Розділ 17.

Прокинулась і солодко потягнулась. У лісі почуваю себе краще, повною сил і на сон трачу менше часу ніж у місті... Та, на жаль, потрібно повертатись до міста. Дізнатись, що там відбувається, а від Кирила знову буду лекція.

Почула голоси й прислухалась. Говорила Аліна з Лісовим. Швидко одяглась і вийшла на двір. За дерев’яним столом сиділа дівчина, пила чай, а біля неї лісовик...

— Доброго ранку, — привіталась і присіла поряд.

Мені налили чаю, куди я поклала велику ложку меду, а потім ще медом намазала паляничку. Цікаво, звідки вона тут? Я палянички такі не вмію готувати, та й не має з чого тут готувати. А на столі були не тільки паляниці, а ще цілий кошик з фруктами та овочами, глечик молока і варення, вишневе, моє улюблене.

— Лісо, а звідки це у нас скільки продуктів?..

— Славомир приніс, мабуть, бачив твою машину. Він залишив, там де минулого разу скриню, а я приніс сюди. Чого добру пропадати? Ще були пиріжки зі сливовою начинкою. Смачнющі... Ще тобі один залишили.

І Лісо, з винуватим видом, простягнув мені на вишитій серветці пухкий, рум’яний пиріжок, який я взяла й одразу відкусила. Смачно ж то як. Мабуть, дружина Славомира пекла.

— Аліно, тобі, краще побути тут, у лісі, а мені до міста треба, на роботу. Не можу я, ось так зникати. А сидячи у лісі, я не допоможу людям.

— Адо, ти спочатку собі навчись допомагати. Я вже чув, про твої успіхи вчора...

Відкрила рота від почутого, а Лісо далі продовжував...

— Це ж треба, так попастися? Як можна було не перевірити територію і не розгледіти ілюзію, у своєму ж то лісі? Я ж кажу, що тобі ще вчитись і вчитись треба. Мені уже страшно відпускати тебе в місто. Там ти сама, не має зграї вовків, Водяного, сили лісу...

— Хто тоді розповів? Водя? — цікаво, хто видав мене.

— Водя своє ще отримає за те, що ризикував тобою, а сам стояв у стороні... Урок він, бачте, влаштовує. Ну, я тепер і йому влаштую...

— Лісо, вгомонися, все зі мною добре, я б і сама впоралась.

Та лісовик мені не повірив, і похитав головою.

— Адо, будь обережною.

Я дожувала булочку, запила чаєм і піднялась.

— Дріадо, можеш передати моїм батькам, що зі мною все добре?

— Так, я постараюсь. Глянула уважно на Аліну й бачила, що їй потрібен час, щоб поправитись і звикнутись...

— Аліно, ходи зі мною, — час прискорити не можу, та можу іншими методами допомогти, лісовими.

Біля моєї хатини росла горобина, і саме з нею пов’язаний мій задум.

Горобина – дерево жіночої сили. Спілкування з горобиною здатне розбудити жіночі інстинкти. Особливо горобина “підходить” жінкам близько тридцяти років, їм вона дарує всю свою силу. Вважається, що горобина володіє потужною енергією захисту.

— Аліно, хочу, щоб ти зібрала ягоди горобини. Зробиш це для мене?

— Так, звісно.

Попрощавшись, я відкрила прохід і вийшла біля грані лісу та попрямувала до свого авто, біля якого на мене чекав Славомир.

— Знав, що ти прийдеш...

— Звісно ж що прийду, це ж моє авто, — чесно кажучи, не знала як себе вести зі Славомиром.

З одного боку він людина і не має знати нічого про мене та, коли допомагала, то була в образі Яги, але наприкінці трішки накосячила бо, забувшись, не наклала ілюзію... Щоб мене!.. Якби не та, малюсінька помилка, не було б зараз цих проблем. І чому я така не уважна? Через це і страждаю, як, наприклад, учора, з відьмаками. От правильно Лісо говорить, що мені ще вчитися треба.

— Я тут провів невеличке розслідування і дізнався хто винен...

— Чудово! А від мене що потрібно? — я заклала руки на грудях і чекала відповіді, від чоловіка, який розглядав мене й посміхався.

Чому це, останнім часом, моя персона у чоловічої статті викликає сміх? Добре це, чи погано? Чи може я так кумедно виглядаю? Не зрозуміло. Я ж звичайна, статистична дівчина, середнього росту, з правильними рисами обличчя. Хіба що колір волосся змінюю частіше інших, ну, і магією володію, та, це не помітно не озброєним оком. Тож в чому справа?

 — Знову допомога. Не хочу помилитись, а ще, якщо я таки правий, то мені потрібен напарник, щоб знешкодити зло.

Славомир говорив наче про серйозну тему, та в його очах були смішинки. Що мені робити? Йти з чоловіком? Чи не йти? Самій цікаво хто винуватець, а ще і не хотіла наражати Славомира на небезпеку, бо це явно з магією пов’язане. Але Кирило чекає...

Відчинила дверки авто й дістала з бардачка мобільний телефон та набрала Кирила.

— Ало! Адо, ти де? З тобою все добре? — Кирило був стурбований.

— Я в Магіче. — сказала правду. Так не люблю обманювати.

— А Аліна Сокол?

— Зі мною.

Я відійшла від Славомира, щоб він не чув моєї розмови.

— Я бачив що трапилось у лікарні. Бачив що і ти там була. Ще бачив, що ви з Аліною вийшли з лікарні й сіли в авто...