Розділ 13.

У відділку почалась рутинна робота. Я, як новачок у цих всіх штучках, здебільшого спостерігала. Коли приїхали батьки Аліни, вбиті горем, а тепер ще й добиті новиною про затримання другої дочки, Кирил почав допит, який я не хотіла пропустити та мене виставили за двері. Тому довелось чекати Кирила, щоб дізнатись подробиці. Тим часом вирішила зайнятись ділом, бо роботи назбиралося повно. Потрібно було усе розкласти по поличках, оформити відповідно документацію, здати взірці на аналізи... Одним словом робила найнуднішу частину професії — підготовчу.

— Що робиш? — мене налякав Водя, який з’явився нізвідки.

— Стукати треба, — водяний засміявся і матеріалізувався.

Водя став “справжнім”, з плоті та крові. Я спочатку очам своїм не повірила, тому доторкнулась до його руки, щоб переконатись. Він таки справжній, але холодний, шкіра льодяна.

— Вода, як ти це робиш? — мій вираз обличчя, був серйозним, дуже навіть.

Бо водяний починав мене лякати. Одна річ, це бачити різні дива магії у Магічному лісі, чи на території водяного, де він може прикидатись хоч жабою, чи фліртувати з русалками та мавками. Лякати рибаків чи жартувати над ними. Але у місті? Ні! Це не можливо. Навіть у мене, Дріади, господарки лісу, сила в місті слабка... Просто мізерна, у порівнянні з тією, яка у моєму лісі.

— Я ж казав, що не зовсім водяний... Колись, я служив Темній дріаді. Очолював її темне військо, навіть більше, я допомагав його створювати. А потім вбивати магічні ліси, один за одним.

Від почутого, кров в моїх жилах застигла, перетворюючись у “льодяну кашу”. Як же так? Водя, мій водяний, усміхнений, жартівливий красень, за яким сохнуть усі русалки та нявки лісу, насправді... Хвилиночку, а хто ж тоді він насправді? Щось це я ще не зрозуміла до кінця.

— І ж що було далі?

— Далі?.. — він посміхнувся, та у його посмішці не було ні тепла, ні радість, а тільки сум, печаль та біль, — Далі, у твоєму лісі мене поранили... Ковен дріад. І у Темної був вибір... Допомогти мені, чи вбити одну із дріад Ковену. І вона вибрала друге. Та, кого я кохав, кому безмежно довіряв, присвятив життя, себе. Заради якої, вчиняв страшні речі... Божевільні, безжальні. Я вбивав людей, винних та не винних. Вбивав нечисть, вбивав магічних істот, винищував цілі їхні види. Вбивав ліси, забирав магію, для Темної.

Почуте вражало, просто вбивало мене. Як же так? Як!? Дивилась на Водю, який одягнув маску байдужості і дивився в нікуди... Наче перемотував у голові ті події.

— Ти загинув на озері, тому прив’язаний до нього... — сказала я.

— Не зовсім. Я не просто помер. Ковен дріад прокляв мене і тепер я буду цілу вічність блукати, не маючи спокою та прощення. Сумно, та по-заслугах. — Озеро, мій дім і водночас персональне пекло, — він зробив паузу, ненаважуючись продовжити. — Саме на цьому озері, я познайомився з Темною. Ми були адептами Академії Водяного дракона, яка була побудована на цьому озері. А Темна, тієї фатальної ночі, зруйнувала і її. Нашу Академію, де нас навчали мистецтву магії. Місце, де ми були вільні, молоді, щасливі та безтурботні. Вона знищила Академію, а разом з нею усіх адептів, що на той час там навчались, викладачів та професорів, які навчали нас. Ректора, що так вірив у мене... Тепер руїни Академії Водяного дракона, однієї з найвеличніших цитаделей знань, знаходяться на дні озера.

Водя замовк... А я навіть не знала що сказати. З одного боку шкода водяного але з іншого, він ж скоїв стільки зла...

— Працюєш? — в кабінет зайшов Кирило й перервав епічну розповідь водяного.

Хоч я не одразу прийшла до тями, від почутого... Та помітила, що Водя розчинився у повітрі і Кирил його не побачив. Тепер мені стало зрозуміло чому Лісо недолюблює Водю. Чому вороже настроєний та часто кидає жартами і натяками, які були мені не зрозумілими.

— Адо! Ти зависла? — слідчий, помахав перед моїми очима рукою.

— Ні, просто задумалась. Розкажи, що дізнався від Аліни.

— Вона божевільна, говорить нісенітниці...

Так і знала, що цим все й завершиться.

— Та, Аліна Сокол не вбивала сестру, бо була в домі батьків і цьому є безліч свідків. Але вона точно знає хто це зробив.

Я теж так думаю...

— Вона постійно говорить про магію, культи і ще багато чогось незрозумілого...

— Я хочу з нею поговорити.

— Адо, ти експерт криміналіст, а не слідчий, у твої обов’язки не входить допит свідків. На мене і так всі косо дивляться, через тебе...

Що? Про що це він?

— Ти знову пофарбувала волосся... у лісі. Я звісно ж не перукар, та це якось дивно. А ще ти інколи розмовляєш сама із собою.

Я знову забула про волосся. Я ж була блондинкою з рожевими пасмами, а тепер руда, як лисичка... Дідько, моя голова дірява. А щодо розмов сама з собою... Я так і знала, що хтось помітить.

— Мені дуже треба.

— Ні, — твердо заявив Сергіїв.

Зараза, черствий сухар.

                 ***

Наступного дня Аліну забрали до психлікарні, а в ночі з нею стався нервовий зрив, тому я так і не поговорила з нею. Але я не здалась і попрямувала до лікарні.

Водяний більше не з’являвся, а я не знала, що йому сказати і як реагувати на це все. А все стало ще важче і заплутаніше. Він вчора мені стільки нового розповів про себе, що досі не можу прийти до тями. Як тепер з ним поводитись? Єдине, що я точно знаю, що так як було, вже ніколи не буде. Наші безтурботні балачки на березі озера, розмови про ліс, про магію, про русалок, які постійно змагаються між собою за увагу Воді... Видихнула і спробувала відігнати всі ці думки від себе. Є справи, які не можна відкладати. Треба, в першу чергу, розібратися, що ж сталося з Яною та Аліною

В лікарні було страшно, атмосфера тут дуже важка та гнітюча. Вона настільки давила, що хотілося тікати якнайдалі. Але я мала все вивідати, тому вперто крокувала вперед. У приймальні мене зупинила медсестра, яка сиділа за довгим столом. Вона скептично мене оглянула. Навіть не знаю чому? Я ж скромно одягнена, у чорну, нижче колін, спідницю, у прилягаючу,з невеличким розрізом, блідо-жовту сорочку на ґудзиках та туфлях, з невеликим каблуком. Руде волосся заплела в косу. Звичайний вигляд, нічого особливого...