Розділ 24.

«Досить сліз — подумай про помсту»

Ніяк не могла вирішити, що вдягати і що потрібно брати з собою до Медеї. Та, найбільше вагалась, чи накладати на себе ілюзію. Бо не хочу світитись перед Кирилом, як і думати наперед, що вже врятувала Кирила, теж не хочу, щоб не наврочити. Краще накладу ілюзію. Промовила нескладне заклинання і споглядала в дзеркалі, як моє обличчя стає до не пізнаванності страшним. Тяжко видихнула, вдягала на себе одяг Ярослави із захисною вишивкою. Хоч він і не зручний, натирає де-не-де, та точно захистить у скрутну хвилину. Голос змінювати не стала, це не так просто і дуже гидко, бо для цього, треба з’їсти особливі водорості, а вони на смак — жахливі. Навіть порівняння пристойне не знайду, щоб описати їхній смак. І я ніяк не можу змусити себе це зробити.

Останньою була сумка, теж з цікавими знаками, які робили її особливою та зручною у використанні. Баночки із зіллям не бились у ній, а ще вона була неймовірно великою і силою думки сама швидко могла знайти що потрібно.

— Готова? — запитав Водя і я повернулась до нього. Він був у своєму образі, мабуть... враховуючи, що він вміє накладати ілюзію водяного і це виглядає досить реалістично, то може і...

— Водя? Це твоя справжня зовнішність? — чоловік відповів не одразу.

— Так.

— Пощастило ж тобі, — посміхнулась і вийшла з хатини.

До мене підлетів Лісо.

— Адо, послухай уважно. Ти маєш виконувати настанови Воді... Не діяти на власний розсуд, бо...

— Бо я знову наламаю дров? Нароблю помилок? Бо я не уважна й дурненька? — так злило таке до мене ставлення.

Ця невіра в мої сили. Ну, і для чого вселяти сумніви перед важливим й небезпечним завданням?

— Я хотів сказати, що Водя знає Медею, тому, буде безпечніше для тебе, слухати старшого...

— Я не такий вже й старий... — образливо хмикнув Водя.

— Ти, всього-на-всього, вдесятеро старший за мене і вже мовчу на скільки старший від Дріади.

— Лісо, ти такий зануда. І я знаю, що ти це робиш, бо заздриш, що ми йдемо, а ти залишаєшся в лісі.

Ці двоє знову за своє. Хоч і весело було слухати їхні шпильки, які вони грамотно кидають один в одного, та нам час. Сонце ось-ось зайде. Відкрила крюкою прохід і... Сьогодні, вперше я візьму її з собою. Так, знаю, що Яра строго забороняла це робити, бо крюка наділена особливою, лісовою силою, яку не можна виносити за грань, бо це небезпечно. Якщо вона потрапить у злі руки, біди не оминути. Та, вибору не має, вона потрібна мені. Вибач, Яро!

              ***

Ми уже з пів години стояли перед монастирем поки Водя медитував. Сидів на сирій землі в позі лотоса з закритими очима і не відповідав на мої запитання. Я не могла вже чекати. Хотілося йти в бій, звільняти Кирила. У мою голову постійно лізли нав’язливі думки, що Медея могла за цей час щось зробити з ним...

— Ходімо, нас чекають.

— Що? Ти жартуєш?

Та чоловік не жартував, він із серйозним, навіть похмурим виразом рушив в перед, до парадного входу, а я за ним... Двері самі відчинились... Самі?! Що тільки й підтверджувало, що на нас чекають. Всередині ще більше горіло свічок, аж в очах іскрило через них. Вода піднявся сходами і так впевнено, наче точно знав де Медея. Мене це починало лякати. Ми зайшли до тієї самої кімнати, де я вперше побачила чаклунку. Вона стояла біля столу й кидала до золотого казана трави, як і минулого разу.

— Воронир! Навіть не підозрювала що ти... Нежить! Пам’ятаю в останню нашу зустріч, Темна проколола твоє серце кинджалом і забрала твою силу. Мені навіть жаль тебе було. Справді! Така історія кохання!

Воронир? Водю звати Воронир? І чому він ніколи цього не говорив? Може просто не хотів, враховуючи сумний фінал його життя.

— І Шекспірівський, трагічний фінал, — продовжила Медея, яка була дуже задоволена... Чому б це раптом?

— Я не прийшов згадувати своє минуле... А забрати слідчого, якого ти у підвалі тримаєш?

— Забрати? — чаклунка вигнула брови й перевела свій погляд на мене.

— То де ж Аліна? Я ж попереджала, що віддам Кирила коли ти приведеш Аліну!

Я щось зовсім перестаю розуміти цю гру... Медея розклала гравців на шаховій дошці, а тепер стоїть над ними й наглядає як вони мучаться?

— Аліна все розповіла мені. Я все знаю...

Медея засміялась і продовжила кидати у казан трави.

— Що саме ти можеш знати, дівчинко? — Медея така самовпевнена, — Аліна була нікчемою й зрадницею, тому, я не вагаючись пожертвувала нею. А тебе просто змусила мучитись докорами сумління. Дала тобі вибір, щоб ти обирала між Аліною та Кирилом. Це так весело. А мені не часто буває весело...

Яке ж воно стерво! Грається людськими життями, наче це маріонетки. Маніпулює чужими почуттями, просто для того, щоб подивитись, що вони виберуть, як поведуться?

— Досить! — викрикнула я, бо уже втрачала контроль і мені набридло її слухати.

Взяла з сумки зілля, що приготувала для неї і не вагаючись кинула. Скляна баночка, розбилась біля її ніг, пар піднявся і саме час прочитати заклинання:

Гидкою стань, Як твоє нутро,

Шипами обрости, І голос свій віддай,

Навіки замовчи, І безкінечно страждай,

За всі свої гріхи!

Рима склалася сама собою, бо стандартне заклинання записано прозою. А ще додала від себе кілька слів для рими.

— У тебе нічого не вийде, на цій будівлі захист, на мені захист мого особистого знаку відьми...

Чаклунка посміхалась, поки їй не стало важко говорити і на шкірі повилазити шипи. Потім вона замовкла і впала на землю. Її очі були широко розплющені й у них застигло страждання... Та, не все так просто, як я собі думала. Почулось ричання собак. Ми швидко спустились вниз, я відчинила прохід до підвалу і... Нас оточила нежить Медеї, яка продовжувала захищати свою господарку. Їхні очі були не живі, шкіри місцями не було, а ще від них йшов неприємний запах, як від трупів.

— Адо, ти йди, а я їх затримаю, — і водяний, підштовхнув мене до проходу.