Розділ 5

Оля

Увесь тиждень у мене ніби за графіком: спочатку навчання, потім робота, і так по колу. Одразу після роботи я бігла до гуртожитку і сідала за домашні роботи. Сил не вистачає ні на що. Бувало, що засинала з зошитами та книжками в одному ліжку. Цей тиждень був досить навантажений, думаю, наступний буде легший. Я втягнуся.

Сьогодні п’ятниця, останній навчальний день цього тижня, і вихідні попереду. Господиня магазину, як обіцяла, підписала зі мною договір, що я працюю офіційно на півставки. Працюю я щодня, крім п’ятниці, суботи та неділі. Для мене це дуже зручно.

Настрій хороший, нарешті я виспалася, навіть погода покращилась, бо майже весь тиждень було хмарно і дрібний дощ у деякі дні, а зараз тепле сонечко гріє своїми променями. Як там говорять, бабине літо чи що? Коли я виходила з гуртожитку, прогноз погоди на моєму телефоні показував двадцять три градуси. Дуже тепло для вересня, хоч і кінця місяця, бо в минулому році в цей місяць був такий холод, що я в деякі дні навіть ходила в дублянці.

До університету іду пішки, часу до початку пари ще більше ніж півгодини, тож заходжу в одну з кав’ярень біля вишу та роблю замовлення. Беру два капучино: одне для себе без цукру, інше для Таї з цукром, і для подруги ще якесь новомодне тістечко. Вона має його зацінити.

Зазвичай я не звертаю увагу на автомобілі, які припарковані біля університету, але зараз мене ніби магнітом тягне до одного з них, де стоїть близько десятка різних автомобілів. Моя увага прикута до чорного позашляховика, якого я ніколи раніше тут не бачила.

Мене цікавить не так транспорт, як дуже знайома висока постать біля нього у світлих брюках та темному поло. На обличчі темні окуляри, але навіть через цей аксесуар, який закриває пів обличчя, я одразу впізнаю, хто це, хоч і бачила його тільки двічі. Тепер я можу сказати, що він переслідує мене.

Спочатку думаю, що це галюцинації, але коли хлопець піднімає голову і дивиться в мій бік, а потім спускає окуляри, мої здогадки підтверджуються, і він ще й нагло посміхається та сканує, це точно не здалося. Його брови піднімаються — він здивований, я, якщо чесно, теж.

— Навіжений! А він що тут забув? — говорю під ніс, закочую очі до неба, вирівнюю спину і прямую найелегантнішою ходою, відчуваючи спиною погляди всіх навколо, включаючи навіженого.

Він не схожий на того, хто зараз навчається, хоча навчатись ніколи не пізно. Але чомусь мені здається, що такі як він навчались за кордоном, наприклад, у Лондоні або де ще подібні вчаться, але точно не в державному університеті.

Зазвичай ті, у кого є гроші, намагаються відправити своє чадо в найпопулярніші виші Європи та світу. А глянувши на нього, у мене складається саме така думка, хоча вона може бути помилкова.

Ось, наприклад, моя Тая — виключення. З можливостями її батьків вона могла б лише пальцем показати та вчитися в будь-якому закладі світу, де душа побажає. Але дівчина обрала державний виш і ніколи не поводилася зверхньо та не скаржилася.

— Пані Литвин, яка грація, матінка моя. Якби тебе не знала, подумала б, що ти когось спокушаєш. А ось і Тая. Яка на вас гарна сукня сьогодні, ви точно на навчання зібралися? — А я навіть і забула, що на мені сьогодні та сама сукня смарагдового кольору, яку хотіла вдягти в понеділок. Вона підкреслює всі мої форми, причому ні краплі не вульгарна — саме те, що потрібно для навчання. Волосся спадає водоспадом, легкий макіяж додає свіжості, і туфлі на каблуку.

— І вам привіт, пані Ковалевська. Я бачу, ви теж маєте намір когось спокусити. — Сьогодні дівчина також у сукні кольору чайної троянди та туфлях на тонкій, але не високій шпильці.

— Настрій такий, — жартує вона.

— Точно настрій? Випадково ім’я у вашого настрою не Дмитро з економічного? — Посміхаюся, бо знаю, що він їй подобається, але вона не наважується зробити перший крок.

— Та ну тебе.

— Не ображаюсь, я ж з найкращими побажаннями. Я бачу, як ви дивитеся один на одного. Але обидва не наважуєтеся навіть заговорити один з одним. Ось, краще тримайте, — простягаю пакунок з тістечком та стаканчик з теплою кавою.

—  Ох, а ти як завжди знаєш, з якого боку підійти краще. Дякую.

—  Ну, а що? Хіба я помилилася?

— Ти? Ні, я кожного разу дивуюся, як ти вдало вмієш вловити мій настрій та підібрати слова.

Прямуємо з подругою до аудиторії, обговорюючи новини. Сьогодні у нас буде важлива зустріч з деканом факультету, який розповідатиме про щорічні програми обміну досвідом. Це моя маленька мрія; про програму нам розповідали ще на першому курсі, але участь у ній беруть лише з другого курсу. Тож я не можу не використати такого шансу.

Основні умови — створення індивідуального, унікального проекту, і якщо проект проходить всі етапи перевірки та отримує високі бали, то я стаю автоматично учасником програми. За вибором деканату лише дві особи з усього курсу мають можливість обмінюватися досвідом на цілий рік у престижному вузі Європи. У минулому році студенти їздили до Німеччини, що буде цього разу, дізнаємося.

З подругою розміщуємось на передньому ряду, бо дана інформація цікава не лише мені, але й їй. Було б круто, якби ми поїхали разом, але поки це лише мрії. Які обов’язково здійсняться!

— Доброго дня, шановні студенти. Радий вас усіх бачити, — звертається до нас декан.

Студенти, які до того щось гучно обговорювали, затихли моментально. Чоловік розміщується за трибуною та починає нам все пояснювати. Слухаю та занотовую майже кожне слово. Тая робить те саме, нам цікаво це.

Але є й ті, хто взагалі не зацікавлений у цій інформації. От і дурні — це ж така можливість! Потрібно лише зробити проект, а ми їх робимо майже на кожній парі.

—  Дякую, шановні студенти, за увагу. Якщо є питання, слухаю.

— До якого числа потрібно зареєструватися? — запитує Тая.

— До двадцятого вересня. Ви реєструєтеся, вся інформація стосовно цього буде опублікована на сайті університету, також буде висіти на дошках об’яв по університету, стежте. Після реєстрації ми також опублікуємо списки студентів та прикріплених до них наукових керівників. Сподіваюся, я відповів на ваше питання?