Розділ 23.

Я сиділа на березі озера Воді й дивилась на русалок. Таких молодих, вродливих з довгими, пишними косами в які вони одна одній вплітали перлини, водяні лілії та інші прикраси, яких, з їхніх слів, на дні озера безліч. Яке ж цікаве у них те дно, хоч би раз глянути, хоч одним оком... Знову почувся дзвінкий сміх, в якому так багато радості. Русалки розчісували своє волосся, деякі співали пісні, невідомою мені мовою, та звучало настільки мелодійно... Слухала й наслухатись не могла. А ще гортала книгу, яку мені Водя дістав з дна, щоб відволікти від дум сумних. Бо Аліна мертва, Лісо уже й поховав її, а Кирило в Медеї. Як тепер мені його визволити? І взагалі, як мені боротись проти Медеї та Темної дріади? Як!? Вони сильні й неймовірно давні, вони бачили сотні війн, пережили тисячі магічних сутичок... А я... Я, навіть не знаю, як визволити свого друга. Відчуваю себе жахливо. І безпорадно... Ще раз погладила по обкладинці магічну книгу і вона сяйнула зеленим. І з’являлося почуття, чогось магічного, первісного, чарівного та казкового.

На палітурці була витиснена дивовижна емблема. Чому дивовижна? Ну, не знаю?.. Чомусь, дивлячись на неї, де в трикутнику був зображений темно голубий дракон, мені аж подих перехоплювало. Навіть уявити важко, що над цим озером височіла справжня магічна Академія, названа на честь дракона. Що повітря наповнене магією і повно дивовижних рас, про яких тепер, тільки в казках можна прочитати. І довкола живі, магічні ліси... Мабуть, колись було дивовижно. Виринула зі світу фантазій, коли побачила в книзі ритуал, який мені, не те щоб сподобався, а, в принципі, міг би підійти для порятунку Кирила, якби я знала знак відьми, тобто Медеї...

— Водя, — покликала не голосно, бо знала, що він знаходиться поряд і почує.

— Так, — із води появилась голова водяного, спочатку в образі зеленого чудика, а за кілька секунд чоловіка красеня, як не крути...

— Ти часом не знаєш особистого відьомського знаку Медеї? — з надією запитала.

— Часом знаю. А навіщо тобі?

Я мовчу, бо знаю, що він не схвалить мій план порятунку Кирила, план, який починає вимальовуватись в голові

— Та... Є тут одна ідея, як зняти захист з лігва Медеї...

— Адо, цієї ночі, ми поховали Аліну, дівчину-зрадницю, яку ти привела до лісу, провела через грань бо довірилась...

— Водя! Я знаю, я уже зрозуміла, що маю прислухатись до тебе та Лісо. Що, перед тим, як комусь довіритись, перевірити все тисячу раз... та, залишити Кирила я не можу.

— Адо, а ти впевнена у слідчому? — хоч запитання водяного мене здивувало та я без вагань дала відповідь.

— Так, впевнена.

— Тоді говори що там, — в цей момент була готова розцілувати його.

Я швидко розповіла в чому проблема і приступила до підготовки. Ритуал носить назву «Знак відьми». Для обряду мені потрібно шматочок воску, приблизно 70-100 грам. Віск повинен бути чистий, без барвників.

Тож, дочекавшись потрібного часу, після 23 години, розтопила віск до м’якого стану та не рідкого. Зробила з нього невеликий кружечок, менше долоні, і всередині символічно зобразила знак відьми — свого ворога. Потім у мисочку налила води, поклала туди віск, поставила її на вогонь і почала читати замовляння, чекаючи, щоб вода закипіла і віск розтопився:

«Відьма злюща, З собою горе несе,

Відьма-чаклунка, Ти мені не сестриця,

Влади наді мною, тобі не мати,

У вогні жаркому тобі згоряти.

Згоріти, розтопитися, розплавитися,

Зійти, спливти, зменшитися.

Як задумаєш на мене кидатися

– Рука твоя не зможе піднятися,

Ноги сплутаються... І темної ночі і ясним днем,

Горіти тобі, лиходійко, жарким вогнем.

Сили тебе позбавляю, Справу твою руйную.

Повзати тобі по землі між травою.

Зуби твої об камінь зітру,

Отруту твою відьомську в знак зберу.

Отрутою твоєю тебе отрую,

Каменем тебе поверх потисну.

Скипить твоя справа та паром піде,

Тебе під замок тяжкий посаджу.

Так є, так буде, так трапиться.

З цієї години так і бути.

Замок замикаю. Ключ у воді, замок в землі.

Договорила заклинання, вода закипіла й віск, зі знаком відьми, розтопився. Тепер потрібно дістати віск, не торкаючись до нього руками, загорнути в ганчірку і віднести на цвинтар. Там знайти камінь, покласти згорток біля цвинтарної огорожі, придавити зверху каменем та піти не оглядаючись. Це зовсім не важно, просто йти й не оглядатись, та й не далеко мені йти ж.

Швиденько наклала на себе ілюзію баби Яги і, зі згортком в руці, вийшла з хатини. Відкрила прохід крюкою, перейшла грань лісу та попрямувала до кладовища. Воно було старе й невеличке.

У хатині ворожки не світилось, мабуть, уже спить, це й найкраще. Не хочу, щоб мене хтось бачив на кладовищі. Подумають, що щось лихе затіваю, а я навпаки, врятувати хочу.

Пройшла ворота кладовища й одразу вловила зміни у своїх відчуттях. Охопив смуток, темрява якось непомітно підкралась, на п’яти наступала, і ставало моторошно. А ще запах сирої землі, що літав у повітрі, дуже мені не подобався. Витягнула з великої кишені довгого сірого плаща яблука з дички, що росте у лісі, й поклала їх у дар Господареві кладовища. Після цього взяла камінь і зробила все так, як було написано в Книзі. “От і все...” - подумала я і почала йти, не оглядаючись. “Ти тільки не оглядайся! Хто б що позаду до тебе не говорив, хто б не кликав!” Пригадались мені слова Воді, який дуже серйозно це сказав, без краплі насмішки чи жарту. Та, чесно кажучи, я й не думала, що може щось таке статись. Це ж просто дорога додому. Але, біля воріт кладовища, що виглядали так, ніби ось-ось розваляться, почула голос, що линув позаду мене, хоч і здалека.

— Дріадо!.. Допоможи! Не залишай мене тут. Ти ж обіцяла...

Я ледь не оглянулась. Вчасно опам'яталася і зупинила свій порив. І голос, впізнала одразу... Це ж був Тім, моє перше кохання і, наразі, останнє. Бо, після того випадку, його смерті, хоч тіло так і не знайшли, я більше не закохувалась. Не змогла впустити у серце кохання, або просто не хотіла. Бо з моїм способом життя, це дуже небезпечно. Що ж я скажу своєму обранцю? Як зможу пояснити своє походження, яке і сама до кінця не розумію... І ще це небезпечно, а жити у страху, що з коханою людиною через тебе може щось трапитись, я б не змогла. Самій простіше. Бо так, відповідаю тільки за себе.