Розділ 1

Оля

Є відчуття, якого ніколи не буде в гуртожитку — прокинутися вдома. У своїй кімнаті, де все знайоме до дрібниць: штори, крісло біля вікна, тихе скрипіння підлоги. Тут навіть ранок інший — тепліший, спокійніший. І щоразу, відкриваючи очі саме тут, я розумію: як би сильно не прагнула дорослого життя… додому тягне сильніше.

Торік я так поспішала до цієї «дорослості» — вірила у свободу, нові знайомства, пригоди. Здавалося, все тільки починається. А тепер часу завжди замало. Канікули минають, мов один день. Ще вчора — останній іспит, а вже осінь на порозі. Знову навчання. Недоспані ночі, конспекти, лекції. І ті самі розмови про студентські вечірки…

Які вечірки? Коли після пар єдине бажання — дійти до ліжка. Але спершу — черга на кухні, потім — до душу. І тільки тоді — коротке, виснажене «нарешті». Після всіх цих черг можна нарешті прилягти. Саме прилягти — не заснути. Бо поруч три дівчини, яким завжди є про що говорити. Сміх, розмови, нескінченні обговорення — і лише ближче до опівночі ми стихаємо. А зранку… нас не розбудити навіть десятком будильників.

Зате вдома все інакше. Тут я сплю стільки, скільки хочу. Прокидаюся, коли сонце вже піднялося й теплі промені тихо ковзають по кімнаті. На годиннику майже дев’ята. Скоро мама повернеться з нічної зміни. Вона лікарка — її поважають і колеги, і пацієнти. Тато теж був хірургом. Але його не стало десять років тому. Мама хотіла, щоб я пішла їхнім шляхом. Та ніколи не тиснула — лише вчила робити власний вибір, навіть якщо він виявиться помилковим.

Медицина — не моє. Я завжди була про інше: танці, трохи театр, трохи малювання. Пробувала й спорт — теніс, баскетбол… але зрозуміла швидко: не моя стихія.

Батька немає вже десять років, та в мені він досі живий. Його голос — теплий, спокійний. Його сміх, коли підкидав мене вгору, попри мамині зауваження. Мама ж завжди намагалася дати мені все. Відмовляла собі, аби я не відчувала нестачі. Я безмежно вдячна їй за це. Вона в мене найкраща. І не просто мама — моя найближча людина, моя подруга.

Їй лише тридцять сім. Вона — у самому розквіті: красива, розумна, сильна. Але в її серці й досі живе тато. Їхнє кохання почалося ще зі шкільної парти — спільний університет, одна професія, одні мрії на двох. Вони завжди були разом. Поки хвороба не забрала його. Я відганяю ці думки й після ранкових процедур іду на кухню. Там завжди починається мій день.

Вмикаю музику — без неї простір здається порожнім. Перші акорди наповнюють кімнату, і ранок одразу оживає, стає теплішим, своїм. Коли звучать «Люди» «Бумбоксу», я, не стримуючись, додаю гучності, підспівую і, ніби сама того не помічаючи, починаю рухатися в ритм. Тіло пам’ятає. Недарма ж я танцювала з п’яти років.

— Якось спитала ти так: «Чому ж я з тобою?» — підхоплюю знайому мелодію й уже не стримуюсь, голосно виводжу приспів: — Люди… ми тільки тоді, як дуже сильно любимо!

Я не кулінарка, але щось просте приготувати можу. Дістаю продукти, швидко збиваю яйця з молоком, додаю овочі — у нас їх завжди вдосталь, усе домашнє, від бабусі.

Під музику нарізаю салат, рухаюся в ритмі, підспівую, навіть трохи пританцьовую. Настільки захоплююся, що не помічаю, як мама повертається.

— І що це за концерт? І аромати на весь дім… Привіт, доню.

— Ой! — швидко зменшую звук. — Привіт. Я тут сніданок готую, — киваю на плиту й підходжу обійняти її.

— Тоді став чайник. Я принесла твоє улюблене печиво. Я в душ — і будемо снідати.

— Домовились.

Поки мама у ванній, вмикаю чайник. Їй — чай, собі — «Несквік» із молоком. Як у дитинстві… тільки вже без манної каші.

— Бе… як це взагалі можна їсти? — бурмочу, і спогад із дитинства раптом оживає. Та дивна текстура, запах… Хто таке придумав?

— Що, вже бекаєш? — сміється мама, заходячи на кухню.

— Та згадала, як у садочку нам давали какао з манною кашею.

— Ах! — мама раптом голосно сміється.

— Ей, ти чого? Поділись, я теж хочу посміятися.

— Згадала, як тебе змушували її їсти, а ти… висипала кашу прямо на виховательку. Приходжу забирати — вона вся мокра, ти стоїш задоволена, а мене вчать, яка в мене «невихована дитина». Я тоді теж не стрималася… — мама сміється тихіше. — Ми з батьком ще довго це згадували.

Я теж не витримую й сміюся.

— Ну а що? Я ж какао випила. На цьому все.

— Ох, Льоля… Яка ж ти вже доросла, — мама дивиться на мене тепло. — Шкода, що батько цього не бачить.

У її очах з’являється волога.

— Мам… — я обіймаю її міцніше. — Він бачить. Просто трохи інакше. І точно знає, які ми з тобою сильні.

Мені дуже бракує батька. І завжди бракуватиме. Я б так хотіла, щоб він був поруч… але, на жаль. Кажуть, я його копія. Така ж швидка на емоції — як любить повторювати баба Ніна.

— Усе, досить сліз, — тихіше кажу, обіймаючи маму. — Мені його теж бракує. Але він точно не хотів би бачити нас такими.

— Ох, доню… яка ж ти сильна, — мама сумно всміхається. — Зараз ти справді схожа на нього.

Ми ще мить стоїмо в обіймах, а потім вона легенько торкається мого плеча.

— То що, годуватимеш матір? Бо запахи вже зводять мене з розуму.

Я сміюся й повертаюся до плити. Розкладаю сніданок, а сонце тим часом заливає кухню теплим світлом. Звичайний ранок удома — тихий, свій. Після сніданку мама йде відпочивати, а я швидко наводжу лад і беру корм.

— Тузік, до мене! — гукаю у двір. Десь у кущах щось шарудить.

— Туз, їсти! — вже голосніше.

Із заднього двору долинає знайомий гавкіт, а за мить — тупіт лап. Туз.Звичайний дворовий пес, якого мама кілька місяців тому принесла з роботи. Хтось підкинув коробку з цуценятами під двері лікарні, і вона не змогла пройти повз. Одне з них залишилося з нами — так у нашому домі з’явився ще один член родини. Чорний, із білим «галстуком» на шиї й світлою плямою на вусі, він мчить до мене, мов маленький ураган.

— Ось ти де, задоволена морда, — присідаю й чухаю його за вухом. Туз одразу падає на спину, підставляючи живіт.