Розділ 9.

Тож, для початку, потрібно перевірити вміст кристалів, а для цього потрібна тиша. Бо, як мене вчила Яра основні принципи, щоб вийти на енергетичний план, потрібно покинути цей світ, тобто... на деякий час — “померти”. Лісо відмовляв мене як міг і погрожував, і вмовляв, і докази приводив, і наполягав, що моя витівка божевільна. Та я вперто стояла на своєму.

— Підійдіть до мене! — крикнула на все горло й знала, що саме Славомир підійде.

Чоловік підійшов і посміхнувся. Посміхнувся? Мені? Бабі Язі зі страшними бородавками, та кривим, великим носом, старечим обличчям, наче мені сто років минуло, п’ятдесят років тому?

— У вас, щось з голосом... — значить помітив.

Та, байдуже, я все одно виглядаю огидно, тому...

— Мені потрібна тиша. А ще окрема кімната і щоб ніхто та ні при яких обставинах туди не заходив. Ти зрозумів мене? Добре почув?

— Почув. Можете піти ось тими сходами, вверх. Там всього одна кімната, тому легко знайдете. Я наглядатиму, щоб ніхто не потривожив.

Я хитнула головою, та спочатку пішла оглянути хворих. Поставила руку на серце молодого чоловіка й відчувала, як його життєвий шлях ось-ось завершиться... Треба поспішати... Часу обмаль.

 Я піднялась сходами до кімнати, Лісо летів за мною, Славомир став перед сходами з серйозним виразом обличчя. От, не простий він чоловік, нюхом чую... Та, про це подумаю потім.

 Кімната була захаращеною, зі старими меблями, на якій лежала тонна пилюки і стопки книг. Мій погляд притягнуло велике дзеркало. Цікаво, звідки воно тут? Навряд чи у церкві стояло. Навіщо його сюди притягли?

— Не до добра це все. Ой, не до добра, — Лісо став собою й теж дивився на дзеркало.

— Воно для... — мені навіть в думках не хотілося припускати, тим більше вимовляти.

— Не знав, що селяни таке практикують. От і накликали на себе біду. А потім бігають, допомоги просять...

Саме скло дзеркала було сіруватого кольору, з невеличкими тріщинами, а на металевій рамі були символи, не на мальовані, а при витиснуті, поки метал був ще м’яким. Символи смерті й переходу в... Астрал.

Астрал — потойбічний світ підсвідомого, куди потрапляють емоції, які відчуває людина. Страхи, нічні кошмари, відбитки душ померлих, ненароджених – все потрапляє в Астрал, який виступає відображенням світу реального. Це проявляється навіть уві сні: видно окремі предмети, відчувається відстань – там є простір. Події відбуваються не просто так – є причина і наслідок. В Астралі є час. Та сам по собі Астрал не такий страшний, як сутності, що населяють його. Отже, винуватцем є не Темна дріада... А хтось із селян. Як цікаво? І хто ж це в нас такий здібний?

— Даремно Лісо ти з Водею армію збирали та хвилювались.

Лісовик і сам був злий, бо він ж переступив через свою гордість, хвилювався, а тут просто декому нудно живеться... От і лізе, куди не слід.

— Все одно, назад тіней не повернути, не загнати у прохід. Який, до-речі, треба закрити...

— Так! Я знаю. Знаю, що не можливо жодними чарами змусити ні тіней, ні інших астральних сутностей повернутись назад в Астрал. Тому мій план, з кристалами, в силі.

— Адо, пропоную залишити селян. Хай самі “розхльобують кашу, що заварили”, — мстивий лісовик мені дістав.

— Ні! Спочатку ми ув’язнемо тіней, потім знищимо дзеркало, а тоді знайдемо винного, чи винних.

Я застелила дзеркало тканиною, яку підняла з підлоги. Далі зняла з себе ілюзію й зітхнула з полегшенням. Розпустила волосся, як того потребує традиція чаклування, розклала кристали в круг, запалила по кругу, навпроти кожного кристала, свічку і зайшла в середину. Присіла у зручну позу, поклавши руки на коліна, й занурилась у себе. Для того, щоб з’єднатись із матрицею кристала, потрібно “вийти” з тіла, побачити все зі сторони, кожну ниточку, матерію, енергію, що наповнює кристал. Це, насправді, дуже складний процес і трохи небезпечний для оператора. Бо здійснивши необережний рух, потягнувши не за ту ниточку, можна самому розчинитись у кристалі, тобто, ув’язнити себе, заплутатись і не вибратись. Цей же принцип, я хочу використати для тіней. Та, для початку, самій треба вийти. Дуже важливо, щоб ніхто не відволікав, життєво важливо, бо різкий звук, може стати фатальним для мене. Коли я розслабилась, очистила свій розум від зайвих думок, остаточно зосередившись на кристалах, то приступила до роботи. Тепер кристали я бачила по-іншому, як згустки енергії, чи, швидше, як моток яскравих ниток.

Я акуратно взяла до рук перший “моточок” і почала його розплутувати... В середині був білий згусток енергії, отже кристал порожній. Наступний кристал мав у собі частинку магії лісу, яку я акуратно витягла й забрала собі. А наступний навпаки, містив темну енергію, яку я знищила, подавивши власною. Впоравшись з останнім кристалом, я повернулась до свого тіла.

— Нарешті. Чому так довго?

Я не відповіла, бо... Якщо чесно, сил було мало, кристали дуже виснажили мене. Та зізнаватись лісовику я не хотіла, бо по переду найважча частина — ув’язнення. Мало не забула про дзеркало.

— Я сам, ти йди. — Здається Лісо помітив мій стан. — Тобі краще піти до лісу, поспати кілька годин, а потім продовжити...

— Ні, селяни не протягнуть так довго.

* * *

Спустилась на перший поверх. Славомир стояв на тому ж місці, де я його залишила.

— Мені потрібна буде допомога.

Він дивився на мене, якось не так, та все ж таки хитнув головою й попрямував за мною. Я вирішила почати з дітей, яких було троє. Принцип роботи не важкий, головне мати достатньо сил, а їх у мене було мало, у тому й полягала проблема.

Присівши біля дочки Славомира, я поставила біля її серця кристал і почала виманювати тінь іскоркою магії, яка, мов світлячок, світилась та летіла прямісінько до кристала. Для всіх сутностей, навіть крихта магії, як амброзія. Заражених було уже тринадцять, а сам процес не такий вже й короткий. Тому я закінчила під ранок.

Коли останній хворий розплющив очі, я звалилась з ніг, заснувши міцним, непробудним сном.