Розділ 21.

Приїхала на вказану адресу, як виявилось це нічний клуб, де мене зустрів Ілля Стрілець.

— Доброго дня. Я криміналіст...

— Знаю, Дріада. Ваше ім’я важко забути, — він байдуже глянув на мене і разом ми зайшли в клуб.

— А де слідчий Сергіїв? — я то пам’ятаю де він...

Таке важко забути. Образ Кирила, окутаний сірою магічною енергією, часто випливає з підсвідомості...

— Кирило сьогодні був у відділку, а потім сказав що йде у справах і тепер не виходить на зв’язок. Ми вистежили сигнал його мобільного та, це нічого не дало. Ще більше все заплутало, бо телефон лежав під лавкою, неподалік нашого відділку.

Не очікувала, що Ілля так просто розповість мені все.

— Знаю, що ви спілкувались з Кирилом. Тому, може, знаєте де він?

І що маю відповісти? Сказати правду я не можу...

— Не знаю, я теж хвилююсь. Та знаю, що не достатньо часу, щоб оголосити розшук, але від цього не легше.

— Ми знайдемо його, — і слідчий поклав свою руку мені на плече.

Мене здивував такий жест, та не нічого на це не сказала.

У клубі нас зустрів Дмитро, який, як й інші працівники оперативної служби, займався справою. Я розглядала відомий у нашому невеликому місті клуб, у який не так і легко потрапити. Та й простим бідним людям, тут нічого робити. Це територія відомого холостяка, - Пілота. Чому його називають “Пілотом”? Ну, по-перше, він справді є пілотом “Боїнга” і йому дуже так подобається. В підтвердження цього, по місту ходять мало не легенди, що буває з тими, хто порушує це “правило” Навіщо йому працювати, якщо він і так мільйонер? Уявлення не маю. Подейкують, що йому це подобається..

Отже, “Лаціо” - най-най недоступніший клуб у місті, а його власник, небезпечний, відомий своїми публічними вчинками, які характеризують його, як розпещену дитину. При світлі дня, клуб виглядав не так ефектно, як у розпал вечірки посеред ночі. Високі худі офіціантки, що більше були схожі до моделей, ходили по залу, як по подіуму, й прибирали після нічного гуляння. Ми зі слідчим піднялись сходами до “святеє святих” — кабінету чи скоріше квартири Пілота. Бо це просто “вау”! Я відкрила рота, дивлячись одразу на все, очі розбігались від розкоші, яка була зі смаком дозована. На стінах були розвішані картини з міфічною тематикою, а самі стіни з декоративної старовинної цегли. Підлога з необтесаного дерева, була покрита шаром прозорої рідини і застигла... Виглядає круто. Наче йдеш по повітрю, а знизу груба, не ідеальна, не шліфована деревина, об яку можна боляче поранитись.

— Ілля, якщо ти з собою привів подругу, яка хоче потрапити в клуб чи познайомитись зі мною, то зараз не найкращий час...

— Це експерт криміналіст, — сухо відповів Ілля.

Здається, мене, щойно, дехто висвітлив, не у найкращому світлі.

— Дріада Антонова, експерт криміналіст, — я не стала грубіянити, хоч мені й не сподобалось, як про мене подумали, і ввічливо представилась. Та, ввічливою тут була тільки я, а славнозвісний красень Пілот, демонстративно знову повернувся до вікна.

— Приступайте до виконання своїх обов’язків, — знову, грубо сказав він.

Ображатись чи відповідати, та й взагалі, звертати на це увагу, я не збиралась, тому взялась до роботи. Відкрила свій металевий кейс, де зберігались пакети, баночки, ватні палички та інші потрібні інструменти. Підійшла до мертвої дівчини, яка лежала на скляному журнальному столі й дивилась у стелю. Дівчина, класична Барбі, у стилі Пілота. Красива висока блондинка з мінімальною кількістю одягу. У журналах і на білбордах, де рекламують клуб, Пілот, переважно, обіймається саме з такими дівчатами. На жаль, допитувати чоловіка, не моя справа. Тому, я збирала докази з місця вбивства.

— Красива! — з’явився Водя, та я не злякалась, бо знала, що він вештається десь поряд.

— Адо, цей яскравий представник альфа самців, не вбивав. Вбивць, я за кілометр чую і бачу, що він не такий. Хоча всі докази вказують на нього. — Закінчив думку водяний.

Докази й справді вказували на Пілота. І, хоч я особисто більше не розмовляла з чоловіком, та чула, про що говорили Ілля та й інші експерти.

Пілот о сьомій ранку зайшов із Регіною у свій кабінет і не виходив з нього та ніхто не заходив. Це зафіксовано на усіх камерах. О другій дня чоловік подзвонив у поліцію і повідомив, що Регіна мертва лежить на його столі. Чоловік стверджує, що не вбивав дівчину. Що вони займалися коханням, а потім заснули у кімнаті відпочинку, що суміжна із кабінетом, а, коли прокинувся, Регіони не було. А знайшов її у кабінеті, мертвою. Якби це був хтось інший, то його б, без зайвих слів, уже б забрали до відділення поліції й натягли кайданки. Та, з привілейованими, так не поступають, особливо, якщо у них найкращі адвокати, безліч грошей та особиста дружба з начальником поліції. Тому, усі працівники, наполегливо шукають докази невинності Пілота. А я ще раз глянула на дівчину, на рану на її шиї, на калюжу крові. Де знаряддя вбивства? Де мотив? Чому тут не має жодної живої рослинки, яка б поділилась зі мною спогадами?

— Ти помітила, що усі картини відтворюють міфічні події? І скажу, досить реалістично... На більшості із них, я був присутній особисто. — знов озвався Водя.

Я не відповідала, та, звісно ж, була здивована. Не відповідала тому, що добре пам’ятаю зауваження Кирила, що працівники поліції помітили, що я розмовляю “сама з собою”. Тому мовчала, дуже старанно, бо так хотілося розпитати водяного про картини. Підійшла до першої, до другої, до третьої... І побачила на ній сліди крові, які зливались з фарбою, кривавого сюжету, бо на ній зображувалося вбивство: жінка вбила двох молодих хлопців. Придивившись, відзначила, що художник навмисно підкреслив схожість між жінкою та хлопцями... До мене підкралася думка...

— Веронезе! Автор картини, де зображено вбивство Медеєю, внучкою бога Сонця, своїх синів, — це говорив Пілот, здивувавши мене своїм поясненням. — Чим зацікавила вас ця картина? — запитав він мене.