Розділ 4

Оля

Усю неділю я провела сама в кімнаті. Дівчата пішли гуляти зі своїми хлопцями. Кликали й мене, але дивитися на їхні «воркування» не хотілося. Усі навколо говорять про кохання. Усі в парах. А я — ні.

І справа не в тому, що мене це лякає. Мені лише дев’ятнадцять, я не поспішаю заміж. Але я ж дівчина. Мені теж хочеться уваги, компліментів… відчуттів. Проблема в іншому: ті, хто їх дає, нічого в мені не викликають. І це не лише про Михайла. Влітку я ходила гуляти з однокласником — і знову порожньо.

А хочеться інакше. Щоб від одного погляду — ніби струмом. Я не зациклююся на цьому. Але інколи здається, ніби весь світ уже щось відчув, а я — ще ні.

— Ви не бачили мою туш? — кричить Ілона.

Перший день осені. Початок навчання. Другий курс.

У кімнаті — хаос. Речі літають, ніби вчорашнього прибирання й не було.

— Я не бачила, — відповідає Марго, закінчуючи фарбуватися.

Тепер моя черга. Стіл один — усе по черзі: одна фарбується, друга сушить волосся, третя вдягається. Справжній конвеєр. Сніданок пролітає повз. Дівчата щось перехопили, я — лише яблуко. Поїм уже в столовій.

— Дівчата, це що за безлад? — не витримую, сідаючи останньою.

— Олю, не бурчи, — відмахується Ілона.

— Приберемо потім, — додає Марго.

— Потім — це коли? Тут нічого знайти неможливо.

Мене ігнорують. Я зітхаю, ледве знаходжу місце для своїх речей. Я не фанатка ідеального порядку… але зараз це вже занадто.

Голова тріщить. Я не виспалась. У ванній — як завжди, черга на пів життя. Там ще й встигла посваритися з якоюсь дівчиною, яка вирішила пролізти без черги. Я не стрималась. Першою йде Марго, за нею — Ілона. Я, як завжди, затримуюся. Волосся укладене, макіяж є — лишилося обрати одяг.

Учора думала вдягнути сукню. Свято ж… Та яке, до біса, свято. Обираю чорні джинси й білу футболку. Зверху — шкірянка. Стримано. Чітко. Як мій настрій. Сьогодні краще мене не чіпати. З гуртожитку я не виходжу — вилітаю. Зазвичай ходжу пішки, але зараз — одразу в метро. Людей повно, усі кудись поспішають, штовхаються, нервують. І тільки вийшовши назовні, нарешті видихаю. Після дощу повітря свіже, прохолодне. До корпусу — кілька хвилин. Біля входу вже чекає Таїсія.

— Запізнюєшся, Литвин, — підколює Таїсія.

— Ще чотири хвилини є, — бурчу.

— Не встигла прийти — вже бурчиш, — сміється й обіймає мене. — Привіт, подруго.

— І тобі, — усміхаюся у відповідь. — Ось так і треба було починати.

— Як же я сумувала!

— Я теж, — і це правда. Повідомлення — це не те.

Оглядаю її й не стримуюся:

— Ти засмагла просто ідеально.

Вона й так світла, а зараз — із рівним шоколадним відтінком шкіри. Красуня.

— Відпочивала добре, але батьки зі своїм контролем дістали, — зітхає. — Ще й брат підливає масла у вогонь, хоча сам з’їхав одразу після вісімнадцяти. Ми піднімаємося сходами.

— А ти що розкажеш?

Я коротко розповідаю про своє літо, поки ми йдемо до аудиторій. На поверсі розходимося — у нас різні факультети. Я — технології та дизайн, Тая — економічний. Вона з заможної родини: батько має інвестиційну компанію, мама — домогосподарка. Ще є два брати — старший і молодший. Але між нами ця різниця ніколи не стояла. Ми одразу знайшли спільну мову. Хоча знайомство було… яскравим. Ми випадково зіштовхнулися в коридорі й добряче вдарилися лобами. Я тоді ще довго ходила з синцем. Зате тепер згадуємо це й сміємося.

До аудиторії заходжу вчасно — викладача ще немає. Одногрупники розбилися на компанії, щось жваво обговорюють.Михайла помічаю одразу. Він вітається так, ніби нічого не сталося. Учора ввечері я написала йому й вибачилася за свою поведінку. У відповідь — коротке «все добре» і смайлик. Хочеться вірити, що так і є, а не просто ввічливість.

Сьогодні чотири лекції — тягнуться нескінченно. На останній я ледь тримаюся, щоб не заснути. Після пар зустрічаюся з Таєю в холі втомлені, але все одно жартуємо й усміхаємося. 

— Ти куди зараз? Можу підвезти? — Тая вже шукає ключі від авто.

— Ой, точно… — згадую. — Я сьогодні в торговий центр. Пам’ятаєш, навесні підробляла в магазині білизни? Вчора власниця подзвонила — знову кличе. Тож у мене, можна сказати, співбесіда. Тому нам не по дорозі.

Тая часто підвозить мене до гуртожитку. Вона живе за містом із батьками та молодшим братом, тож для неї це звична справа — заїхати, а інколи ще й заглянути на чай із солодким. Вона обожнює десерти, на відміну від мене. Ми прощаємося й розходимося. До метро доходжу швидко, а вже за двадцять хвилин я в центрі — біля великого торговельного центру. Виходжу з підземки. Людей — як завжди — море. У вагоні всі тіснилися, ніби це вже година пік. І це ще тільки туди… як повертатися — навіть не уявляю. Колись куплю собі авто — і більше жодного громадського транспорту.

Наближаюся до світлофора. Встигаю — ще п'ять секунд. Роблю кілька кроків… Різкий свист. Гальма. Машина летить просто на мене. На мить у голові — порожньо. Потім одна думка: невже це кінець?..

Та авто зупиняється в останній момент. Я жива. Обертаюся. Новеньке спортивне авто стоїть просто посеред дороги. З нього вискакує якийсь навіжений — злий настільки, що це відчувається навіть на відстані.

Машини сигналять, об’їжджають його, а він іде прямо на мене.Високий. Років двадцять п’ять… максимум двадцять сім. Напружений, як струна. Здається, ще секунда — і вибухне. І мої внутрішні «датчики» кричать: тікай. Але я не рухаюся. Бо я не винна. Світло було зелене.

— Ти що твориш? Жити набридло? — не говорить, а гарчить.

— Я? — впираю руки в боки. — Це я, по-твоєму, мчала на червоний? Я? — карбую кожне слово.

— Зелений!

— Ні, шановний. Для вас — червоний. Для мене — зелений. Якщо проблеми із зором — зверніться до спеціаліста.

Він явно не чекав такої відповіді. Дивиться зверху вниз, ніби намагається мене «продавити».

— Що?