Розділ 2

Оля

Прокидаюся не від настирливого будильника, а від запахів, що тихо просочилися в кімнату. Теплі, солодкі, знайомі. Невже мама знову щось готує? Я різко підводжуся й, навіть не взувши тапок, біжу на кухню. Прохолодна підлога приємно холодить ступні. У будинку вже душно — значить, надворі спека ще сильніша. І раптом ловлю себе на дивній думці: я ніби запам’ятовую цей ранок. Запахи. Скрип дверей. Холод підлоги під ногами. Наче боюся, що скоро цього всього не стане.

— Встала вже? — озивається мама, щойно бачить мене в дверях.

— Ага… — потягуюся, розминаючи плечі. — Давно я так не висипалася. І, Боже, яка спека…

— Це точно, — зітхає вона. — Не пам’ятаю, коли востаннє було так парко. Все літо — до двадцяти п'яти, а зараз… —  Мама підходить до вікна, дивиться на старий термометр. — Тридцять у тіні, — тихо додає. — Ось тобі й кінець літа.

Останні дні літа. Я підходжу до вікна. Сонце заливає подвір’я — знайоме до кожної дрібниці. Дерева, лавка біля хвіртки, стара яблуня, під якою ми з бабою колись пили чай. Скоро я поїду. У столицю.

— Сподіваюся, у Києві так не парить, — каже мама.

Я лише ледь усміхаюся. Всередині щось стискається. Мій погляд падає на стіл — і шлунок одразу нагадує про себе. Млинці. Полуничне варення від баби Ніни, густа сметана, холодне молоко. 

— Швидко вмиватися і за стіл, — звучить мамин звичний тон. Я усміхаюся.

До Києва автобусом приблизно дві години дороги. Здавалося б, небагато. Але щовихідних особливо не наїздишся — більше часу проведеш у дорозі, ніж удома. Особливо восени, коли дні коротшають і вже по обіді починає сутеніти. Та двічі на місяць я приїжджаю. Обов’язково. Тоді намагаюся встигнути все: вечеря з мамою, розмови про дрібниці, зустрічі з подругою, інколи — з однокласниками.

— Ма, це неймовірно смачно, — протягую від задоволення. Мамині млинці, бабусине полуничне варення та густа сметана — це просто насолода.

— Що там Ніна Степанівна? — цікавиться мама, сідаючи снідати.

На відміну від моїх млинців, мамина — снідає просто сіра вівсянка на воді.Я ніколи не розуміла, як вона таке їсть. Брр.

— Ой, та що вона… — знизую плечима. — Цвіте й пахне. Із сусідкою серіали обговорює, на городі порається. 

— Вона, як бачу, з роками зовсім не змінюється, — усміхається мама.

— Хто? Наша ба? — сміюся я. — Та це ж жінка-буревій. Її енергії та оптимізму кожен молодик позаздрить. Але інколи вона мене дуже дивує.

Я згадую вчорашню розмову і хитаю головою.

— Ти знаєш, що вона вигадала?

— І що? — протягує мама.

— Хоче курчат завести. Каже, сумно їй. Немає з ким поговорити.

— І куди їй ті курчата? — дивується мама. — Її ж удома майже не застанеш. То на роботі цілими днями, то на базар поїде — і пів дня там пропаде. То в сусідки сидить.

— О, це точно. Я вчора якраз у сусідки її і застала.

— Ну, якщо вже так хоче, то хай заводить.

— Я її не розумію. Для кого вона з тими курочками возитиметься? А потім у неї тиск, город повний роботи, ще й курчата їй подавай. Це я вже мовчу про те, що вона пів двору трояндами засадила і бігає біля них, як біля малих дітей. Вчора, коли проводжала мене, цілу екскурсію влаштувала, ніби я того саду ніколи не бачила.

— Олю, ти ж знаєш: якщо Ніна Степанівна щось собі вбила в голову, ми вже нічого не змінимо, — спокійно каже мама, як завжди підбираючи правильні слова. — Раніше вона всю турботу віддавала чоловікові та нам. Але ти виросла, у мене робота, тож вона і займається городом та садом.

Мама дивиться на мене уважно і раптом усміхається.

— А що ти так завелася? Ти ж сама така. Якщо щось вирішила — все, кінець. І от вас двоє на мою ніжну натуру, а я одна. Два урагани. — Вона сміється.

— Ну хай заводить курочок, кроликів, свинок… — бурмочу я. — А потім ти відкачуватимеш її.

Ну, не розумію я цього городу. У баби там усього повно, а в нас — одна маленька грядка для помідорів, огірків та зелені на сезон. І нам цього цілком вистачає.

А у баби… І картопля, і кукурудза, і морква з буряком, і капуста — все своє, домашнє, без нітратів.

І це лише маленька частина. От тільки навіщо так багато? Я, звісно, не проти всього цього. Навпаки — сама люблю домашню їжу. Але ж не в таких кількостях. Іноді мені навіть здається, що у них із сусідкою своєрідні перегони: у кого краще помідори вродять.

Чесно кажучи, я навіть не здивуюся, якщо це правда. А коли я згадую той город і картоплю…
Посади, підгорни, покропи, потім викопай. Пів життя біля неї лазиш — і вже нічого не хочеться. І навіщо все це, якщо можна просто піти в магазин і купити? І не гірше. Головне — ніколи не говорити цього бабі. Бо ще, не дай Боже, серце прихопить. А ще у неї величезний сад. Полуниця, смородина, ожина, малина, яблука, груші, вишні, черешні… І половина цього добра потім гниє на землі, хоча баба все одно варить гори компотів і варення. А потім роздає їх мало не всьому місту.

— Заспокойся, — каже мама. — Я поговорю з нею. Але не впевнена, що зможу переконати. Думаю, на десятку курчат і зійдемося.

— Дякую… — зітхаю я. — Ти вибач, може, я була різка. Я просто хвилююся за її здоров’я. — і чого я так завелася?Мамі взагалі треба пам’ятник поставити. Вона все життя живе між двох вогнів.

— Так, я вже звикла, що ти така, — усміхається мама. — Кажу ж: вся в нашу Ніну Степанівну.

Ми обидві сміємося. Сніданок проходить спокійно. Після сніданку я годую Туза і трохи граюся з ним. Він радісно крутиться біля моїх ніг, ніби відчуває, що я скоро поїду. Потім, як завжди, лягаю на гамак у дворі. Все за традицією. Гойдаюся повільно, дивлюся на небо крізь листя дерев і намагаюся запам’ятати цей спокійний ранок. Не знаю чому, але мені хочеться втримати його в пам’яті. Ще трохи полежавши, піднімаюся і прямую до своєї кімнати.

Мама саме говорить по телефону. Судячи з розмови — з тіткою Вітою. Вони працюють разом: мама у мене сімейний лікар, а тітка Віта — гінеколог.