Розділ 8.

Перехід через портал проходив довго, мене крутило, вивертало і, коли нарешті це припинилось, а я відчула під ногами землю, то була неймовірно цьому рада. Прийшовши до тями, від такого переходу порталом, почала дивитись, куди потрапила? Здається я у лісі і він простягається на далеко миль, я це бачила, бо стояла на невеликій горі, що схожа до Ашари в моєму лісі. Спустилась у низ, де на мене уже чекали... Інші дріади, без сумніву, це були вони. Зі світло зеленуватим кольором шкіри, із різнокольоровим волоссям, прикрашені листям та квітами. А в деяких на обличчі, на руках і шиї виднілись гілки, неначе вросли у шкіру.

Дріади були у довгих зелених сукнях різних відтінків та, переважно, болотного моху.

— Вітаємо тебе у Ковені! — заговорили до мене й руками показали, щоб я слідувала за ними.

Дріади, чомусь, дивились на мене, як на інопланетянку. Ніби я якась диковинка чи якась не така, як вони. Хоч це не так. Я ж теж дріада, і теж можу змінити колір волосся чи навіть шкіри. Але не хочу, мені й так подобається. І взагалі, це не чесно, я ж мала тут себе відчувати як серед своїх, а не навпаки.

Ми йшли по м’якій зеленій траві та лісових квітах. Густо росли дерева, дуже високі, й чувся спів птахів. Попереду побачила величезне дерево, метрів десять заввишки, і його гілля спадало, як у річкової верби. Біля цього, чудо дерева сиділа Верховна. Я одразу її впізнала, бо кілька раз у дзеркалі бачила.

— Вітаю у Ковені.

Промовила Верховна, а я почала аналізувати, де ж цей ліс знаходиться, що його Темна не може знайти й взагалі ніхто? Якось дивно?.. Або?.. Або Ковен надзвичайно могутній.

— Дякую, що відкрили портал та запросили. — витягла зі своєї сумки розрив-траву й простягнула Верховній.

Вона прийняла й почала представляти дріад, які далі дивились на мене як на чужинку.

— Не зважай, просто мої дріади, давно нікого новенького не бачили, у нас рідко гості.

— А де Ваш ліс знаходиться? — зажмурила очі, бо сонце так ясно світило і небо було таке блакитне, без жодної хмаринки.

— Ти можеш приєднатися до Ковену, якщо виконаєш ряд випробувань та принесеш присягу на вірність й виконання всіх правил.

Верховна, проігнорувала моє запитання й почала говорити про своє. А мене цікавило інше, чи допоможуть вони мені боротись проти Темної?

— Моєму лісу, загрожує Темна дріада, вона уже збирає своїх соратників до грані і... Я не вистою сама, мені потрібна допомога! Ваша допомога і Ковену! Це ж останній ліс і...

— Я знаю, слідкую за подіями на землі.

«На землі», ці слова Верховної насторожили мене.

— То ви допоможете мені?

— Так, допоможу. Я уже допомагаю, пропоную залишитись тут, у Ковені.

Ці слова мене вразили, ніби щойно мене по обличчі вдарили, а глобальність катастрофи навалилась з новою силою.

— Ви не можете ховатись вічно! Ви не можете і мені це пропонувати. Бо я не залишу свій ліс. Не покину напризволяще магічних істот та людей.

— Людей? Люди, нас точно не цікавлять, — зверхньо відповіла Верховна, а інші дріади стояли поруч та мовчали.

— Але, я наполовину людина.

— Так! Ти так. Це був вибір твоєї далекої родички, яка залишилась в останньому магічному лісі, а не пішла у безпечне місце з нами. Вона поклала початок новій гілці дріад, схрещених з людьми. І, як результат, з кожним поколінням ваша сила слабшає. Ти ж навіть не бачиш де знаходишся насправді. А бачиш тільки мою ілюзію... Верховна говорила грубо, як до чужинки, непроханої гості, як до... І, здається, я зрозуміла чому, бо Яра не приєдналась до них, а залишилась в лісі. Це я так думала, що зрозуміла, бо через хвилину Верховна зробила пас рукою і я вкотре, за сьогоднішній день, розкрила рота від здивування. Вона зняла ілюзію і я побачила де знаходжуся насправді. Це місце кардинально відрізнялося від квітучого, сонячного лісу, який я досі бачила, чи думала що бачу. Я під землею, Ковен дріад — під землею. Глибоко під землею! І тут немає жодних квітів, дерев, сонця, а тільки коричнева земля з сухими коріннями, що стирчали звідусіль, і брудні калюжі.

— Ви живете під землею?

— Так, і вже давно. І так, це не ліс, та, тут є все необхідне для життя: повітря, рослини, вода.

— Рослини? — здивовано перепитала, бо не бачила рослин, крім оцих сухих коренів.

— Розумію, що ти здивована, та, з часом звикнеш. Тут не так вже і погано. Головне, що безпечно. Темна нас тут не знайде.

Верховна так впевнено говорила. Вона настільки переконана, що вчинила правильно перебравшись сюди, що я її у протилежному не переконаю. Не переконаю, що жити тут, без свіжого повітря, справжнього сонця, без дерев та зелених рослин — гірше смерті! Я краще боротимусь до останнього, краще загину на полі бою, ніж ховатимусь тут.

— Ви не зможете вічно ховатись! Рано чи пізно, вам доведеться вийти на поверхню...

— Я так не думаю!

Настала пауза, гнітюча, сумна. Бачу, що я марно сюди прийшла, марно цілу ніч за розрив-траву боролась, де мене мало не вбила ворожка. А я її вбила, власноруч, кинджалом...

— Мені потрібно повернутися у ліс! Я потрібна йому, магічним істотам та людям! Якщо ви передумаєте, то знаєте, де мене знайти.

І я показала рукою вверх, на поверхню.