Гість

Сьогоднішні дні.

Мішель мив підлогу в залі місцевого закладу швидкого харчування. Швабра, з автоматичним віджимом, чудово справлялась із поставленим завданням. За гамбургери та соковиту курку, ще за власне виробництво сирів та рідне пиво –  полюбили заклад всі мешканці галасливого міста. Розташоване у самому серці шумного вулика, але сховане в той же час від усіх – він процвітав. Нічого особливого в інтер’єрі – намальовані коти на білий стінах різного кольору фарб, чорні м’які стільці з скляними білими столами, флакони люстр були у вигляді бокалів із кольорового склу та зелена плитка під ногами. Пишні декоративні троянди на столах у невеличких рожевих та блакитних кошичках та м’які іграшки різних кольорів та розмірів по всьому залу. Затишно. По великому телевізорі крутили концерти класичної музики або ж ролики про гори чи щось подібне. Підходиш до стойки, робиш замовлення, оплачуєш його та береш велику пластикову цифру, сідаєш де забажає душа і кілька хвилин очікування. Екрани над стойкою доступно містять інформацію щодо меню та цін.  Хочеш каву? Чи можливо піца? Чи палітру сирів? Будь ласка!

Мішель любив це місце. Обожнював. Адже воно його сховало від усього світу. Стало для нього схованкою та навіть чимось більшим. Мішель був невисоким зростом, волошкові великі очі, не широкий в плечах. А волосся, що спадало йому на плечі... То, наче розрізати стиглу жовту диню і тоді ви побачите той колір. Носив великі шестикутні окуляри з прозорою та тоненькою оправою, срібні сережки гвоздики у вухах. Заплетене густе волосся у риб’ячий хвіст, заколював вишуканою срібною прикрасою у вигляді бузкової гілки. Біла футболка, без якихось емблем чи малюнків, чорні джинси, довгий чорний кардиган з грубою в’язкою та білі хайтопи. Розумний годинник на лівій руці з чорним шкіряним ремінцем та червона нитка поруч. Широкі срібні перстні на вказівному та середньому пальці, як нагадування про минуле. То був подарунок, безцінний для нього подарунок, від близької йому людини. Якої вже немає. Та нагадування про те, хто він є.

На вулиці середина осені та вечір. Чисте небо всіяне яскравими зірками, а поважний місяць яскраво світить холодним світлом. Вже пожовклі листочки ще міцно тримаються на невисоких деревах, яких в цьому місті не так багато, на жаль.

За стойкою поралась власниця цього затишного ресторану швидкого харчування. Щось перекладала, витирала та бурмотіла собі під ніс. Струнка жінка мала чорне кучеряве волосся, яке було сховане під прозорою одноразовою шапочкою. Чорна уніформа виглядала елегантно та по багатому. А з підсобного приміщення, десь за кухнею, доносились чоловічі голоси.

Скляні двері закладу відчинилися і до приміщення увійшов статний чоловік. В дорогих туфлях та дорогому, чорному костюмі. Сіре пальто від дизайнера зі світовим ім’ям чудової якості та чорний шарфик на шиї.

-         Вибачте! Здравствуйте, але ми вже зачинені! – викрикнула кароока власниця закладу та запитала сама себе, - Чому вхідні двері відкриті, власне?

-         Доброго вечора! Перепрошую, але я мені потрібен Мішель, - зробивши кілька кроків, відповів незнайомець.

З глибин залу вийшов Мішель. Поправив окуляри, насупив свої тонкі брови та важко зітхнув. Він зовсім не був радим бачити такого гостя без попередження.

-         Доброго вечора, Мартіне! Щось трапилося? Чому без дзвінка?

-         Доброго вечора! Є певна розмова. На одинці, - відповів чоловік.

-         Ось і чудово! Викинеш по дорозі сміття! – зраділа жінка та виставила на зал здоровенного чорного пакета.

Мішель посміхнувся та покірно взяв його з собою на вулицю. Прохолода огорнула розігріте тіло і по шкірі побігли мурашки. Викинувши пакет, Мішель присів на підвіконня закладу та з цікавістю поглянув на насупленого чоловіка. Він був старшим на років п’ятнадцять. Високий, широкоплечий, з чорнявим волосся, коротко підстрижений, з широкими вилицями та зеленими очима. В тих очах можна було потонути. Зелені, котячі очі були наповнені добротою та співчуттям.

Підвіконня цього закладу були широкими та низькими – Мішель любив на них сидіти та писати картини, спершись на цегляну стіну.

-         То що трапилось, Мартіне? Чому ви раптом ось так заявились? Явно причина не добра.

-         Не знаю чи буде вам ця новина добра чи погана, але мушу вам повідомити, що сьогодні о 12:15 по нашому часовому поясі, серце вашого батька зупинилось. Причина достеменно не відома, але лікарі говорять, що це інфаркт...

-         Що?.. – перепитав розгублено хлопець.

-         Годину тому ваш батько раптово помер. Мушу нагадати про домовленості які були. Нагадати про те, що ви мусите негайно повернутись в Сполучене Королівство, в столицю. Ваш літак вже чекає, - сказав з тремтінням у голосі Мартін.

-         До біса літак, Мартіне! За два місяці до волі, до такої жаданої свободи, він помер? – зі сміхом сказав хлопець, - Раптово? Ні-ні...

-         Розтин мали б вже розпочати... Цигарку?

Хлопець зняв окуляри та закурив. Давно вже не курив. Кілька хвилин тиші і Мішель опанував емоції. Такого він точно не чекав. Вірніше, з дуже малою вірогідністю. За ці кілька хвилин в голові перекрутились події останніх двадцяти років. Згадалось все. Найболючіше та потаємне.

-         Я прилечу рейсовим літаком. Мені потрібно кілька годин. Зібрати речі і думки до купи, - мовив Мішель.

-         В столичному аеропорті буде повно журналістів.

-         Про смерть стало вже відомо спільноті? – запитав Мішель.

-         Ще ні, але плітки вже поповзли серед журналістів. Ваш брат вже в дорозі до аеропорту на іншому кінці світу.

-         Тримайте поки все в таємниці. Йдіть. – спокійно мовив хлопець.

-         Вам забронювати квиток? – стурбовано спитав Мартін.

-         Йдіть, - повторив Мішель.

Вклонившись, чоловік покинув парубка на одиниці з важкими думками. Він був зобов’язаний не полишали його одного, але залишив. Так буде краще. Холод осені пробирав до кісток, але Мішель, мов би і не відчував того. За десять років багато подій перегорнули сторінки життя. Він змінив ім’я, країну, рід занять, себе. Мішель сидів замруживши очі, намагався скласти думки до купи, але вони вперто не хотіли цього робити. Має ж бути легше? Але ні, чомусь не легше, зовсім не легше. Повертатись до золотої клітки він не хотів. Але мусив. Така була домовленість з тими, хто його врятував, тоді - 10 років тому. Ніби ж морально готувався до дня, коли мав повернутися. Але як виявилося – готовим він не був. Хотів заховатися від усього світу, забитися в якийсь куток. Охопив страх втратити те, що має назавжди. Те, кого має. А за страхом появилось інше почуття – лють. Жага до боротьби за це життя, яким він посмів жити. Захищати із усієї сили свій простір та тих, заради кого він дихає.