Розділ 14.

— Доброго дня Аліно, я...

— Я пам’ятаю Вас — експерт криміналіст з дивним ім’ям.

Я поклала свою руку на руку дівчини, заплющила очі та намагалась просканувати її на вміст магії і таки знайшла — магія землі. ЇЇ магія відгукнулася до моєї, у моїх ж венах теж тече у магія землі.

 — Розкажи про культ Гекати. Як ти з ними зв’язалась?

Дівчина сіпнулась, коли я назвала ім’я богині.

— Ви мені вірите? — зі здивуванням запитала дівчина.

— Так... І я хочу допомогти.

Вона з недовірою глянула на мене. Її очі були затуманені, мабуть, від дії заспокійливих. Аліна була розгублена і не хотіла нічого розповідати, і я її розуміла. Бо саме через те, про що вона розповідала, тут і опинилась. Але я не могла здатись. Піти геть і нічого не дізнатись? Ні! Тому взяла руку і, на її долоні, створила малесеньку вогняну квіточку. Вона дивилась то на мене, то на квітку...

— Я народилась не такою як інші. — Почала Аля. — Не такою, як моя сестра Яна. І дуже швидко зрозуміла, що це потрібно приховувати. А ще я думала, що єдина така. Та, два роки тому, з’явився він, такий красивий, самовпевнений, сильний, обдарований, розумний. І він звернув на мене увагу та запросив до своїх друзів. Друзі, як виявилось, поклонялись Богині Гекаті. Я була зачарована від їхньої об’єднаності, відданості ідеї. Мене прийняли такою, як я є. Вони почали мене усього навчати, ділилися знаннями. Іноді давали різні завдання, остаточної цілі яких я не знала...

Та Яна була категорично проти мого спілкуванню з ними, тому погрожувала розповісти все батькам. А я, у свою чергу, пожалілася куратору і він почав спілкуватись з Яною у соцмережі. Тоді вже я почала відмовляти Яну від спілкування з ним. Та сестру наче підмінити чи то приворожили. Вона нічого не хотіла чути. А за день до... трагедії, ми сильно посварились і я взяла вихідний на роботі та поїхала в село, до батьків, а наступного дня...

З очей Аліни покотились сльози, такі щирі й гіркі. Вона говорила правду.

— Що культ тобі обіцяв? І як знайти куратора?

— Мені обіцяли допомогти розібратись з моїми здібностями, бо я можу розмовляти із деревами, бачити магічних істот, чути їх... А знайти куратора, не так то і просто, як і сам культ. Їхнє місце перебування приховує магія.

Тут ми обоє почули незрозумілий звук і в кімнаті різко похолодало.

— Він знайде мене і покарає, що розповіла... Від нього не сховатись — зіниці Аліни бігали, як сонячні зайчики, і вона дуже боялась. Її страх навіть передався мені. Ми знову почули глухий звук, уже ближче.

Я натиснула кнопку, та лікар не заходив, як і санітари. Ніхто не відгукнувся...

— Він тут... — прошепотіла дівчина.

Я піднялась. Її тривога і страх відчувалися в повітрі.

— Не залишайте мене тут...

Тоді я відчинила двері в коридор, там нікого не було. Дівчина підійшла до мене, ми взялись за руки і почали повільно пересуватись до виходу.

Дійшовши до кімнати зі скляними стінами, де були хворі, мене скував страх від побаченого. Це було криваве місиво з крові та трупів, що лежали хаотично у природних позах. Вони мертві. Усі мертві!..

— Адо, — переді мною виник водяний з настороженим та серйозним виразом обличчя, навіть якимсь хижацьким, — швидко забирайтеся звідси, їдьте до лісу, а я затримаю його.

Я й не сперечалась, не розпитувала, а міцно стиснула руку Аліни і ми попрямували до виходу. Та, у приймальні, ми знову отерепли, давлячись власним криком, який мало не вирвався. Бо тут теж була гора трупів. І медсестра, з якою розмовляла, і Євген Олександрович, і ще інші працівники, яких я не знала. У всіх, були розплющені очі, в яких застиг жах, а на тілах рвані рани, з яких витекло неймовірно багато крові. Повсюди була кров... Опанувавши себе, ми поволі оминули тіла, обережно, щоб не наступити і не посковзнутись... Так ми добрались до дверей і почали бігти.

Позаду почулись звуки, наче хтось в лікарні зламав бетону стіну, а потім ще одну. Та я не оглядалась і не зупинялась. Діставшись до свого авто, я одразу завела мотор і ми рушили до лісу... Мене роз’їдав страх та паніка перед невідомим. А ще запитання, що крутилися в голові.

Що вбило тих людей? Бо це точно не людина... Людина не здатна вирвати серце з грудної клітки й просто кинути його поряд жертви. Людина не здатна перекрутити голову на 180 градусів, не здатна відірвати шмат шкіри... Криваві картинки вистрибували в моїй голові й обростали новими деталями. Я вперше бачила скільки трупів, скільки жорстокості, а це все невинні люди. Вперше бачила так багато крові на підлозі, стінах, дверях та інших предметах... А запах, якийсь металевий, нав’язливий, що пробирався в середину і душив.

— Куди ти їдеш? Поліція не допоможе... Ще й тебе визнає божевільною, — кричала Аліна.

— Я знаю, тому ми їдемо у безпечне місце.

— Безпечне?.. — Аліна розсміялась, та сміх її був скоріше захисною реакцією, — Не має безпечного місця. Він знайде мене, а заодно і тебе.

Я не збиралась сперечатись з дівчиною та переконувати в протилежному.

За дві години, ми добрались до Магіче. Своє авто я залишила, як завше, біля магазину, єдиного у селі і далі ми пішли пішки. Дійшовши до лісу Аліна зупинилась і дивилась на мене, як на божевільну, наче ми раптом помінялись місцями, і ніби тепер я не сповна розуму.

— Ти серйозно хочеш сховатися в лісі? Як на мене, це не найкраща ідея...

— Це не простий ліс і ти зараз сама в цьому переконаєшся.

І це справді так, бо в жилах Аліни, хоч і не багато, та все одно присутня магія землі, тобто природи... І Водю вона бачила. Отже і лісового побачить та й інших магічних жителів.

— Ходімо. Повір, це, на даний час, найбезпечніше місце на землі.

Дівчина так не вважала. Але скоро вона змінить свою думку. В цьому я не сумнівалась. Ми переступили грань лісу, і я відчула звичне тремтіння, яке пройшлось тілом. Це, для мене, звичне та не для гості, яка округлила очі. Пройшовши кілька кроків я побачила лісового, що хмаринкою ховався за дерева... Він спостерігав за нами, бо не знав, кого це я привела? Знаю його. Він спочатку роздивиться, а потім буде мені вичитувати. А він точно буде невдоволений, що я привела сторонню людину в ліс. До хатини далеко, вона ж посередині лісу, тому потрібна крюка.