брата і починаємо сміятися. Тарас крутить пальцем у виска, говорить, що ми дивні, і зникає.

— Ти бачила цього малого чоловіка? —  запитує подруга, коли я розкладаю гуакамоле на підсушений хліб та прикрашаю зверху лососем.

— Ага, класний у тебе брат.

— Брати! – дівчина загадково посміхається.

— Брати! Але з тебе сваха така собі!

— Ти придивись, я тобі говорю.

— Добре, придивлюся, —  вирішую погодитися з подругою, щоб не заводити подальшу розмову у глухий кут.

—  Ось і м’ясо, —  говорить Руслан, при цьому дивлячись лише на мене. —  Гарний гад, а ще страшенно мене бісить, але цього не говорю нікому. Все-таки я на його території. І його сестра моя подруга, не хочу наговорювати на Руслана. Яким би він чоловіком не був, у першу чергу він брат моєї подруги.

— Ми вже зачекалися.

—  Аромат божественний, —  вимовляю, ковтаючи слину.

— Хто ж маринував? —  вимовляє Тарас.

— Хто ж смажив? — говорить Руслан.

— Давайте не забувати, якби не я, — говорить Таїсія, — то сидів би ти у своїй кімнаті всі вихідні, —  говорить до Тараса, а тобі у квартирі, —  це вже до Руслана. А ти, що посміхаєшся, про тебе взагалі мовчу, бо ти так би і тухла у гуртожитку, —  останні слова були адресовані мені. А так он який вечір веселий.

— Готова поспорити. У гуртожитку, до речі, дуже весело буває, —  оправдовуюсь.

— Ага, все, я думаю, ви зрозуміли, кого треба нахвалювати, а тепер давайте їсти, бо я голодна, —  подруга не затихає.

— О, свята Таїсія, дякую, що зібрала всіх нас, —  хвалю подругу, а та починає чи то сміятися, чи плакати.

— Мене ви взагалі не запрошували, якби не заїхав до вас, то… —  говорить Руслан.

А скільки в ньому харизми, це не передати словами. Уловлюю кожен його жест, міміку і хочеться голосно «ахнути», стримуюсь. Можливо, Тая і права, щось таке і є між нами невидиме, але шукати його не буду. Боюся бути використаною, бо не раз чула від подруги, що батьки сварять її старшого брата за такий спосіб життя. Досить легковажний, я б сказала. А ще я знаю, що він добре навчався і, не дивлячись на наявність перспективного сімейного бізнесу, вже у вісімнадцять почав заробляти самостійно. За це від мене плюсик у карму чоловіка.

— Я збиралася, а якби знала, що ти ще й Ольку знаєш, раніше зателефонувала.

— Нікого він не знає! – обурююся.

— То ще познайомимося ближче. Ще не пізно, —  підморгує мені не соромлячись ні брата, ні сестри Руслан.

— Спробуй, – гаркаю.