Розділ 6.

Минула ціла година, а може й більше, перш ніж я добралась до підніжжя гори. А, пройшовши двадцять метрів вверх, почула тріски гілок, а ще, через кілька хвилин, важкі кроки. Зупинилась і прислухалась, було розуміло, що власник кроків, наближається до мене. Стиснула у руках крюку і, сподіваюся, вона мене не підведе, бо правила і все таке... Раптово кроки зупинились, точніше шум від них, але краще не стало, трава під моїми ногами почала в’янути з блискавичною швидкістю. Коли цей неприємно-трагічний процес, для мого серця (бо для дріади бачити, як нищать природу, завжди боляче) дійшов до моїх ніг, то по мені вдарила магія... Мертва, яка вбиває все і вся... Магія такого роду, може належати тільки, некроманту. Прошепотіла захисне заклинання і біль минув, а відчуття, що мене затягує пітьма, відступило.

— Я бачу тебе дріадо! І твої заклинання слабкі проти моєї сили... Нікчемні. З-за дерева, до мене вийшов... Ні, не чоловік, а чудовисько, яке ззовні нагадувало Франкенштейна, з обличчям, на якому були латки шкіри нашиті одна на одну... І це при світлі місяця виглядало дуже страшно.

— А я б тебе краще не бачила, — відповіла некроманту, а в голові обдумувала план дій.

Повільно просунула руку в сумку з травами, прикликала чортополох, звіробій, перемішала їх та розтерла у пил.

— Я б познайомився ближче, та часу не має... — рука некроманта, яку він підняв, засвітилась тьмяно-синім кольором і при цьому він ще щось шепотів...

Ніяк не розберу слів, та байдуже. Я не така й беззахисна, як собі думає це зарозуміле опудало. Покликала вітер, витягла руку із травами із сумки й подула у сторону некроманта. Вітер підхопив пил, а я присіла та домалювала магічні знаки пастки... В яку посадила уже неймовірно лютого некроманта. Тоді він зрозумів, що потрапив у пастку, і що не потрібно недооцінювати суперника. Слухати крики та прокльони не хотілось, тому поспішила на верхівку гори. Бігти швидко втомилась, а ще кілька раз перечіплялась і падала. Боляче вдарилась, розбила одне коліно, лікоть і може є ще якісь ушкодження, та які не знаю. На це я вже не зважала, бо треба йти. Не зупинятись не можна. Злий сміх, як у фільмах жаху, розсік нічну тишу. А ще змусив мене знову зупинитись. Я важко дихала і уже й не так сильно хотіла аудієнції з Верховною дріадою. Сміх повторився і лунав водночас позаду та попереду. Я присіла, руки поклала на траву і прикликала лісову силу і вона відізвалась на мій поклик. Трава під моїми долонями ожила, почала рости й, наче змії, обвивати мене від ніг до пальчиків рук. Коли переді мною повстали дві відьми, я уже була готова до захисту, бо нападати першою я не хотіла. Взагалі не бачу сенсу шкодити комусь. Це ж змагання, і виграє його той, хто перший знайде розрив-траву. Тому, навіщо нападати на інших учасників? Не розумію!

Відьми вдягнуті у довгі чорні мантії, на голові мали гостроверхі капелюхи - класика жанру. Вони, на відміну від некроманта, не тратили час на розмови, тому у мене зразу ж полетіло бойове заклинання, та жива трава поглинула його мов губка. І, за моїм наказом, кинулась до відьом, зв’язала їх путами, які вони не могли подолати. Переступила лежачих відьом та пішла далі задоволена собою. Бо не вбивала і не ранила, а просто скувала їхні рухи, як і некроманта. Вбивство для дріади, а для мене особливо, це останнє діло, крайній випадок. І він поки ще не настав.

Пришвидшила свій рух, перестрибувала каміння і кущі. Відчуття болю в боці доводилось ігнорувати й дихати ротом, хлептала повітря і ніяк не могла віддихатись. Останні кроки до вершини, подолала через силу та впертість. А там на мене чекав сюрприз. От, чомусь не думала, що хтось зумів би прийти швидше за мене? Постать у чорному, стояла до мене спиною і я не могла навіть зрозуміти чоловік це, чи жінка? Деякий час стояла мовчки, дивлячись на постать і оглядаючи гору, намагалась роздивитись чи... І, коли місяць став прямо над горою, і промінь освітив її, я побачила — розрив траву. Її дрібні квіточки засвітились мов вогники. Та не одна я це побачила... Ми обидвох кинулись до розрив-трави, наче маленькі діти, змагаючись під час естафети. Та, шанси були не рівні, мені було дальше, тому... заповітну траву, зірвала не я. І я аж від цього оніміла, а ще тому, що побачила обличчя у світлі місяця і впізнала. Це була ворожка з Магіче, та сама, що жила на території кладовища.

— Дякую, що затримала некроманта, що йшов за мною, та двох відьом-сестер. Без тебе, я б не справилась, — злорадна посмішка появилась на обличчі ворожки.

— Навіщо, вам, розрив-трава? — я маю знати... Бо у руках лиходія, ця трава стане небезпечною зброєю.

— Я не повинна перед тобою звітувати, я чесно перемогла, — ну-ну, чесно, підставила мене, використала, бо саме, я знешкодила некроманта, та відьом, а не ховалась у тіні, як дехто.

— Так. Це факт. Але я дала слово, що ви не зашкодите нікому...

— Ця трава є відкупом. Я викуплю, з її допомогою, своє життя у Темної. Вона скоро прийде і вб’є цей ліс. Він висохне, як річка у пустелі, а за ним загине і Магіче.

— Цьому не бути! — різко крикнула, — Поки я жива, це не станеться!

Ворожка засміялась.

— Віддайте мені розрив-траву, станьте на мою сторону, і ми разом виступимо проти Темної! — я так надіюсь, що вона прийме мою сторону.

— Ні. Я не ризикуватиму.

— Я теж. Твердо сказала, й перегородила дорогу ворожці, яка збиралась покинути гору з моєю розрив-травою. Ворожка злісно на мене подивилась і відштовхнула мене без вагань. І, виявляється, у цієї жіночки в руках сила, як у богатиря, не чекала я такого, навіть подумати не могла чи припустити. Від поштовху ворожки відлетіла на три метри та мало не покотилась з гори до низу. Піднялась й у подумках додала до своїх ран, ще кілька.

— Стій! — крикнула я та вона не зупинилась.

Присіла, доторкнулась до куща, бо трави на вершині не було, і вклала у нього свою магію, хоч і відчувала виснаження. Сьогодні, важка ніч... Кущ ожив і наздогнав ворожку. Вона виривалась, кричала та марно. Я підійшла, вирвала із її руки магічну траву і відчула біль. Пекучу, різку, що розтікалась по тілу й отруювала кожну клітину. Рукою намацала держак ножа, що стирчав з моїх грудей й одним рухом витягла його. Закричала від болю й, здається, зараз знепритомнію. А перед цим я побачила, як живий кущ розчиняється і звільняє ворожку. Я не можу цього допустити. Не можу! Я дала слово, що ворожка, нікому не зашкодить, особливо моєму лісу... Зібрала останки сил і встромила ножа у її серце, сподіваюсь що серце, бо не впевнена що попала, і... В очах потемніло...