Розділ 5

Оля

Два тижні минає, ніби за розкладом: навчання, робота — і знову по колу. Після зміни я ледве добираюся до гуртожитку, сідаю за завдання й інколи засинаю просто з книжками в руках. Важко. Але я втягуюся. Сьогодні п’ятниця — і це рятує. Попереду вихідні. Анжеліка Миронівна, як і обіцяла, оформила мене офіційно на півставки. Працюю щодня, крім п’ятниці, суботи й неділі — і для мене це ідеально.

Настрій нарешті легкий. Я виспалася, і навіть погода підлаштувалася під цей стан — після тижня дощів і хмар з’явилося тепле сонце. Справжнє бабине літо. На телефоні — плюс двадцять три. Для кінця вересня це майже розкіш. Минулого року в цей час я вже мерзла в дублянці. До університету йду пішки — маю запас часу. Біля входу заходжу в кав’ярню.

— Два капучино, будь ласка, — кажу баристі. — Один без цукру, інший — із цукром. І додаю ще тістечко для Таї. Щось новеньке, вона точно оцінить.

Зазвичай я не звертаю уваги на припарковані біля університету авто. Але сьогодні — ніби щось тягне. Погляд сам знаходить чорний позашляховик. А потім — його. Високий. Світлі штани, темне поло, окуляри, за якими ховається пів обличчя. Але мені й цього достатньо. Я впізнаю його одразу. І в цю ж мить у голові з’являється єдина думка: він що, переслідує мене? На секунду здається, що це просто збіг. Але ні. Він піднімає голову. Дивиться прямо на мене. Повільно знімає окуляри. І посміхається. Нахабно. Наче вже все вирішив. Його брови ледь піднімаються — він здивований. Я, чесно кажучи, теж.

— Придурок із торгового центру… — бурмочу собі під ніс. — І що ти тут забув?

Випрямляю спину. Піднімаю підборіддя. І йду повз нього найспокійнішою, найвпевненішою ходою, на яку тільки здатна. Хоч і відчуваю його погляд спиною.

Він зовсім не схожий на студента. Хоча, звісно, вчитися ніколи не пізно. Але щось у ньому… не про це. Такі, як він, зазвичай не ходять у державні університети. Вони навчаються десь за кордоном — у Лондоні чи ще десь подібному місці, де все «відповідає рівню».

Принаймні, саме так він виглядає. Можливо, я помиляюся. Але перше враження — вперте. Хоча винятки існують. Моя Тая — один із них. З можливостями її батьків вона могла б навчатися будь-де у світі. Але обрала звичайний державний виш. І жодного разу не поводилася зверхньо.

— Пані Литвин, яка грація, — усміхається Тая. — Якби я тебе не знала, подумала б, що ти когось спокушаєш.

Я лише закочую очі, але згадую: сьогодні на мені та сама чорна сукня. Та, що ідеально сідає по фігурі — стримано, але ефектно. Волосся розпущене, легкий макіяж, підбори… ну так, трохи старалася.

— І вам привіт, пані Ковалевська, — відповідаю. — Бачу, ви теж не просто так сьогодні старались. — На ній ніжна сукня кольору чайної троянди й акуратні підбори. Виглядає вона… дуже добре.

— Настрій такий, — знизує плечима.

— Настрій? — примружуюся. — А випадково не Дмитро?

— Та ну тебе… — відмахується, але усмішка її видає.

— Я ж бачу, як ви дивитеся одне на одного, — простягаю їй каву й тістечко. — Але мовчите обоє.

— Ох, ти як завжди, — бере пакунок. — Дякую.

— То я не помилилася?

— Ти? Ні. Я вже звикла, що ти вмієш читати мене краще, ніж я сама.

Прямуємо з Таєю до аудиторій, обговорюючи новини, а на поверсі, як завжди, розходимося. Сьогодні в мене важлива зустріч із деканом. Він розповідатиме про щорічну програму обміну — ту саму, про яку я думаю ще з першого курсу. Моя маленька мрія. Участь беруть лише з другого курсу, тож тепер у мене є шанс.

Умови непрості: потрібно створити власний проєкт — унікальний, продуманий. Якщо він проходить відбір і отримує високі бали, ти стаєш учасником програми. А далі — найцікавіше. Лише двоє студентів з університету отримують можливість поїхати на цілий рік до одного з престижних європейських вишів. Минулого року це була Німеччина. Що буде цього разу — поки загадка. І я дуже хочу опинитися серед цих двох.

— Доброго дня, шановні студенти. Радий вас бачити, — звертається до нас декан.

Аудиторія миттєво стихає. Він займає місце за трибуною й починає пояснювати деталі програми. Я слухаю уважно, занотовуючи майже кожне слово. Тая поруч робить те саме — нам це справді цікаво. Хоча не всім. Дехто відверто нудьгує. І дарма — це ж шанс, який випадає не кожному.

— Дякую за увагу. Якщо є питання — слухаю, — підсумовує декан.

— Куди цього разу поїдуть студенти? — питаю я.

— Поки що остаточного рішення немає, — відповідає він. — Розглядаються Бельгія та Іспанія. Також під час навчання буде можливість пройти стажування в одній із провідних компаній. Якщо ви себе добре зарекомендуєте — є шанс отримати роботу за кордоном. — У мене всередині все завмирає.

— Це… дуже круто, — тихо кажу, більше для себе.

Навчання чи робота? Обидва варіанти звучать як мрія. Ще деякий час студенти ставлять запитання, але поступово аудиторія знову затихає.

— Якщо більше питань немає, передаю вас викладачу. Гарного дня, — каже декан і виходить.

Після цього починається двогодинна лекція — тягнеться нескінченно. Потім ще дві практики, і нарешті кінець навчального дня. У голові вже малюється ідеальний вечір: душ, тепла піжама, фільм і щось смачненьке.

— Які плани на вечір? — питає Тая, коли зустрічаємося біля корпусу.

— Хотіла влаштувати собі кіно-вечір. Але якщо маєш щось цікавіше — я відкрита до пропозицій.

— Є… — мнеться вона. — Але не знаю, чи погодишся.

— Говори.

— Поїхали до мене на вихідні. І відмови не приймаються. — Я піднімаю брову.

— А батьки?

— Завтра їдуть до Львова. Будинок — наш, — змовницьки усміхається. — Басейн, кінотеатр, барбекю… ідеальний план.

— Ти б ще сльозу пустила, — сміюся.

— Оль, ну поїхали. Не тухни в гуртожитку. — Я вагаюся лише секунду.

— Добре.

— Але… — додає вона.

— Я так і знала.

— Мій брат буде вдома. Йому тринадцять. Але він нормальний, чесно.