Розділ 12.

Ми під’їхали до будинку Соколів. Я оглядала все довкола, шукаючи... Та я сама точно не знала що шукала. Сім’я жила у звичайному будинку, не багатому й не бідному. До нас вибіг собака і почав гавкати на Водю, якого, здається, це веселило, та збоку це виглядало незрозуміло.

— Що з цією собакою? — запитав здивовано Кирило, а я знизала плечима та пішла до дверей. Нам ніхто не відчиняв... Обійшли будинок й побачили, що позаду нього величезний сад. Моя дріадська душа зраділа, побачивши дерева, і я пішла до них.

— Адо... Не поспішай. І не відходь далеко.

Кирило був насторожі й навіть витяг зброю. А от я навпаки... Легковажно йшла й не хвилювалась. Цікаво, куди Вода полетів. Знаючи цього прониру, то він вже, мабуть, усе перевірив, і знайшов дівчину. Тільки про це подумала, як водяний вигулькнув із під дерева й поманив мене рукою. Я, скориставшись моментом, що Кирило попереду, звернула вбік, тобто до Води.

— Це тільки мені здалося дивним, що цей індик, стежить за тобою і все винюхує? Адо, він щось бачив? Хоч щось магічне?

Я задумалась... Ні. Здається, Кирило нічого не бачив нічого такого, явного...

— Не бачив, але догадується, він ж слідчий. Це його робота. А, у випадку Кирила, стиль та сенс життя.

— Ти тільки скажи і я швидко поставлю його на місце. Відіб’ю всяке бажання чіплятися до тебе.

 — Не потрібно. Та, дякую за турботу. Ми тут взагалі-то дівчину шукаємо...

Нагадала я Воді, який захопився аналізом наших з Кирилом стосунків. Я думаю, він все одно щось зробить слідчому, бо навіть на прозорому обличчі одразу впізнала цей вираз.

— Ця дівчина там... — водяний махнув рукою — Плаче — і я попрямувала в той бік.

І за кілька метрів справді побачила Аліну. Вона ридала, скрутившись калачиком біля дерева. Я відчувала, як їй неймовірно боляче і що вона відчуває провину.

— Аліно... — тихо покликала, а дівчина сіпнулась, мов від удару батога й подивилась на мене з переляком.

— Ви хто? Прийшли за мною? Знайшли... Та, я не здамся без бою, я... Я краще помру, ніж послужу вам.

Я зовсім не розуміла, про що це вона. Здається, вона мене з кимось сплутала?

— Я Дріада, експерт криміналіст. Ми приїхали поговорити про... Твою сестру.

— Що? Хто ти? Дріада?

— Так, мене так звати... — і не тільки, додумала в голові. — Не пощастило з іменем.

— Я теж такої думки, — сказав Водя. І тут Аліна почала дико верещати, витріщившись на водяного.

— Так, Адо, вона мене бачить.

Дівчина вскочила на ноги й кинулись на Водю, та він не матеріальний зараз, і вона, зрозумівши це, кинулась на мене. І все б нічого, та в її руках був ніж, а в очах рішучість та шал. Вона зараз, наче поранений звірок, якого загнали у кут, здатна на все... Я бачила її наче в уповільненому русі, стежила за емоціями, за рухами і... почувся постріл, що оглушив мене й налякав. А потім голос Кирила.

— Не рухатись! — він підійшов до Аліни, яка застигла на місці, як і я.

Тоді Кирил надів їй на руки кайданки.

— Я нічого не зробила, я не винна. Я не знала, що так станеться. Вони обманули мене, використали.

— У відділку все детально розкажеш, — Кирило, зупинив безперервний потік слів Аліни, яка тяжко дихала і виглядала як божевільна.

У чорних штанах та порваній футболці, з довгим чорним розпатланим волоссям та з синіми кругами біля очей.

— Адо. Ти в порядку?

— Так. Вже йду, дай мені дві хвилини.

Кирило, хитнув головою, і повів Аліну до машини, а я продовжувала стояти, намагаючись розібратись у цьому безладі. Підійшла ближче до дерева, біля якого сиділа дівчина, і побачила зображення Гекати, вирізьблене вручну, просто на стовбурі живого дерева, і предмети, що з нею пов'язані: ключ, факел, бич або батіг та мертву змію. Підійшла ближче і доторкнулася рукою до дерева, якого мені було шкода, бо було отруєне темною енергетикою.

— Адо, ти не можеш врятувати всіх, хто помирає. Вода весь цей час стояв поряд мовчки.

— Ти зараз про дерево чи про дівчину?

— І про дерево, і про дівчину. Вона сама зробила свій вибір. Піддалась на спокусу й фальшиві обіцянки...

“Фальшиві обіцянки” — ці слова прозвучали з вуст водяного по іншому, з гнівом та розчаруванням водночас. Невже і його колись обманули? Я почала дихати повільніше, у такт дерева, яке помирало. І тільки хотіла йому допомогти, як почула в голові голос: Не треба. Не витрачай сили. Вони тобі знадобляться. А я прожив достатньо. Краще допоможи мені...

Я розуміла, що воно хоче. Та... Це важко, забирати чиєсь життя.

“Дивись. Уважно...” Знову голос дерева, як лісова пісня, пролунав у голові і я побачила Аліну, яка разом з сестрою, ще зовсім маленькі, вони стрибають у цьому саду, сміються, граються. Потім час прискорився і я добре бачила зміни, що відбувались з дівчиною, як пітьма підступала все ближче до неї, а у фатальний день, вона її пустила в себе. І як занапастила ясена, який мені це показує. Та, найбільше мене здивувало, що той самий чоловік, що вбив Яну, був тут, біля цього ж дерева... Спогади завершились і розуміла, що час прийшов, тому прикликала магію смерті, таку важку, гнітючу й неприродну для мене. Бо моя магія — життя, а не смерть. Пропустила цю темну енергію через себе і дивились, як дерево всихає...

— Ти все правильно зробила. А тепер не закривайся, не консервуй емоції у собі. Випусти їх.

Я зрозуміла Воду, мені й бабуся це говорила. Але емоційність, моя слабка сторона... Тому і на цей раз, я не змогла відпустити цей біль, а просто подавила його у собі.

— Адо, скільки тебе...

Кирило дивився на висохле дерево і, як на диво, мовчав.