Розділ 2

Оля

Прокидаюся не від звуку будильника, а від ароматів, які проникли в мою кімнату. Невже мама знову щось готує смачненьке? Швидко підіймаюся з ліжка та біжу на кухню, навіть тапки забуваю взути. Прохолодна підлога охолоджує. Спека сьогодні неймовірна. Я ще не була на подвір'ї, але якщо так спекотно в будинку, то можу уявити, яка температура на дворі.

— Встала вже?! — говорить мама, як тільки мене бачить.

— Ага, давно я так не висипалася. Ох, і жарюка сьогодні неймовірна, — потягуюся.

— Це точно, не пригадую, коли востаннє так жарко було. Я б сказала, навіть парко. Все літо температура була близько двадцяти дев'яти градусів. А зараз підходжу до вікна та дивлюся на термометр, і мої очі округлюються, коли я бачу тридцять градусів у тіні. Ось вам і останні дні літа. Надіюсь, у столиці так не парить.

На столі стоять мої улюблені оладки, поряд полуничне варення, яке вчора дала баба, і сметана, а на газовій плиті вариться вівсяна каша. Її я не дуже люблю, але мама готує її з шоколадом та горіхами спеціально для мене, хоч сама і не їсть таку, тож уминаю я зазвичай за дві щоки.

— Швидко вмиватися і за стіл, — командним тоном говорить вона, але в кожному її слові стільки ласки та турботи.

Так не хочеться залишати її саму, але навчання. До Києва на автобусі приблизно дві години їзди, тож кожних вихідних сильно не наїздиш, бо я витрачатиму більше часу на дорогу, ніж перебуваю вдома. Особливо зараз, коли день в осені зменшується, і вже о четвертій на вулиці не видно власних рук через темряву. Але двічі на місяць я, як штиль, приїжджаю.

Проводжу час вдома з мамою, зустрічаюся з подругою, інколи можемо посидіти десь з однокласниками. Ну і головне — не забуваю з’їздити до своєї баби Ніни.

Кожного разу, як приїжджаю, чую, як я схудла, та навіщо мені та столиця, час уже про сім’ю задуматися. Я розумію, чому вона так опікується, боїться, щоб я не залишилася сама. Вони з дідом Степаном прожили довге та щасливе життя, а після його смерті їй дуже не вистачає його. Хоч вона і не говорить, що їй самотньо, але я це бачу, і мама також. Але інколи вона переходить усі кордони можливого.

Баба спить і бачить, що я залишусь у Білій Церкві, поряд біля неї та матері, бо за мною потрібно в обидва дивитися. Звичайно, вона перебільшує, але з моєю бабою краще не сперечатися.

Баба Ніна, хоча вона не дуже любить, коли до неї звертаються баба, одного разу сказала серйозно, щоб до неї зверталися Нінель. Ну ви таке бачили? Нінель з телефоном розібратися не може, а все грає в молоду. Хоча вона не виглядає на свої п’ятдесят сім. Завжди з зачіскою та макіяжем, з технікою вона не дуже дружить, зате полюбляє модні журнали. Звичайно, я це сприйняла серйозно, хоча жінка була рішуче налаштована, але тепер ми з мамою між собою на неї говоримо Нінель.

— Ма, це неймовірно смачно, — протягую від задоволення. Мамині оладки, бабусине варення та сметана — це насолода.

— Почекай, куди ти так спішиш? Ще вівсянка не готова. Не кривись, вона корисна, — але не така смачна, як оладки, хоч і з горіхами та шоколадом, але поряд з оладками не стояла.

— Дякую, смачна, — кажу мамі, коли куштую вівсянку. Вона і справді дуже смачна, але я хочу оладки, а мені не дають, поки все не з’їм.

— Що там, Ніна Степанівна? —  цікавиться мама, коли також снідає. На відміну від моєї каші, мамина без горіхів та шоколаду, як вона таке їсть, сіра така, брр. Але вона завжди таку їла. Мені щось смачне, а собі сіру вівсянку на воді.

— Ой, та що вона, цвіте і пахне. З сусідкою серіали обговорює, на городі порається. Як завжди, заміж мене видає.

— Вона як завжди з роками не змінюється, — усміхається мама.

— Хто наша Нінель? — ми сміємося. — Ні, це жінка-буревій, її енергії та оптимізму кожен молодик позаздрить. Але інколи дуже дивуєшся, знаєш, що вона вигадала? — згадую все, що розповідала баба.

— І? — протягує мама.

— Хоче циплят  завести, скучно їй. Немає навіть з ким поговорити.

— І куди їй ті циплята? Якщо її вдома майже не застанеш, то вона на роботі цілими днями, то на базар поїде, пів дня проведе там, то у сусідки.

— О, це точно. Я вчора саме її у сусідки і застала.

— Ну, якщо вже так хоче, то хай заводить.

— А я її не розумію: для кого вона з тими курочками потім робитиме? А потім у неї тиск, город повно, ще й курочок подавай. Це ще я мовчу про те, що вона насадила пів двору троянд та бігає біля них, як біля малих дітей. Вчора, як проводжала мене, цілу екскурсію влаштувала, ніби я цього і так не бачила.

— Олю, ти ж знаєш, якщо Ніна Семенівна щось собі вбила в голову, то ми вже нічого не зробимо. Раніше вона всю турботу віддавала чоловіку та нам, але ти виросла, у мене робота, тож вона і займається городом, садом, —  як завжди спокійно каже мама, підбираючи правильні слова. —  А що ти так завелася? Сама ж така, як щось вирішила, то це все. І оце вас двоє на мою ніжну натуру, а я одна. Два урагани, — сміється.

— Ну хай заводить курочок, кроликів, свинок, а потім ти відкачуватимеш її.

Ну, не розумію я цього городу. У неї повно всього, а у нас лише грядка для помідорів, огірків та зелені на сезон. А у баби і картопля, і кукурудза, і морква з бурячком, капуста — все домашнє без нітратів. І це лише маленька частина. Тільки навіщо так багато? Я не проти всього цього, бо сама полюбляю домашню їжу, але ж не в такій кількості. Я навіть вже думала, що у них з сусідкою своєрідні перегони, у кого краще помідори вродять. Чесно, не здивуюся, якщо це правда. А я, як згадаю той город з тією картоплею, як полазиш біля неї, то вже нічого не хочеться. Посади, осип, покропи, викопай. І навіщо, якщо все можна купити в магазині і не гірше? Головне, такого не говорити бабі, бо ще серце прихватить.

А ще у неї великий сад: полуниця, смородина, ожина, малина, яблука, груші, вишні, черешні, які потім на городі гниють, хоча жінка ще варить повно компоту та варення, яке роздає ледь не всьому місту.