Розділ 1

Оля

Як же я люблю прокидатися вдома. Тут усе таке рідне для мене. У минулому році, коли вступила до столиці, бігла попереду автобуса, аби швидше відчути доросле життя, а зараз кожного разу, коли приїжджаю у рідні місця, мені мало. Навіть не вистачає двох місяців канікул, які пролетіли як один день. Ніби вчора склала фінальний іспит, а вже осінь на порозі.

Знову навчання, недоспані ночі, конспекти, лекції, практики – ось яке воно, буденне студентське життя. А хтось там говорив про самостійність, доросле життя, студентські вечірки. Які вечірки? Коли я з пар приходила, єдине, про що мріяла, – це про те, як покладу голову на подушку та засну. Але після того, як вистою кілометрову чергу на кухні, щоб хоч щось приготувати та вкинути до роту, а потім ще й чергу до душу. І лише тоді можна прилягти, а не заснути, бо ти ще живеш з трьома дівчатами, яким завжди не спиться, і десь так годинок о дванадцятій, після довгих розмов та осуджень, ми влягаємось, а зранку до нас не дійти, навіть якщо поставимо п’ятнадцять будильників.

А зараз вдома, у рідних стінах, я сплю до схочу, мій організм живе за принципом «хороший сон = хороший настрій». Прокидаюся повністю, коли сонце вже зійшло та пробивається своїм промінням через вікно до кімнати.

На годиннику вже майже дев’ята, скоро має прийти мама з нічної зміни. Вона у мене лікар-терапевт у нашій місцевій лікарні. Справжній професіонал у своїй справі, її люблять та поважають. Батько також був хірургом, але його не стало десять років тому.

Мама дуже хотіла, щоб я пішла по їхніх стопах з батьком, вона не наполягала, бо завжди приймала та прийме будь-яке моє рішення, навіть якщо воно неправильне. Але медицина – це не моє, зовсім, я творча натура. До десятого класу ходила на танцювальний гурток та трішки до театральної школи, ну і ще трішки малювала. Був також теніс та баскетбол, які я закинула після першого заняття, як виявилося, це зовсім не моє.

Не дивлячись на те, що у моєму житті фізично вже десять років, як немає батька, він назавжди у моєму серці. Матуся завжди мені все давала, собі відмовляла, але в мене було все, найкраще на рівні з однолітками, як нам важко не було. Я дуже вдячна їй за це, вона у мене найкраща. У нас дуже теплі та дружні відносини.

Їй лише тридцять сім, вона у повному розквіті сил, але в її серці батько назавжди. У них кохання з шкільної парти. Один університет, професія, завжди разом, поки татка не забрала хвороба.

Після прийому ранкових процедур я пряму на кухню готувати сніданок для себе та мами. Вмикаю музику, я не уявляю свого життя без неї, налаштовуюсь на гарний продуктивний день. Українська музика – найкраща. Коли чую пісню свого улюбленого гурту "Бумбокс" – «Люди», додаю звук, підспівую та згадую свої навички танцівниці, не даремно ж я ходила на танці з п’яти років.

— Якось спитала ти так: "Чому ж я з тобою?" — наспівую знайому мелодію, а потім і слова, ну і приспів не забуваю: "Люди, ми тільки тоді, як дуже сильно любимо! Тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми!"

Я не кулінар, але якісь прості страви, по типу омлету та салату, можу зробити. Дістаю всі необхідні продукти для приготування. Вбиваю яйця, змішую з молоком, додаю овочі, яких повний холодильник, все своє домашнє, бабуся передала. Нарізаю салат під музику, роблю все дуже швидко, що не чую навіть, коли приходить мама з роботи.

— А це що у нас за концерт? А аромати на весь будинок! Привіт, доню, — говорить.

 — Ой, — прикручую звук, добре, що ми живемо у приватному будинку, бо сусіди мене б не витримали, якби ми жили в квартирі. – Привіт, а я тут готую сніданок, — показую у бік плити, підходжу до рідної та обіймаю.

— Добре, тоді став чайник для чаю, я тут печиво твоє улюблене принесла, а я в душ і йду смакувати твої шедеври.

— Добре.

Поки мама пішла, вмикаю чайник для матусі, роблю чай, а собі «Несквік» з молоком, як в дитинстві, тільки без манної каші.

— Бе… як її їсти взагалі можна? — спогад з дитинства яскраво спалахує. Дивна текстура, смак і аромат, хто таке взагалі їсть?

— Що, ти вже бекаєш? —  посміхається рідна.

— Та згадала, як в дитячому садку какао з манною кашею давали.

 — Ах! —  мама починає голосно сміятися.

— Ей, ти чого? Розкажи мені, я теж посміюся, мам.

— Згадала, як тебе заставляли ту кашу їсти, а ти не хотіла і висипала її на виховательку. Приходжу тебе забирати, вона вся мокра, ти задоволена, а я червонію від того, як мене вичитують, що ти не вихована. Я правда тоді теж не стрималася і накричала на неї, що яке вона має право судити про твою вихованість. Ми з батьком довго тоді ще сміялися, — розповідає через сміх, а я й сама починаю сміятися.

— Ну, а що? –— знизую плечима. — Навіщо мене було заставляти? Я ж какао випила, і хватить з мене.

— Ох, Льоля, Льоля, яка ти вже доросла. Шкода, що батько не бачить цього, — у мами на очах з’являються сльози.

— Ну, мам, — обіймаю її, — зате він за нами спостерігає і бачить, які ми молодці з тобою.

Мені дуже не вистачає та не вистачало батьківської підтримки, я б дуже хотіла, щоб він був живий, але, на жаль… До речі, як говорить баба Ніна, я його копія, така ж «швидко спалахуюча» — це її слова.

— Все, досить сліз розводити! Мені його дуже не вистачає, але я впевнена, він точно не хотів, щоб ми ось тут з тобою плакали.

 — Ох, доню, яка ти сильна в мене, я не така. Ось зараз ти точно копія свого батька.

Далі, від болючих спогадів, ми з мамою переходимо до сніданку. Після сніданку мама йде відпочивати, а я швиденько мию посуд, прибираю на кухні та беру корм іду готувати нашого пса.

— Тузік, до мене! — гукаю на весь двір. Засранець знову побіг десь за сусідським котом. — Туз, до мене, їсти! — чую з заднього двору знайомий гавкіт.

Тузік, або як я люблю його називати, просто Туз – звичайна собака, яку мама декілька місяців тому принесла з роботи. Їй під двері лікарні хтось підкинув цуценят, і вона не змогла пройти мимо, забрала одного з трьох до нас, ось так і живе. Після того пес став повноцінним членом нашої родини.