Розділ 16.

Це ж треба бути у своєму лісі безпорадною. Це так злило мене, що, мабуть, в моїх очах, зараз почнуть тріскати капіляри.

— Повторюю в останнє! Відпустіть мене! — говорила голосно й злісно.

Здається, на цей раз мене почули, бо мотузка, що тримала мою ногу, розв’язалась і я впала... На руки одного з відьмаків, здається Ворона. І я побачила зблизька його очі, які були підкреслені чорним олівцем чи вугіллям, не знаю чим користуються відьмаки, я не дуже добре з цим ознайомлена. Та, факт є фактом, вони усі підводять очі чорним. Як на мене, то це виглядає не дуже по-чоловічому.

Я вільна, тому треба діяти... Тому я прикликала лісову силу. Енергія пройшлась по моєму тілу і шваркнула, наче блискавкою, Ворона, який, від несподіванки, впустив мене і я впала на землю і дуже вдарилась. Та одразу схопилась на ноги, прикликала крюку, і саме вчасно, бо другий відьмак, вже промовляв заклинання... Та не договорив, бо отримав по заслугах, крюкою по голові. Але їх троє, а я одна і третій маг таки встиг накинути на мене магічну мережку, яка сковувала мої рухи і блокувала магію... Ці відьмаки добре підготувались. Мені від цього хотілося ричати, бо сітка притискала мене до землі Вона врізалася у шкіру і на обличчі від цього точно залишаться кров’яні патьоки.

Та, я виривалась й, мабуть, була схожа на пташку, яка потрапила в тенета. Я вже почала піддаватися почуттю безвихідності та безнадії і це вкидало у відчай. Та мене попустило, коли я почула ричання вовка, яке зразу ж впізнала. Це був Ганс. Потім почулися крик відьмаків. І, нарешті, побачила водяного, у своєму фірмовому образі - страшка. Він вправно відхилився від заклинання мага й одним ударом повалив його на землю. На другого відьмака напав Ганс. А третій виглядав уже не таким безстрашним, як тоді, коли я висіла вниз головою у їхній пастці. Тепер його очі були наповнені страхом перед водяним і цілою зграєю вовків. Особливих вовків — більших та сильніших за звичайних...

Після недовгої бійки з водяним та вовками відьмаки дали драла... І зграя погнала їх з лісу, а маги перебирали ногами так, що тільки п’ятки було видно.

— Ти як? — до мене підійшов Водя, уже в людській подобі, дивлячись своїми... темними очима?

І як я одразу не здогадалась?.. У нього не можуть бути темно-карі очі. Не можуть! Тільки зелені, кольору водоростей.

— Буде краще, якщо ти знімеш з мене цю кляту мережку.

Попросила я й прискіпливо глянула на Водю, а він зловтішно посміхався і не поспішав допомагати мені. Це трішки насторожило.

— Водя? Я ж чекаю...

І, до-речі, ця сітка далі врізається у мене.

— Я знаю. Гарна сітка, високої якості. Таку уже ніде й не знайдеш. Теперішні майстри таких не роблять, не вміють, а, можливо, просто лінуються. Бо, щоб зробити таку мережку, потрібно потратити багато часу, сил і енергії та знати деякі секретики.

— Ти довго розповідатимеш мені про сітки чи все ж звільниш мене? — крикнула я на водяного.

— Я ще трішки почекаю. Хочу насолодитись моментом. І...

— Що? Водю, я коли виберусь”..

— Добре-добре, здається, ти вже засвоїла.

— Що? Зараз не час для іронічних жартів! — я знову кричала, бо моє терпіння було на грані.

Нарешті подіяло, Водя піднявся, бо досі він спирався на одне коліно, а голову схилив до мене й посміхався. Він зняв мережку, акуратно її склав та подав мені руку. Холоднечу руку, якій я все одно була безмежно рада, бо самій важко було встати, бо затерпо все тіло і боліло. Я підійшла до сітки й копнула її кілька раз ногою. Так їй і треба.

— Дріадо, сподіваюся, ти зрозуміла урок? — перевела свою увагу із сітки на водяного, який був серйозний, як ніколи.

— Урок? — перепитала, не вірячи своїм вухам.

— Урок! — підтвердив Водя, — Ти повела себе не обережно, безрозсудно, халатно, не розумно, по дитячому. І отримала по заслугах.

— Тобто, ти навмисно мене покинув, щоб провчити? — та як він міг?

— Так, — бо по іншому, ти б не зрозуміла, — Ти ж була впевнена, що ти керуєш ситуацією, тому не оглянула територію і наразила себе на небезпеку. І, якби не я, то хто знає, що могло б з тобою трапитись?

Я мовчки думала над словами Воді. Здається, він має рацію? Я поступила не розумно, а ще він мене попереджав, підказував про небезпеку, а я... Героєм себе уявила. Тому, все правильно він каже. Доведеться переступити свою гордість й визнати це.

— Дякую.

На цьому, розбір польотів був завершений. Ми разом прибрали усі магічні сліди відьмаків, а я ще винесла для себе кілька цінних порад від водяного, який у цьому справжній професіонал.

Повернулася зграя вовків. Попереду альфа Ганс, він гордо тримав голову догори, а шерсть в холці стояла дибки. Решта зграї трималась за два кроки позаду альфи й спостерігали за мною та альфою. Всі чекали, що ж буде далі? Та я й сама не знала, але зробила крок до вовка і... Подавивши страх, бо перед мною все ж таки альфа, його зуби гострі і з легкістю перекушують кістки... Тому зрозуміло, що я відчуваю страх і до вовка підходити з цією емоцією категорично заборонено. Бо тоді більше ніколи ми не будемо на рівних. А я - господарка лісу, тому по статусу, мені потрібно бути нарівні з альфою: розумною, сміливою, мужньою, сильною, безстрашною.

Тому страх обов’язково потрібно подавити, знищити в собі, що я, з великими зусиллями, зробила і тільки тоді простягнула руку до Ганса й погладила його по голові. Спочатку почулась тихе ричання, наче попередження та руку я не забрала, а знову погладила, ніжно-ніжно. Ричання стихло, шерсть, що досі стояла дибки, вляглась.

— Дякую, за допомогу.

Він не відповів, звісно, а дивився так уважно, своїми розумними очима, які світились, в яких так багато можна прочитати. І сталось те, на що я навіть не розраховувала. Я почула його голос у своїй голові. Грубий голос вовка, впевнений та водночас спокійний.

— «Дякую за Лейлу».

Я кивнула головою, не розриваючи нашого зорового контакту...