Розділ 1. Останній дні літа.

Оля

Як же я люблю прокидатися вдома. Тут все таке рідне для мене. У минулому році як вступила до столиці бігла поперед автобуса аби швидше відчути доросле життя, а зараз кожного разу коли приїжджаю у рідні місця, мені мало. Навіть не вистачає двух місяці канікул, які пролетіли як один день. Ніби вчора склала фінальний іспит, а вже осінь на порозі.

Знову навчання, недоспані ночі, конспекти, лекції, практики ось яке воно буденне студентське життя. А хтось там говорив про самостійність, доресле життя, студенські вечір. Які вечірки? Я коли з пар приходила єдине про що мріяла це про те як покладу голову на подушку та засну, але після того як вистою кілометрову чергу на кухні, щоб хоть щось приготовити та вкинути до роту, а потім ще й чергу до душу. І лише тоді можна прилягти, а не заснути, бо ти ще живеш з трьома дівчатами, яким завжди не спиться і десь так годинок в дванадцять після довгих розмов та осуджень ми влягаємось, а зранку до нас не до стукатися навіть якщо поставимо п’ятнадцять будильників.

А зараз вдома у рідних стінах я сплю до схочу, мій організм живе за принципом « хороший сон = хороший настрій». Прокидаюся повністю коли сонце вже зійшло та пробивається своїм промінням через вікно до кімнати.

На годинику вже майже дев’ята, скоро має прийти мама з нічної зміни. Вона у мене лікар терапевт у наші місцевій лікарні. Справжній професіонал у свої справі, її люблять та поважають. Батько також був хірургом, але його не стало десять років тому.

Мама дуже хотіла, щоб я пішла по їхніх стопах з батьком, вона не наполягала, бо завжди приймала та прийме будь – яке моє рішення, навіть якщо воно не правильне. Але медицина це не моє, зовсім, я творча натура. До десятого класу ходила на танцювальний гурток та трішки до театральної школи, ну і ще трішки намалювання. Був також теніс та баскетбол, які я закинула після першого заняття, як виявилося це зовсім не моє.

Не дивлячись на те, що у моєму житті фізично вже десять років як немає батька, він назавжди у моєму серці. Матуся завжди мені все давала, собі відмовляла але в мене було все, найкраще на рівні з однолітками, як нам важко не було. Я дуже вдячна її за це, вона у мене найкраща.  У нас дуже теплі та дружні відноси.

Її лише тридцять сім, вона у повному розквіті сил, але у її серці батько на завжди. У них кохання з шкільної парти. Один університет, професія, зажди разом, поки татка не забрала хвороба.

Після прийому ранкових процедур, прямую на кухню готувати сніданок для себе та мама. Вмикаю музику, я не уявляю свого життя без неї, налаштовуюся на гарний продуктивний день. Українська музика - найкраща. Коли чую пісню свого улюбленого гурту бумбокс - «Люди», додаю звук підспівую та згадую свої навички танцівниці, не даремно ж я ходила на танці з п’яти років.

- Якось спитала ти так: Чому ж я з тобою?.. - наспівую знайому мелоді, а потім і слова ну і приспів не забуваю - Люди ми тільки тоді, Як дуже сильно любимо! Тільки тоді, коли любимо ми, Можемо зватись людьми!

 Я не кулінар, але якісь прості страви по – типу омлету та салату можу зробити.  Дістаю всі необхідні продукти для приготування. Вбиваю яйця змішую з молоком додаю овочі, яких повний холодильник все своє домашнє, бабуся передала. Нарізаю салат під музику роблю все дуже швидко, що не чую навіть коли приходить мама з роботи.

- А це що у нас за концерт? А аромати на весь будинок, привіт доню – говорить.

- Ой – прикручую звук, добре що ми  живемо у приватному будинку, бо сусіди мене б не  витримали, якби ми жили в квартирі – Привіт, а я тут нам сніданок готовлю – показую у бік плити, підходжу до рідної та обіймаю.

- Добре тоді став чайник для чаю, я тут печиво твоє улюблене принесла, а я в душ і йду смакувати твої шедевр.

- Добре.

Поки мама пішла вмикаю чайник для матусі роблю чай, а собі «несквік» з молоком, як в дитинстві тільки без манної каші.

- Бе…як її їсти взагалі можна - спогад з дитинства, яскраво смалахує. Дивна текстура, смак і аромат, хто таке взагалі їсть.

- Що, ти вже бекаєш? – посміхається рідна.

- Та згадала, як в дитячому садку какао з манною кашею давали.

- Ах – мама починає голосно сміятися.

- Ей, ти чого, розкажи мені , я теж посміюся. Мам.

- Та згадала як тебе заставляли ту кашу їсти, а ти не хотіла  і висипала її на  виховательку. Приходжу тебе забирати, вона вся мокра, ти задоволена, а я червонію від того, як мене вичитують, що ти не вихована. Я правда тоді теж не стрималася і накричала на неї, що яке вона має право судити про твою вихованість. Ми з батьком довго тоді ще сміялися – розповідає через сміх, а я й сама починаю сміятися.

- Ну а що – знизую плечима – Навіщо мене було заставляти, я ж какао випили і хватить з мене.

- Ох, Льоля, Льоля, яка ти вже доросла. Шкода, що батько не бачить цього – у мами на очах з’являються сльози.

- Ну, мам – обіймаю її – зате він за нами спостерігає і бачить, які ми молодці з тобою.

Мені дуже не вистає та не вистачало батьківської підтримки, я б дуже хотіла, щоб він був живий, але на жаль…До речі, як говорить баба Ніна, я його копія, така ж «швидко спалахуючи» – це її слова.

- Все досить сирість розводити! Мені його дуже не вистачає, але я впевнена він точно не хотів, щоб ми ось тут з тобою плакали.

- Ох, доню, яка ти сильна в мене, я не така. Ось зараз ти точно копія свого батька.

Далі від болючих спогадів ми з мамою переходимо до сніданку. Після сніданку мама іде відпочивати, а я швиденько мию посуд, прибираю на кухні та беру корм іду готувати нашого пса.

- Тузік, до мене – гукаю на весь двір. Засранець знову побіг десь за сусідці котом – Туз, до мене їсти – чую заднього двору знайомий гавкіт.

Тузік або як я люблю його називати просто Туз – звичайна собака, яку мама декілька місяців тому принесла з роботи. Їм під двері лікарні хтось підкинув цуценят і вона не змогла пройти мимо забрала одного з трьох до нас, ось так і живе. Після того пест став повноціним членом нашої родини.