Розділ 3

Оля

Сварка з Аліною залишила по собі неприємний осад. Ми рідко сваримося, але сьогодні її слова були надто різкі. Болісні. І трохи… заздрісні. Я звикла не реагувати на таке від чужих. Але коли це говорить людина, яка знає тебе все життя — ранить інакше.

Ніби навіть погода зіпсувалася разом із настроєм. Сонячний день раптово затягнуло хмарами, повітря стало важким, холодним. Таксист запізнився, і я ледве встигла на автобус. Прощання вийшло скомканим і слізним. Мама міцно обіймала, а я вже сумувала, хоча ще не виїхала. Навіть баба Ніна приїхала провести — зі своїми настановами й бурчанням, без яких я, як виявляється, теж сумуватиму.

У автобусі душно, попри те, що за вікном ллє дощ. Дорога минає швидко — я навіть не помічаю, як опиняюся на вокзалі.Тут, як завжди, людно. Стукіт валіз, уривки розмов, поспіх. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає. Тут проводжають і зустрічають. Сльози, сміх, обійми — усе впереміш.

Я люблю спостерігати за людьми. Тихо, збоку. Забираю речі, викликаю таксі. Поки чекаю, слідкую за машиною в додатку. Пишу мамі, що вже в Києві. Обіцяю подзвонити, коли доберуся до гуртожитку й розкладу речі. До гуртожитку дістаюся за двадцять хвилин. Водій трапляється хороший — навіть допомагає занести валізи.

— Доброго вечора, Галино Григорівно, — вітаюся, показуючи пропуск.

Хоча можна було й не показувати. Вона й так знає тут кожного. Іноді здається — не лише в обличчя, а й по розкладу: хто коли приходить, що їсть і з ким ходить. Повз її пост навіть миша не пробіжить.

— Литвин, а я саме чекаю когось із вашої кімнати, — одразу починає вона.

— Щось трапилося?

— Ти ще й питаєш? Хто курив у вас учора на блоці? Спрацювала пожежна тривога. Вам що, мало місць? Увесь поверх димом затягнули.

— А чому ви вирішили, що це хтось із нашої кімнати? — зітхаю. — Наскільки знаю, там лише Марго, а вона не курить. Інші ще не приїхали. Я, як бачите, теж тільки зараз.

— Отже, Марго, — відрізає вона. — Розбирайтеся самі. Але якщо ще раз таке повториться — вилетите всі.

— Добре, — бурчу. Сваритися з нею — собі дорожче.

Лізу в сумку, дістаю банку полуничного варення.

— Ось, тримайте.

Вона здивовано округлює очі.

— Це що, хабар?

— Та який хабар? — роблю невинне обличчя. — Домашнє варення. Баба варила.

Обличчя в неї м’якшає, хоч вона й намагається тримати серйозний вигляд.

— Ну… дякую, Литвин.

— На здоров’я. Воно дуже смачне.

Прямую до ліфта, тягнучи дві валізи й сумку з усіма «скарбами» від дому. Кабіна тісна — ледве вміщаюся сама. Натискаю кнопку — вісім. Ліфт повзе вгору, і я навіть дихати боюся, щоб не зупинився. Доїхала. Видихаю.Двері до кімнати прочинені. Заходжу — Марго лежить на ліжку й щось гортає в телефоні.

— Привіт, — вітаюся.

— Привіт! Рада бачити, —  Марго усміхається, відкладаючи телефон.

— Що це Григорівна не в настрої?

— О, до тебе теж причепилася? — сміється. — Шукає курця. Уже всіх обійшла, ще трохи — й обнюхувати почне.

— А хто насправді курив?

— Та хто його знає. Учора тут пів гуртожитку було, ще й чужі заходили. Думаю, не наші — свої знають, як вона реагує.

— І як їх узагалі впустили?

— Вчора Іванівна була. Їй баночку кави — і всі «свої», — сміється.

Після розмови швидко приймаю душ — пощастило, людей майже немає. Перевдягаюся й починаю розкладати речі. Маргоша тим часом знову занурюється у свій романтичний серіал. Вона їх обожнює. Я ж завжди думала, що таке дивиться лише баба Ніна… але, як виявилося, ні.

Мені ближче містика й жахи — і читати, і дивитися. У хороших фільмах є щось таке, від чого захоплює дух. Шкода тільки, що справді вартісні трапляються нечасто. Я вже збираюся вийти з кімнати, як двері різко відчиняються. Ілона. Хоча мала приїхати лише завтра.

— Ви таке бачили? — вривається Ілона. — Не встигла приїхати, а вже претензії.

Ми з Катею переглядаємося й усміхаємося.

— Григорівна? — питаю.

— Ще й яка, — зітхає. — Привіт, до речі.

— Привіт, — відповідаємо разом.

— Ти ж завтра мала бути? — дивується Марго.

— Мала. Але батько їхав у Київ — я з ним. Краще, ніж трястися в автобусі.

— О, це точно, — киває Марго. — Я сьогодні їхала — бабуся поруч усю дорогу щось розповідала.

— Це ще пощастило, — фиркає Ілона. — Я якось їхала — поруч мужик із перегаром і пакетами їжі… Сало, яйця — усе по черзі.

Я ледь стримую сміх. На щастя, мені завжди трапляються нормальні попутники.

— Пересіла б, — кидає Марго.

— Куди? Водію на руки? — пирхає Ілона.

— А що, варіант, — додаю я, і ми всі сміємося.

— От якби ще Настя була… — починаю.

— Не буде, — перебиває Катя. — Вона ще в червні виселилася. Зате ми тепер утрьох.

— О, ось із цього і треба було починати, — усміхаюся. — Але хто нас тепер годуватиме биточками?

— Тобі аби поїсти, Литвин, — хмикає Ілона.

— А що? Це важливо.

— Я згодна, — додає Марго. — Вони були ідеальні.

— Значить, святкуємо, — кажу. — Марго, наливка є?

— Ти ще питаєш.

— Я вчасно приїхала, — усміхається Ілона. — Я в душ, а потім смажу картоплю. Ви накривайте. І про аджику не забудьте.

— Не так одразу, мені ще до банкомату треба, — каже Марго.

— Тоді план такий: Ілона — в душ, Марго— до банкомату, а я подзвоню мамі.

Дівчата погоджуються й швидко розходяться. Телефоную мамі. Вона відповідає майже одразу. Коротко кажу, що доїхала, розклала речі, все добре. Вона якраз у тітки Віти — у них там свій «дівич-вечір». Ми прощаємося.

Я відкладаю телефон, машинально гортаю стрічку. Нічого цікавого. Михайло знову залишив коментар під моїм фото з річки. Я там із розпущеним волоссям, у чорному купальнику — гарне вийшло. Аліна фотографувала, у неї це завжди виходить. І від цієї думки раптом стає трохи сумно. Заходжу на її сторінку. Сторіс, фото… Вона усміхається з дівчатами. «Мої найкращі».