Розділ 4

Оля

Всю неділю я провела сама у кімнаті. Дівчата разом зі своїми бойфрендами пішли гуляти. Пропонували мені піти, але я не хотіла дивитися, як дві пари воркують між собою. Постійно всі говорять про кохання. Всі з парами, а я сама. Я не хвилююся з цього приводу — мені лише дев’ятнадцять, і я не прагну одразу заміж. Але ж я дівчина і теж хочу компліментів, подарунків, уваги.

Хоча увага завжди присутня, просто той, хто її проявляє, не викликає у мені жодних емоцій, і це не лише стосується Михайла. Влітку з однокласником ходила гуляти — і що? Теж нічого. А хочеться, щоб лише при одному погляді тебе ніби струмом пробивало. Я не зациклена на питанні свого особистого життя, але таке відчуття, ніби всі змовилися, і мені самій цього захотілося. Спробувати нові емоції. Чесно, я ж ніколи не закохувалась. У всіх там перше кохання у шістнадцять і вище, а моє ще не зустрілося.

Я вчинила негарно по відношенню до Михайла — я його використала у своїх цілях, щоб щось перевірити. Але що? Якщо глянути з іншої сторони, то хлопець з’явився у непотрібному місці і у непотрібний час, сам нав’язався, я не вимагала і не кликала його, тож великого відчуття провини я не відчуваю.

Напевне, я егоїстка, але чому я маю відповідати за те, чого сама не просила? Хлопець сам зробив перший крок, я його прийняла, а потім одразу пояснила. Так, признаю, вийшло грубувато, але по-іншому я не можу — я така, яка є.

— Ви не бачили мою туш? — кричить на всю кімнату Ілона.

Сьогодні перший день осені. Початок навчання. Другий курс. Всі з самого ранку наводять марафет, речі у прямому сенсі слова літають по кімнаті. Ще вчора ми провели тут генеральне прибирання, а сьогодні ніби ураган пронісся.

— Я не бачила, — подає голос Катя, яка завершила фарбуватися.

Тепер моя черга. Стіл у нас один, тож все у межах живої черги. Кожна з нас приходить, розкладає свої речі та сідає перед дзеркалом, поки інша сушить та вкладає волосся, третя вдягається, і все по колу. Кіпіш такий, що навіть поснідати нормально не встигаємо. Дівчата там собі робили бутерброди та чай, а я навіть цього не захотіла, згризла одне яблуко і все. Поїм в столовій, а поки потрібно зібратися, але як це зробити?

— Дівчата, що за безлад? — гаркаю роздратовано, коли сідаю остання після них за стіл, я вже встигла висушити та вкласти волосся.

— Олю, не бурчи, — говорить Ілона.

— Приберемо, як прийдемо, — це вже Катя.

— Ну супер, що тут ні речей немає куди покласти, нічого знайти — це нормально для вас?

Дівчата ігнорують мене і продовжують далі збиратися, а я заледве знаходжу місце, щоб викласти свої речі. Я не скажу, що я прямо «велика чистюля» — у мене таке частенько буває, і я сприймаю це нормально, але не зараз.

Голова болить, я не виспалась, у ванній черга була, як завжди, кілометрова. Навіть там встигла посваритися з однією дівчиною, яка хотіла пройти без черги. Поспішала вона, а ми, мовляв, ні, стали так для краси постояти. Я не витримала і накинулася на неї.

Першою покидає кімнату Катя, після неї хвилин через десять Ілона. А я, як завжди, човгаюся на місці. Зачіска є, макіяж також, лишилося обрати, що вдягти. Вчора хотіла одягти сукню. Свято як-не-як, та яке в Чорта свято. Сукня відпадає. Дістаю чорні модні джинси, які купляла разом з мамою перед від’їздом у місцевому магазині, та білу футболку. З собою беру ще й шкірянку — виходить досить стильно та гарно. Який настрій, такий одяг, я маю на увазі колір. Сьогодні я зла та агресивна, тож краще мене не торкатися поки що.

З гуртожитка не виходжу, а вилітаю. Зазвичай ходжу пішки — тут недалеко, дві зупинки метро. Але зараз прямую до метро. Тут також людно, всі штовхаються, кричать, ніби з’їхали з глузду.

Як тільки виходжу, видихаю. Свіже повітря після дощу приємно охолоджує шкіру. Від транспорту до центрального входу, де в мене сьогодні пари, йти хвилини три.

Біля входу у корпус мене вже чекає Таїсія — моя подруга та одногрупниця.

— Запізнюєшся, запізнюєшся, Литвин.

— Не треба мені тут, ще чотири хвилини.

— Не встигла прийти, а вже бурчиш. Ну привіт, подруго! — обіймає.

— І тобі, — відповідаю на її обійми. — Ось з цього і треба було починати.

— Як я скучила, ти не уявляєш!

—  Я теж! — хоч ми і списувалися та телефонували одна одній, але мені було цього замало. — Розкажу, як відпочила. Бачу, ти засмагла на славу, не те що я, — оглядаю подругу. Вона сама світла, а шкіра гарного рівномірного темного шоколадного кольору. Красуня з блакитними очима.

— Ох, відпочивала, то добре, але батьки зі своїм контролем втомили. Ще й брат їх підтримує, а сам з’їхав, як тільки вісімнадцять стукнуло. А ти що розкажеш цікавого мені? — підіймаємося з подругою до потрібної аудиторії на четвертому поверсі. Я їй паралельно розповідаю, як пройшло моє літо.

Тая з заможної сім’ї. Її батько — власник інвестиційної компанії, мати — домогосподарка, та ще вона має двох братів: старшого та молодшого. Незважаючи на те, що Тая у порівнянні зі мною має вищий статус, нам це не заважає добре спілкуватися та дружити. З першого дня, як тільки ми познайомилися, між нами утворився контакт. Хоча спочатку я на неї набурчала, бо ми з нею випадково зіштовхнулися і вдарилися одна об одну лобами. Я ще тоді довго з синцем ходила. Зате тепер, коли згадуємо, то сміємося.

— Тому якось так, — говорю. — Нічого цікавого. На Балі не була, зате на річці не гірше — та сама водичка, сонечко, комарі.

— А у нас не було комарів, зате ящірок повно.

— Оу, то ще більш цікаво. Тебе випадково того... не вкусила?

— Ні, ти що.

— А я то думаю, може ти тепер ядовита, — сміюся.

— Не хвилюйся, мені твій яд не передається, — Тая теж вміє жартувати. Наші жарти розуміємо тільки ми.

До аудиторії доходимо саме вчасно, але викладача ще немає. Всі розкидані по купках, щось весело обговорюють. Бачу Мишка, вітаюся з ним та іншими одногрупниками, але хлопець шарахається від мене так, що навіть відходить подалі.