Глава 2

-Він бачив як я до лісу бігла, мабуть вирішив, що ти мене чимось приманила, да слідом обережненько так крастися почав. Він же не знає куди ти перебралась.

З двору почулочь молодецьке:

-Виходь відьма проклятуща на смертний бій.

Схопившись за голову похитала бідолашною, а Любава гаряче зашепотіла:

-Ти мене тільки не видавай. Не хочу його зараз бачити, точно розревуся.

Робити нічого, я хоч і відьма, але єдина подруга нашої княжни.

-Зараз треба перевдягнутись, нещодавно була у місті, купила собі новий костюм.

Швидко збігав до ларю, витягнула плаття більш схоже на лахміття, швидко вдягла його, при цьому не забувши накладний горб. Ніс причепила найдовший і найпротивніший з усіх що мала. Натягнув на ноги валянки, і схопивши зачаровану мітлу, відчинила двері.

Біля воріт стояв Іван. Парубком він був неймовірно могутнім, й таким же дурним. Ледь побачивши мене, він схилив найближчу сосну і переломивши її, зробив дубину. Мені стало мене шкода, да тільки дружба справа така, іноді навіть небеспечна. Згорбившись, голосно прокричала, старанно перекручуючи мову.

-Чогось кликав?

Іван насупив брови, да грізно так гаркне:

-Любаву!!!

Прикинувшись глухою перепитала:

-Любиш? Ой милий мій, дай но я тебе поближче роздивлюся.

Зробила крок вперед, при цьому облизнувшись магічно подовженим язиком, Іван повинен був побачити, що я ім ледь не до лоба діставала. Ймовірно так і було, тому що богатир зблід, і зробив невпевнений крок назад. Але кохання віявилось сильнишим, і вип”ятив грудь вперед, заволав на всю околицю, розпугуючи живність ліс населяючу.

-Я тобі сказав, княжну поверни.

І перекинув дубину з руки у руку, силу таким чином немалу демонструючи.

-Яку княжну, Іванку? - ласкаво спитала я, розтягуючи губи в щербатій посмішці. - Не було туточки ніякої княжни, тільки я, по силі чоловічій зголодніла.

І пішла в наступ, а він по мірі мого приближення робився все блідніше і блідніше, але рішучість зберігав. Ось що кохання з людьми робить, він і раніше розумом не відрізнявся, а зараз зовсім ідіотом став. От що мені з ним робити, він мені і задарма не потрібен, я ж міткувала так — налякаю, він і відчепиться, та щось не віходить. Була ще одна думка в голові, ось її й озвучила, впритул підійшовши до сина мельника.

-Іванку, ти в купальну ніч до річки приходь, там і забереш зазнобу свою.

Розрахунок був на те, що купальна ніч сьогодні, і Любава заспоівшись до вечора піде на свято, а там хай самі своі проблеми вирішують.

-Втопити її вирішила, відьма.

Ну дурень, що з нього взяти. Пробубоніла:

-Да її хрін втопиш, сама кого хоч в домовину загонить.

Іван аж застиг, а я зрозуміла що декілька відступилась від образу, тому грізно здвинувши брови і взявшись за боки, наказала:

-А ну пішов геть, ірод проклятущій. Усі квіти мені витоптав, огородину попортив, сосну сторічну зламав. - кожне моє слово підкріпляла мітла, котра з усієї сили лупила Івана по тому місцю, на якому люди зазвичай сидять, а він скоріш за все думає.

-Нема тут княжни твоєї і не було. Піди до Горинича, чи до Кощія пошукай, що ж це таке робиться, ледь що, відразу до мене претесь.

Мітла, піддав Івану прискорення, виштовхала того за забор, а я вже підметушилась та ілюзію глубокого рова та непрохідних болот навкруги своєї хатини створила. На сильну магію я не спроможна, а ось по ілюзіям майстер. Повернувшись до хати, вірну мітлу в куток поставила, і з полегшенням зняла лахміття, замінивши його на легеньке плаття.

Любава все ще сиділа за столом, доїдаючи останній пиріжок.

-Ввечері Іван на річці тебе чекає.

Дівчина вдавившись куском сдоби, ледь прокашлялась і категорично відповіла:

-Не піду.

Мені все це почало набридати, і я грізно запитала:

-А куди підешь? До жениха свого?

Ссутелені плечі Любави краще слів показували її смуток, але потім вона випрямилася, і твердо відповіла:

-У тебе залишусь.

А ось це точно ні. І додавши собі зросту, так щоб стелю підпирати, нависла над княжною, і запитала:

-Чи не забула ти хто я?

Любава не злякалась, і піднявшись на мене своі ясні очі сказала:

-Ти не кип”ятися, Василино, я всього на декілька днів залишусь.