Розділ 6

Оля

Я різко прокидаюся від гучного шуму. Що це взагалі таке? Мозок поступово вмикається, і я розумію — це музика. Гучна, ритмічна. Щось між роком і репом, але я в такому не дуже розбираюся.

— Ей, пора вставати! — лунає веселий дитячий голос.

Я розплющую очі й оглядаю кімнату. Згадую: вчора я заснула прямо в одязі біля Таї. Можна лише здогадуватися, як зараз виглядаю. Кидаю погляд на подругу. Вона лежить поруч і щось сонно бурчить у подушку.

— Тарас, закрий двері… з іншого боку! — голосно говорить вона, але її голос хрипкий від сну.

Я переводжу погляд на себе. Ми з Таєю заснули навіть не перевдягнувшись. Ліжко не розстелене, але обидві вкриті ковдрами. Телевізор вимкнений. Цікаво… хто про нас подбав?

— О, значить так! — знову лунає голос. — Як телевізор уночі вимкнути — то Тарас. Ковдрами вас накрити — теж Тарас. Прибрати після вас — знову Тарас. А як вставати, то «закрий двері»!

Я повертаю голову. На порозі стоїть хлопець років тринадцяти й активно жестикулює руками, ніби читає справжню лекцію.

— Я, між іншим, прийшов з добрими намірами, — продовжує він ображеним тоном. — Але якщо так…

— Все, все, не ори тільки… — бурмоче Тая. — І вимкни музику, будь ласка. Я ще сплю.

Я, навпаки, відчуваю себе бадьорою. Музика ніби пробуджує в мені енергію. Коли Тарас уже збирається розчаровано вийти з кімнати, я різко підриваюся з місця. Сон зникає миттєво.

— А ну стій, малий!

Хлопець обертається і уважно дивиться на мене. Я відповідаю тим самим — сканую його у відповідь. Тринадцять років, а погляд… майже як у батька. Такий самий уважний, пронизливий. Маленька копія.

— Що «малий»? І взагалі-то мене Тарас звати, — ображено кидає він.

— Добре, Тарасе, — легко погоджуюся. — Дай колонку. —  Не чекаючи дозволу, забираю в нього гаджет і саму колонку.

— Я Оля. — Хлопець примружується, розглядаючи мене ще уважніше.

— Дивна ти, Оля.

— Є таке, — знизую плечима. І це, здається, його тільки більше зацікавлює.

Переглядаю плейлист у телефоні Тараса — суцільна фігня. Нічого, що б зачепило. Відкриваю YouTube і, не довго думаючи, вбиваю: «Вихідний» Дідзьо. Колонка вибухає звуком на повну. Маю надію, батьки Таї вже поїхали. Я заскакую на ліжко й починаю танцювати, підхоплюючи ритм. Волосся розлітається, ковдра злітає кудись убік — мені байдуже. Настрій злітає вгору миттєво. Оце я розумію — правильний початок дня.

— Тарас, я ж просила! — обурено вигукує Тая. Але, помітивши, що брат стоїть осторонь і просто дивиться на мене, раптом замовкає.

— Малий, чого стоїш? Застрибай! — кидаю в нього подушку.

Він ловить її без проблем. Двічі просити не доводиться. Я перемикаю пісню — «Банда-банда» — і вже за секунду ми обоє стрибаємо на ліжку, ніби нас ніхто не вчив, що так робити не можна.

— Ти справді ненормальна… — сміється Тарас. — Але мені подобається.

— Отже, подружимось.

Я падаю на ліжко, задихаючись від сміху й руху. Тарас слідом валиться прямо на мене. Тая стоїть поруч, дивиться на нас так, ніби ми щойно вчинили щось незаконне. Ми з Тарасом переглядаємось і починаємо сміятися ще голосніше. Лише вона — серйозна. Ну ні. Так не піде. Я кидаю короткий погляд на Тараса — він одразу все розуміє. І в наступну секунду ми разом накидаємося на Таю, починаючи її лоскотати.

— Вас що, щось вкусило?! — верещить Тая, коли ми з Тарасом беремо її в облогу.

— Ні, ми такі завжди. Правда, малий?

— Ага.

— Подружилися вже? Ну, тримайтеся!— Вона різко виривається, хапає подушку й починає лупцювати нас по черзі.

— О, почалося, — сміюся і хапаю свою.

— Малий, ставай позаду, я прикрию!

Тарас без зайвих слів стає за моєю спиною, і ми разом відбиваємо атаку. Подушки летять, удари сипляться хаотично, ми плутаємося в ковдрі, але не зупиняємось. Сміх перекриває музику, яка досі гримить на всю кімнату, змінюючи пісню за піснею. Бій затягується. У результаті — жодних постраждалих. Ми з Тарасом переглядаємось.

— Ми перемогли, — впевнено заявляю.

— Ще чого! — одразу обурюється Тая.

Але сил сперечатися вже немає. Ми падаємо на ліжко, важко дихаючи. Серце гупає так, ніби щойно пробігли крос. Сміх поступово стихає, залишаючи після себе приємну втому. І ще довгих хвилин двадцять ми просто лежимо без сил.

— Все, я вже не можу лежати, — підриваюся з ліжка. — Я в душ.

— Я ще полежу… — втомлено бурмоче Тая.

— Тоді я піду підігрію сніданок, — підхоплює Тарас. — Оце я розумію — джентльмен.

Він уже майже виходить, але раптом обертається:

— До речі, я чого заходив: батьки поїхали. Я тепер за старшого, так що слухайтеся мене.

— Ага, губу закатай, — не відкриваючи очей, кидає Тая.

Хлопець тільки хмикає і зникає за дверима.

— Жива? — питаю, дивлячись на подругу.

— Угу… І де ви стільки енергії берете?

— Сама не знаю, — усміхаюся. — Але не кажи, що тобі не було весело.

— Навіть не збиралася.

— От і добре. Тоді, поки я у ванній, приходь до тями. Мені тут обіцяли ідеальні вихідні.

— Іди вже, — бурчить вона, але я бачу — усміхається.

Заходжу до кімнати, забираю речі й прямую до ванної. Тут усе продумано до дрібниць. Світла плитка, акуратні деталі, м’які відтінки рушників — усе виглядає стильно, але водночас затишно. На стінах — морські пейзажі, які додають спокою.

Я мимоволі затримуюся на секунду, розглядаючи все навколо. І лише потім заходжу в душ. Тепла вода огортає тіло, змиваючи залишки сну й втоми. Я заплющую очі, дозволяючи собі кілька хвилин просто постояти під струменями. Стає легше. Спокійніше.

І ніби ще більше енергії з’являється. Швидко приводжу себе до ладу: зуби, обличчя, волосся. Одягаю шорти й футболку, збираю волосся у високий хвіст, роблю легкий макіяж.

Коли виходжу — відчуваю себе зовсім іншою. Свіжою. Зібраною. Готовою до дня. Залишаю речі в кімнаті, ставлю телефон на зарядку і йду до Таї. Вона стоїть перед дзеркалом і сушить волосся.