Глава 11. Треба зустрітись, поки його ігри не зайшли надто далеко.

САША

Це було дивно. Я сидів і дивився на кляту переписку і все більше й більше впевнювався, що все ж, скоріш за все, в мене зовсім не параноя. Чому його звуть саме "Даня"? Не буває таких збігів. Але Ксю не з тих людей, хто коли знає правду, може змовчати… Якби Даня розповів їй щось, то вона б про це точно згадала. 

Та й цей стиль спілкування… Це точно не стиль Ксю, а на Даню все ж схоже. Але як він знайшов її? Чому саме зараз? 

Я не знав відповідей на ці запитання.

Коли я писав про зустріч, то натякав на те, щоб ми з ним пересіклись і вирішили наші питання без участі моєї дружини. Він точно це зрозумів, але вирішив з мене познущатись.

У цей час мобільний в моїй руці задзвонив. Я побачив, хто дзвноить, і приклав телефон до вуха:

— Це я, Міла, — почувся знайомий голос. 

— Привіт, Міло, — відповів я, усміхаючись. 

— Мені захотілось почути твій голос, — сказала вона.  — Вибач, якщо завадила…

— Ти не завадила, — сказав я. — Я теж скучив за тобою. 

— Мабуть, це неправильно, але я весь час думаю про тебе, — призналась вона. — Мені хочеться, щоб ми якомога довше були поруч…

— Я теж цього хочу, — я усміхнувся. — Як справи? Що робиш? 

 — Та так, нічого особливого… У тебе нічого не змінилося, ми повечеряємо разом сьогодні? 

Я зрозумів, що ця вечеря зовсім вилетіла в мене з голови. Я ж запросив і Ксю на вечерю сьогодні… Хоча, вона сказала, що не знає про свої плани. 

— Так, повечеряємо, — врешті-решт сказав я. — Правда, я ще не знаю, о котрій звільнюсь. Зідзвонимось ближче до вечора?

— Так, звичайно, — радісно сказала вона. — Набереш мене, коли будеш знати час…

— Добре, до вечора, Міло, — відповів я, усміхаючись. 

— До вечора… Цілую тебе, — відгукнулася вона. 

— Цілую, — сказав я і відбив виклик. 

Все ж, все, що відбувалось, трохи мене напружувало. Може, варто прослідкувати за нею і побачити її загадкового коханця Даню? Тоді моя параноя зникне, бо це виявиться або він, або ні…

***

Ближче до шостої я вирішив все ж написати Ксю, так як ми теж домовлялись про зустріч. 

"Привіт, то як там твої справи? Зустрінемось, чи ти ще зайнята?" 

“Зайнята”, — якось сухо відписала Ксю. 

Чи це писав Даня?... Якщо замислитись, то тільки після того, як вона почала спілкуватись зі своїм новим знайомим, вона стала відповідати не так, як раніше, в невластивому їй стилі.

Але я знав, як вивести її на емоцію.

"Добре, тоді я сьогодні теж повечеряю деінде", — написав я.

"Як хочеш”, — відповіла вона. 

Коли прочитав це повідомлення, то підтиснув губи. Ні, ну Ксю не могла так холодно відповідати мені.

Вирішив, що більше нічого писати не варто, інакше я визнаю свою поразку в цьому діалозі. Я дійсно відчував ніби спілкуюсь не зі своєю дружиною, яку знав більш ніж десять років, а…

"Ти точно не хочеш зустрітись?" — врешті-решт знов написав я. 

Писав це не для Ксю. Якщо це той, хто я думаю, нам треба було зустрітись без неї і вирішити все до того, як його ігри зайдуть надто далеко.

“Може, колись іншим разом”, — одразу отримав відповідь.

"Добре, я буду чекати. Пиши в будь-який момент, я можу і сам приїхати", — відповів я. 

Можливо, це було трохи занадто, однак нехай. Мені треба було зустрітись з ним і набити гаду морду, змусити покинути мою дружину якомога швидше.

З телефона Ксю більше не відповідали… Тому я вирішив таки подзвонити Мілі і призначити зустріч.

— Алло, Міло? — звернувся до неї я, коли вона взяла слухавку. — Я вже майже звільнився. Ще хвилин двадцять і можу заїхати за тобою, ти як, будеш готова?

— Так, звичайно, — з радістю відповіла вона. — За двадцять хвилин буду готова. 

— Подумай, куди б ти хотіла зʼїздити… Була колись в ресторані з кінотеатром? Чи, може, хочеш в ресторан в темряві? Хочу звозити тебе в якесь цікаве місце, — сказав я.

— Давай туди, де кіно, я люблю кіно, — сказала Міла.

— Добре, тоді я зараз забронюю місця і виїжджаю, — відповів я. — Подзвоню, коли тобі виходити.

— Домовились, — усміхнулась вона. — Буду чекати… 

МІЛА

Я востаннє подивилася на себе у дзеркало  і вийшла з квартири. Серце переповнювала радість. Навіть щось наспівувала собі під ніс, спускаючись сходами. А коли вийшла з під’їзду і побачила машину Саші, то ледве стрималася, щоб не побігти до неї. Все ж пішла спокійно, а потім відчинила дверцята і сіла на переднє сидіння. 

— Привіт, — усміхнулася йому. 

— Привіт, — він усміхнувся у відповідь і потягнувся до мене за поцілунком, коротко поцілував мене в губи, а потім запитав: — Ну, як ти? Як день?

— Добре, — сказала я, а потім додала. — Увесь час думала про тебе…