Частина 3 «Сутінки Богів». Розділ 1.

— Якщо прикласти розрив-траву до замка, він зразу ж відкриється або розлетиться на частини. Розрив-трава ламає всі метали, навіть, сталь, срібло і золото. Якщо кинути її в кузню, то коваль не зможе працювати. Листя цієї загадкової трави мають форму хрестиків, а її квітка немов вогнем палахкотить. Як і папороть, вона розцвітає тільки в ніч на Івана Купала. І цвіте недовго. Цю чарівну траву мало хто бачив, бо мало кому відомо де вона росте. Більше того, збирати її смертельно небезпечно. Якщо звичайна трава, кинута в річку, пливе за течією, то розрив-трава – проти течії. По цьому її й розпізнають, — Лісо замовк, а я задумалась.

Думала де і як мені знайти її... Розрив-траву! Магічну, небезпечну, чарівну! І все заради того, щоб принести її Верховній дріаді в дар, бо тільки тоді мене приймуть на аудієнцію. Не у ряди Ковена, а лише на розмову...

— Це я маю бігати цілу ніч по лісу, шукати міфічну траву, тільки для того, щоб Верховна, «спустилась з небес» й приділила мені кілька хвилин свого часу? — так, мене таке ставлення дуже обурювало. — Я вважаю це не справедливим й навіть принизливим.

— Припини Адо! — Лісо, строго на мене дивився і його настрій був зовсім протилежний моєму. Він вважав, що це велика честь і я маю дякувати за те, що мені її надали, бо я ще молода і “зелена”. Це мене, до-речі, теж обурювало, аж злило. Так і хотілося, кинути у Лісо гілкою, яку тримала в руці. Але знаю, що це не допоможе, гілка пролетить крізь нього, а він ще й хмикне та скаже, що я тільки підтверджую свою несерйозність і незрілість Тому я стримала свій порив гніву.

— Адо, за магічними законами, розрив-траву, мають право шукати усі магічні істоти. Усі!

— А люди? — запитала лісового, який дивився на мене з розумним виглядом і вдавав із себе всезнайку.

— Люди — ні!

— Чому? — якби не смішно це звучало, та я досі вважаю себе простою людиною.

Не дріадою, не магічно обдарованою, а просто людиною. Тому образливо чути таку дискримінацію стосовно людей.

— Чому? Побачиш...

Невже так складно нормально пояснити? Ні, ну треба знову за старе братися й влаштовувати мені уроки? Терпіти цього не можу, так дратує...

Щось останнім часом я занадто зла і дратівлива стала. І я навіть здогадуюсь чому. Це все через цю кляту ілюзію, яку я постійно на собі ношу через Кирила. А за це вловлюю від нього огидливі погляди, бо він уже третій день відходить від магічного вторгнення Медеї у його свідомість. А просто відправити його до лікарні я не можу, бо знаю, що йому там не допоможуть. А я от можу і знаю як. Тому залишаю свого зарозумілого лісовика в хатині та йду у глиб лісу, шукати потрібні трави і повертаюся до назад.

Кирило лежить на ліжку. Сьогодні він уже не такий блідий і сил в нього побільшало. Він навіть припіднявся на ліктях, коли почув що я зайшла і глянув так, що не важко було прочитати, що він думає про мене, тобто, про Бабу Ягу. Тому доводиться мовчати, бо не хочу, щоб він упізнав мій голос, бо інакше всі мої старання, бути невпізнаною, покотяться коту під хвіст.

Приготувала цілющий узвар і несу його до чоловіка, який із жахом дивиться на мене. Але все одно випиває усе зілля, до кінця, і провалюється в сон. А я взяла рушник і відправилась до озера, хочу поплавати та відволіктись від суворої реальності.

На озері, мене зустрічає Водя чи правильніше - Воронир. Після подій в монастирі, я ще не розмовляла з ним. Була зайнята лікуванням Кирила, а він був зайнятий на озері. Але серйозна розмова назрівала давно, ще після того, як він розповів, ким являється насправді. Сьогодні ж я не впевнена, що маю сили на неї. Хочу просто відпочити. І Водя теж мовчить, просто сидить на березі й кидає у воду маленькі камінці. Я теж мовчки поклала на траву рушника, зняла сукню Ярослави, залишившись у білій довгій сорочці, теж Ярослави, та пішла у воду. Вода, чесно кажучи, холодна, а могла б бути у розпал літа й теплішою, зважаючи, що погода спекотна. Та я не скаржилась на температуру води. А робила маленькі кроки вперед, все глибше занурюючись, поки не стало надто глибоко щоб йти. І вже тоді попливла.

Довкола було тихо. Русалки, переважно такі шумні, сьогодні, мабуть, взяли вихідний, чи що? Не знаю, які тут у них правила, це ж не мої володіння.

— Пам’ятається мені, хтось казав, що хоче поглянути на дно озера? — від несподіванки, мало під воду не пішла.

— Знову підкрадаєшся? Воронире? — я навмисно так його назвала бо хотіла побачити його реакцію.

— Таки почула та запам’ятала?

Воронир тримався на воді так, наче стоїть на землі. А я борсалась як качка, перебираючи ногами й руками, тому встигла втомитись.

— Звісно запам’ятала. А ти не знав, що при знайомстві потрібно називати своє справжнє ім’я? А не вигадане...

— Воно уже давно не моє, Дріадо. Тож, ти хочеш на дно глянути чи ні? Бо я двічі не пропоную.

Чомусь, сьогодні чоловік не в дусі.

— Хочу, — швидко відповіла, бо говорити й водночас борсатись у воді було складно.

Та, ще складніше було уявити собі, як Воронир збирається це організувати? Я ж не русалка, дихати під водою не вмію.

— Добре. Тоді заплющ очі й набери повні легені повітря, а ще постарайся не панікувати.

Важко таке пообіцяти, та я заплющила очі й хитнула головою в знак згоди і почала чекати... Навіть не знаю чого саме? Мабуть того, що мені стане мокро, холодно й повітря не вистачатиме. Але, нічого такого не відбувалося. Взагалі нічого не відбувалося. Я просто розслабилась і наче маневрувала у повітрі, бо перебирати руками й ногами перестала. І, головне, я дихала... Розплющила очі й побачила що вже під водою. Поряд мене знаходиться Воронир, довкола нас вода, а ми — у бульбашці. Схожій на мильну, тільки дуже великій. Яка повільно направлялася униз. Я не знала що й сказати. Це було так — магічно, чарівно, казково. Не можу повірити, що бачу це все на власні очі. І, що озеро насправді настільки глибоке.

Біля нас пропливали риби і водорості, русалки мило махали нам руками та щось говорили, але я їх не чула. І дна все ще не було видно.