Розділ 7.

До тями приходила повільно. Спочатку було темно, потім, наче починався світанок, пробився перший промінець у моїй голові, потім ще один і ще, і ось - день... Очі ще повністю не розплющила, і не дуже то й хотілося, бо було так холодно, наче сиділа в морозилці чи на північному полюсі.

 — Я знаю, що ти вже прокинулась, — впізнала власника голосу й таки розплющила очі.

 Воронир стояв наді мною сумний і похмурий. А де це я, до-речі, знаходжусь? Я заметушилась, почала підійматися та оглядатись довкола.

— Заспокойся, ти біля свого дерева, з яким пов’язана. Воно поділилось із тобою силами, після «вдалих» пошуків розрив-траву.

— Чому, мені так холодно? — якось мені не до сарказму Воронира.

— Ну, мабуть, тому, що ти лежиш на голій землі вже, приблизно, сім годин.

І тут він розчинився у повітрі, був і не стало... Ніяк до цього не звикну. А за хвилину знову з’явився із теплою ковдрою в руках. Він присів біля мене й закутав, як малу дитину. Одразу стало тепліше.

— Прокинулась? Ну, нарешті, — до нас приєднався Лісо, він теж виглядав похмуро.

— Тримай, мусиш випити все! Це цілющий напій, за особливим рецептом Ярослави.

Ярослава,.. як мені її не вистачає. Особливо її підтримки та порад. Бо я не знаю що робити? Як мені врятувати ліс? Як зупинити Темну? Вона знищить уже живе, якщо її не зупинити... Вона загрожує і магічним істотам, і людям. І я, чесно, відверто розгублена...Бо, здається, тільки я одна збираюся з нею боротися. Усі, з ким стикалася, або дотримуються нейтралітету, або приєднуються до неї.

Воронир, одним дотиком до глиняного глечика, підігрів напій, який на смак був досить не поганим.

 — Адо, не хочу тебе лякати... Та...

— Що? — не хоче водяний мене лякати, та пізно, я уже налякалась, розхвилювалась й чекаю поганих новин.

— Соратники Темної прибувають з усіх куточків... до останнього, магічного лісу. І, до-речі, твій захист справді діє й не тільки на Медею, яка також тут, у Магіче.

— У Магіче? Але там люди...

— Так, вони у небезпеці, — Воронир був досить спокійний.

Та, ще б пак, він ж мертвий, йому легко говорити.

— Їх потрібно евакуювати з селища, поки ніхто не постраждав, — але як і куди? — Воронире, а багато спільників у Темної? — дуже сподіваюся, що мало.

— Багато: усі упирі, вовкулаки, темні відьми, відьмаки, демони та інша дрібна магічна нечисть.

 Отакої. Приплили...

— Отже, нам теж потрібно збирати свою армію. Пам’ятається мені, дехто має досвід у цьому, — я піднялась, не скидаючи ковдру з плечей, подивилась на Воронира, який не охоче кивнув головою.

 — Добре, я організую захист, зберу усіх магічних та приготую для захисту лісу.

— А я відправляюсь до Ковену дріад і спробую вмовити їх приєднатись до нас. Лісо, де моя розрив-трава?

— У хатині.

Прикликала свою крюку і відчинила прохід до хатини. В хатині привела себе у порядок та перекусила. Потім, взяла дзеркало і провела потрібні маніпуляції, щоб зв’язатись із Верховною. Ми розмовляли не довго, я показала розрив-траву і Верховна сказала, щоб я йшла у центр лісу, там на мене чекає портал, який перенесе до Ковену. Так просто? Портал, що перенесе до Ковену... А я уже думала, що потрібно буде виконати ще якісь завдання, квести й тому подібне. Тому здивувалась навіть, що так легко. Та, перед тим, як відправитись на аудієнцію, потрібно з Магіче розібратись. Наклала ілюзію й відкрила портал до свого авто.

Уже в машині дістала телефон і набрала Кирила, описала в загальних рисах проблему, й попросила організувати для селян евакуацію. Кирило сказав, що все зробить і придумає, як це зробити на законному рівні. Закінчила розмову та попрямувала до будинку Славомира. Йти селищем було важко і не через те, що на мене дивились селяни, ні... А через темну енергетику, яка давила на мене й це означало одне, що в Магіче справді є темні істоти. І, якщо я їх відчуваю, то і вони мене... І це погано.

Краєм ока помітила, що за мною йдуть двоє вовкулак, тепер я добре їх розрізняла, не те що колись. До них приєднався ще один і чорна собака. Погані справи, ой погані...

Зайшла в дім Славомира, а, перед тим, на дверях вивела символ захисту, щоб ні одна темна істота не змогла зайти. Чоловік був дома, а саме, він з дружиною збирав речі. Побачивши мене вони завмерли.

— Я прийшла допомогти. Тут небезпечно залишатись, тут...

— Я знаю, — Відповів Славомир і підійшов до мене.

Здається, прийшов час поговорити серйозно. Дружина, взяла дочку й пішла у кухню і ми залишились наодинці.

— Я знаю, що тут небезпечно залишатись, бо... — Він хотів щось сказати, та ніяк не наважувався...

— Я знаю, що Славомир, це не твоє ім’я, що ти приховуєш таємницю і...

— Так, не моє. Колись, мене звали інакше та, з того часу, багато води сплило. Я народився у сім’ї світлих відьмаків та молодість і гормони зіграли зі мною у злий жарт і я став на темний шлях, зрікся предків та прийняв темну магію. Та про це зараз не час розповідати, а те, що я накоїв, каменем лежить на серці й жодні слова не можуть це змінити.

— Але зараз в тобі не має магії, ні темної, ні світлої.

Ще раз просканувала Славомира, для цього навіть за руку його взяла. Перевірила наявність талісманів та артефактів...

— Зараз не має... Коли я зрозумів що накоїв, то пройшов ритуал очищення. І він не вбив мене, як у дев’яносто відсотках випадках, а забрав усю магію. І темну, і світлу. Я став людиною і почав нове життя.

Ось воно що?..Тепер зрозуміло.

— Усім селянам потрібно покинути Магіче... Я вже зв’язалась із Кирилом, слідчим, що приїжджав сюди і розпитував про мене, він має допомогти.

Виглянула у вікно, там збиралися темні істоти... Надіюся, ще пізно рятувати селян?

— Скільки селян в Магіче?

— Не багато, близько ста...

— Потрібно зібрати усіх в одному місці. Я відкрию портал, щоб перевести їх до лісу.