Вільшанки повертаються навесні

Вільшанки повертаються навесні

Посвята

Це історія, натхненна розповідями деяких дівчат, із якими мені довелося бути знайомою чи близькою. Саме їхні слова розчулили мене і надихнули на написання цієї повісті. Як би мені хотілося, аби кожна з них зустрілася з власним Вирієм!

!Попередження!

У творі піднімаються такі неприємні теми, як:

• людська жорстокість
• алкоголізм і проблеми в сім’ї
• селфхарм
• аб’юзивні/нездорові стосунки
• думки про самогубство

Трапляється нецензурна лексика!

Вільшанки повертаються навесні

Маківка була дрібним волинським селом Костопільського району, майже з усіх боків оточеним мішаними лісами. Лише його невеличкий край на північному заході міжміською дорогою сполучав населений пункт із цивілізацією, тобто із сусіднім селом Вітрівкою. Саме цим шляхом вони з Вадимом і мали приїхати туди на старенькому чорному “Субару” його батьків.

Бажаючи дістатися до села якомога скоріше, вони вирушили відразу ж уранці. Уся подорож з Рівного до Маківки мала зайняти лише трохи більше години. У дорозі були всього половину цього часу, проте переміни навколо вже сталися відчутні: рівні й чисті асфальтовані міські дороги плавно перейшли в куряві й горбисті шляхи; високі багатоповерхові “панельки” перетворилися на приземкуваті приватні будиночки та дачі в селах, які вони час від часу минали, а сірі та кволі урбаністичні пейзажі зникли, відступивши перед густими лісами на узбіччях, котрі вирушали під вінець із осінню.

Увесь час їзди Влада не відводила погляду від вікна. Вона споглядала, як під попелястим навісом примхливого осіннього неба вздовж шляху тягнулися дерева, що виглядали, немов виконавці китайського танцю дракона, одягнені у вогненний костюм міфічного чудовиська. Їхні різнобарвні крони і справді нагадували його переливчасту луску. Листяний дракон - її вірна фантазія - наче линув за автівкою, не даючи дівчині зовсім занепасти духом від самоти.

Вадим говорив багато, проте вона мало його слухала. Свідомість уперто розривала тоненьку ниточку розмови, хоч би як туго дівчина намагалася стягнути їй нею зап’ястя, через що Влада цілковито потопала у зовнішній та внутрішній меланхолії. Хлопець коментував погоду та орієнтири на знайомому йому шляху, незграбно жартував і на всі заставки розхвалював бабусину дачу, куди вони, власне, і прямували. Дівчина лиш час від часу кидала до течії розмови дрібні камінці загальних байдужих фраз, проте її холодність не гамувала його запалу. Усі ці зусилля юнак докладав не дарма. Влада знала: хотів вибачитися за те, що вчергове кинув її. А може, за те, що вчергове повернувся. Хай там як, а з усього його монологу вона чітко почула тільки останні слова, якісь ніякові, із відчутною гірчинкою:

- Там дуже тихо та затишно. Люди в селі добрі та привітні. А ще поруч ліс… Ти ж любиш ліси, правда?

У відповідь дівчина промовчала. Він і сам знав, що так, а це питання і без того через загальну обтяжливість розмови задавалося чи не вдесяте. Далебі, тільки навколишня природа обіцяного місця спільного відпочинку, здавалося, і переконала її пристати на його відчайдушну пропозицію дати їхнім стосункам черговий “останній” шанс.

Вадим же натхненно цокотів далі:

- Ми там віпочинемо, відволічемося від роботи, клопотів усіляких… Погуляємо по лісу, гриби позбираємо, наодинці час проведемо. А потім, із новими силами, повернемося назад у Рівне!

Влада ж такого окрилення, як він, не відчувала. Її досі обсідали сумніви щодо того, чи правильно вчинила, поїхавши з Вадимом на дачу. Та що там казати, вона навіть не знала, чи все ще має хоч якісь почуття до нього! Можливо, її подруги були праві, переконуючи не піддаватися на слізні вмовляння “цього підера”, і поїздка тільки ще сильніше нашкодить їй… А, може, їм із Вадом дійсно вдасться все владнати, принаймні тимчасово. Щойно остання думка затрималася в її розпаленому мозку, майнувши своєю сміховинною ілюзорністю, дівчина іронічно скривила губи у відповідь на неї.

- Влад? Панно Владислава Вільшанська?

Схвильований голос Вадима вивів її із задуми. Підвівши погляд, вона побачила краєчок його квадратних окулярів у салонному дзеркалі автівки. Юнакове обличчя було затьмарене непідробною стурбованістю. Різкі переміни в настрої дівчини лякали його, особливо останнім часом. І не безпідставно.

- Так-так, - втомлено зітхнула вона, аби лиш його заспокоїти. - Повернемося. Неодмінно.

❃❃❃❃❃❃

Маківка розчинялася в дрімоті і куталася в тишу, немов у кирею.

Головна вулиця села була вкрита асфальтом. До неї, немов притоки до річки, тяглися решта неасфальтованих стежок та доріжок, котрі сполучали розсип хатин між собою. Будиночки переважно були одноповерховими та низенькими, із критими шифером чи черепицею дахами і дбайливо побіленими стінами. Поміж ними на невеликій відстані одна від одної майоріли дві блакитні золотоверхі церкви. Ближче до центру села стояли всі важливі для громади будівлі: сільрада, школа, лікарня, кілька аптек, крамнички з продуктами, одягом, меблями й іншими необхідними людям товарами.

Поза хатами, на окраїнах Маківки, розгорнулися сінокоси й городи, де працьовиті мешканці вирощували різноманітні культури. Зі щедрої, родючої землі стриміло морквяне та бурякове бадилля. Багато де на ній лежали, гордо вилискуючи круглими боками, великі помаранчеві, червоні та зелено-жовті гарбузи. Як і будь-яке українське село, Маківка щороку приносила своїм мешканцям багаті врожаї.

А ще далі, ген за городами, спокій селян оберігала суцільна стіна дерев. Ліс дбайливо колисав Маківку у своїх диких, лапатих обіймах. Село чимось нагадувала затоку в різнобарвному океані його листя.