Розділ 2

- Вона жива?

- О,боже,ти що не бачиш куди їдеш?

- Та вона зненацька вибігла ,я сама бачила.

В очах було темно,я чула тільки безліч голосів навколо. Ледь розкривши  очі,навкруги було все наче в тумані. Я не розуміла ,що відбулося…лише над собою ледь розгледіла обличчя ,якогось хлопця.

- Ви як? – звернувся він до мене,а я досі не розуміла,що відбулося.

- Голова трохи крутиться ,а так наче нормально,- відповіла я та хотіла підвестися,про те мені це не вдалося. Обпершись на руку ,відчула різкий біль в зап’ястку,- рука,- встигла промовити. Хлопець допоміг підвестися і я оглянула все навколо. Декілька людей спостерігало за цим.

- Що сталося?- запитала я ,дивлячись в красиві зелені очі незнайомця.

- Ви вибігли на дорогу зовсім раптово,я ледь встиг зупинитись…про те трохи вас зачепив - схвильовано розповів хлопець,- Ви напевно добряче вдарились головою ?!- він прибрав волосся з мого обличчя і тільки зараз я відчула біль в зоні лоба. Доторкнувшись рукою,я поглянула і побачила на ній кров. Озирнувшись навколо ,помітила розкидані по дорозі цукерки та мандарини ,а квіти лежали трохи далі від місця події.

- Головне,що залишилась жива,- я отрусила сніг з пальта та взялась підбирати мандарини з дороги.

- Припиніть,- хлопець зупинив мене,- не напружуйтесь,краще купити вже нові . Я посміхнулась та ще досі до кінця не розуміла ,що відбулося,- Вам потрібно до лікарні,я зможу вас відвезти,- промовив він

- Та не потрібно,я в нормі

- Я наполягаю ,- посміхнувся молодик. Люди трохи почали розходитись,а я піднявши квіти ,повернулась до незнайомця.

- Дякую,але я відмовлюсь…я поспішаю та і рана зовсім не велика ,- я дістала дзеркальце з сумки та роздивилась ,- пластир допоможе,-я посміхнулась та поклала дзеркало назад

- Я не можу ось так просто вас відпустити…я ледь не вбив вас,тому я повинен якось залагодити свою провину ….і ніяких відмов не приймається,- він взяв мене обережно за руку та повів до машини. Чинити опір я не стала, покірно пішла за ним . Ми сіли в машину,де незнайомець дав мені бинт,перекис водню та пластир. Я змочила трохи бинт ,обробила рану та наклеїла пластир.

- Можливо скажете адресу свого будинку? Я маю знати куди вас підвезти ,- посміхнувся він ,завівши мотор машини

- Якби це дивно не звучало ,але мені до кладовища

- До кладовища?  - він здивувався,- ну якщо треба,то питань нема,- він спокійно рушив з місця і вже через декілька хвилин ми були на місці. Всю дорогу в машині була тиша.

- Дякую ,- посміхнулась я ,під’їхавши до місця

- Вам нема за що дякувати ,я ледь не вбив вас ,- ніяково промовив він

- Але ж не вбили?! – посміхнулась я та ,закривши двері машини ,попрямувала до могили мами. Я підійшла до знайомого місця,поклала квіти на могилку та присіла поруч. Сльози відразу наповнили мої очі і стримати їх не було сил.

- Мені тебе так не вистачає,- комок в горлі не давав спокійно говорити ,емоції поглинали мене цілком,- уявляєш,сьогодні ти мені явилась на вулиці,така ж гарна як і того дня ,я відразу злякалась,а тепер розумію,що мені просто здалось…я так сумую,що тепер і наяву тебе бачу…але я навіть рада,це нагадало мені як ми були щасливі…вибач будь ласка за все - я посміхалась крізь сльози і намагалась розказати мамі все ,що відбувається в моєму житті. Таким чином мені стає краще,я відчуваю як вона мені допомагає,хоч і не фізично,про те я завжди знаю ,що вона мене чує та завжди поруч. Ще годину я сиділа біля могили та просто говорила.

Я прямувала до дому та все думала про того хлопця,його очі  заполонили мене. Я навіть забула з якої причини ми зустрілися,виникало бажання побачити його знову. Та на жаль ,ніяких його контактів в мене не було.

По дорозі додому,я зайшла в травмпункт ,де оглянули мою руку. Повідомили,що легке розтягнення. Наклали еластичний бинт та виписали якусь мазь. Також оглянули рану на лобі та сказали ,що вона  зовсім не глибока ,хвилюватися не має причин.

Зазвичай,після кладовища,я заходжу в наше з мамою улюблене кафе,беру наше улюблене тістечко та насолоджуюсь хвилинами самотності. Про те сьогодні, я вирішила трохи змінити звичай і замість кафе попрямувала до парку,де з оглядового місця,відкривався чудовий вигляд на все маленьке містечко в якому я проживала. Я купила собі енергетичний напій та прийшла на місце,сіла на лавку та насолоджувалась цим прекрасним зимовим краєвидом,особливо на засніжену гору ,що виднілась за межами міста. Завжди мріяла піднятись на неї,про те не завжди був час та і компанії,бо друзів в мене не так вже і багато як ви могли подумати.

- Ви не проти ,якщо я присяду біля вас?- звернувся до мене чоловічий голос. Я підняла погляд і побачила його,того самого незнайомця. На мить я заклякла від здивування і не могла вимовити ні слова.

-Я розцінюю це згоду ,- посміхнувся він та присів поруч.

- Здивована Вас тут побачити, - зовсім безглузда фраза ,але чомусь ,побачивши його, я забула про всі думки. На мить мені здалося,що я закохалась,але хіба можливо з першого погляду закохатися? По крайній мірі, я в це не вірю…поки що.

- Та що ж ту дивного?!Ось за декілька метрів моє кафе…там із вікна і побачив вас,вирішив підійти…- кафе,те саме кафе, в яке ми з мамою ходили завжди ,наше улюблене і саме він був його власником . Що це як не доля?

- Ви такий молодий,а вже власне кафе?- трохи здивовано запитала я,адже скільки років відвідую його і жодного разу не помічала цього красунчика.

- Від тата дісталось,він помер декілька років тому,от і залиш кафе у спадок …. Що правда, прибуток від нього зовсім мізерний…але все таки пам'ять ,важко з таким розлучитись….- він трохи змінився в емоціях. Було видно що важко згадувати про батька . І  я як ніхто розумію його. Між нами повисла тиша. Близько хвилини ми мовчали та незнайомець вирішив першим порушити тишу

-Я бачу ви полюбляєте енергетики…Вікторія Вадимівна?!- він посміхнувся та відвів погляд до землі. Від того що він знав моє ім’я  і по батькові, я була шокована