Розділ 9.

Знову неприємний перехід і я стою у своєму лісі, біля живого вогню, а блакитний портал зник. Ось і завершилась моя подорож до Ковену дріад, на яку я так чекала й покладала багато надій. Я думала, що знайду серед них таких як я, — однодумців. Що навчусь чогось нового, особливого... А вийшло все навпаки. Зустріла купку переляканих жінок. Та, найгірше, я не знаю, що робити далі. А час грає проти мене й він завдав мені болючого удару. Удару, якого я ніяк не чекала, бо пробула в Ковені, зовсім не довго, а пейзаж навколо говорив про інше.

Коли я заходила у портал, надворі був липень місяць. А зараз... На ліс падав густий, пухнастий сніг. Високі сосни з радістю покривались сніжинками й не спішили кликати вітер, щоб зганяв їх. А цей шкідник ніби навмисно розгулявся і дошкуляв усім. Тут я почула, як з дерев зриваються перелякані птахи й що духу летять, рятуючись від... Темної, злої сили, яка вже переступила кордон мого лісу. Останнього лісу, де ще збереглась стародавня сила Матінки Землі. Магічна енергія, що наповнює все довкола, починаючи з трави та завершуючи — мною.

І не тільки я відчула це вторгнення, а й уся живність лісу. Від найдрібніших до найбільших, від найслабших, до найсильніших... Зло захоплювало все на своєму шляху, кожну травичку, листочок, дерево, отруювало, вбивало, а потім оживляло – повертало із вічного сну до... Ні, не до життя, а служби, рабської, безкомпромісної, принизливої. І Він хоче зробити це й зі мною. Тому і прийшов відкрито, не ховаючись зі своїми темними слугами.

Якби ж я тоді знала кому допомагаю, кого рятую, то убила б на місці, без роздумів та вагань. Хоч забрати життя й важко, а особливо у того, кого любиш... Безмежно важко, нескінченно боляче. Та, я зробила інше і мій вибір став фатальним... Я влила свою силу, магію, енергію, віддала частину себе, щоб зберегти життя тому, кому вірила, кого любила. А тепер пожинаю плоди свого вчинку! Саме через мене гине мій ліс, його мешканці і... люди.

— «Адо» — прокотилося по лісу, й від цих низьких вібрацій тремтіло все: земля, листки, трава, аж стигла кров у жилах. А я пішла на поклик, хоч знала, що не треба, бо там на мене чекає смерть. Та не могла чекати й дивитись, як гине моє дитя, бо, якщо загине ліс, то і я довго без нього не протягну. Я занадто пізно все зрозуміла. Занадто пізно до мене дійшло, чому моя сила не повна й не така, як була в Ярослави. Наче хтось отруїв її своєю темрявою і ще забрав частинку мене. Тоді я була така наївна, молода й зовсім не розуміла що робиться... В моїй голові виринув спогад тої ночі й мого першого кохання, такого щирого, але тільки з моєї сторони...

«Тім був - нахмурений. Його зачіска була така, як у Брендона із «Беверлі-Хілз». Навіть рисами вони схожі, а от характером - навпаки, таємничий, колючий, мабуть, як у Ділана, із того ж серіалу. Він був ідеально вдягнений, у джинси та чорну футболку, а на руках мав шкіряні браслети з чорними бусинками. А ще він демонстративно на мене не дивився.» Чомусь, моє серце з неймовірною силою тягнулось до нього... Хоча частинка мене і померла разом з ним. Це я так думала, що він загинув... Помилка, знову клята помилка моєї недосвідченості. І знову навалилась тонна почуттів та емоцій, які завжди мені заважають тверезо оцінити ситуацію, як тієї ночі, коли на нас напав — демон Діббук.

Він чіпляється за душі добрих, чесних людей і руйнує їх та творить хаос. Сам по собі, Діббук, є зламаною душею, що відчайдушно намагається знайти щось для власної підтримки. А людина ніколи не розуміє, що відбувається і тому дуже скоро помирає. На відміну від інших монстрів, у Діббука немає фізичної форми, тому він і вселяється в людей. (Спогад події, коли на Аду та Тіма напав демон)"

— Тіме, зупинись!

Я знову подряпала ногу об колючу гілку і зупинилася. А Тім – ні, він... І у мене закололо серце так, наче хтось безперестанку коле його маленькою голкою. Не знаю що це означає, та точно щось погане. Я знову почала бігти за хлопцем, якого майже втратила з виду, я хотіла його зупинити, сказати, щоб не йшов у перед, що там... А що там? Точно не знаю, та інтуїція кричала про небезпеку.

— Тимофіє! — викрикнула я і він послухав, зупинився і підійшов до мене.

— Ще трохи залишилось, Адо, нам треба продовжувати йти, інакше...

— Тіме, я щось відчуваю! Мені здається... — і тільки я хотіла висловити думки, як по моїй нозі почало щось повзти. Щось чорне та в’язке.

Я, вирячивши очі, дивилась у низ, не вірячи, що це все насправді. А чорний дим, продовжував підбиратись вище...

— Адо, що це? — хлопець, як і я, не розумів що відбувається, він взяв мене за руку й потягнув до себе, та я стояла на місці, не зважаючи на своє протилежне бажання. А, коли Тім зробив другу спробу витягнути мене з диму, що уже діставав мені до талії, то чорна химера зашипіла, як лід на сковороді, й кинулась на Тіма. Хвиля агресії, що линула від диму, передалася й мені. Я яскраво відчувала її гнів, лють і бажання крові. Мені ще ніколи не було так страшно і я голосно закричала, а потім почала розмахувати руками й намагалась прогнати дим. Та, як тільки моя рука доторкнулась до чорноти, мене відкинуло до дерева і паралізувало, тому я безпорадно дивилась, як ця чорнота поглинає Тіма. Мого Тіма. Я ридала, благала та марно...»

Я весь цей час думала що він загинув, що демон вбив його, що... Та все було не так, і тільки зараз я це зрозуміла. Глянула на це все іншим поглядом, оцінила ситуацію як доросла, з досвідом у магічних справах, а не як перелякана дівчинка. Зробила крок, ще один, і ще... Ліани простягали до мене свої гілки, мов руки, намагаючись зупинити, втримати, не пустити. Але я не піддавалась на це і йшла далі. Мені на зустріч вийшла зграя вовків. По їхніх очах, я бачила, що вони знають і розуміють, що це буде наш останній бій і що більшість не виживе, або й взагалі ніхто. Вожак зграї, безстрашний Ганс, вийшов вперед і гордо подивився на мене своїми розумними, жовто-зеленими очима, які сяяли магією. Ліс постарався й допоміг своїм захисникам, вплів останки магії у зграю вовків і в мене... Сумно мені, дуже сумно від усвідомлення, що це моя провина. Та, слізьми горю не зарадиш. Тож я мовчки кивнула головою Гансу, приймаючи їхню допомогу, і гордо рушила вперед... Вперед до свого першого кохання, почуття, яке так яскраво розцвіло до... Монстра. Чудовиська, риси якого ідентичні з його мамою. Він ж точна копія Медеї, такі ж очі, волосся, брови, губи, посмішка. Тієї ночі демон не міг йому нашкодити, бо в душі Тіма, давно не було нічого доброго, світлого. Це все був театр, розіграний для мене.