Розділ 8.

Підійшла до своєї сумки, під прискіпливим поглядом тітоньки Зої, яка явною з недовірою дивилась на мене, так наче я... Точно!.. Я знову забула про ілюзію. Тричі переглянула вміст сумки, та нічого тут путнього для даної ситуації не було...

Потрібно йти до моєї хатини, там точно щось знайдеться й придумається. Та, залишити маленьку дівчинку, ну й інших, я не могла... Тому, перед тим, як піти до хатини, я почала збирати лікувальний коктейль з трав, щоб хоч трішки полегшити стан бідолашних і виграв час для мене. Витягнула свій казан, без нього я, як без рук, тому, звісно ж, прихопила й інтуїтивно почала кидати у нього висушені трави, мною зібрані в індивідуально. Бо кожну рослину потрібно збирати особливим способом, у чітко зазначений час, у певний місячний цикл, а ще з відповідним замовлянням, й висушити теж... Це ціла наука. По-іншому ніяких цілющих властивостей трави мати не будуть. Першою до казана відправилась кульбаба, — вона символізує зцілення. За нею - шипшина — захист. Гілочки малини — очищення. Висушені квіти будяка — витривалість.

— Мені потрібна джерельна вода та вогонь.

— Ти допоможеш їм? — з надією в голосі запитав Славомир.

Я не хотіла давати надію, бо не знала чи зможу допомогти.

— Побачимо.

За пару хвилин у печі вже горів вогонь, а в казанку булькотів окріп з травами. Я помішувала цілющий напій, якому ще не вистачало останнього інгредієнта — магії. Без магії не буде бажаного ефекту, настільки ефективного, як мені потрібно. Тому, коли вода закипіла і я забрала з печі казан, не припиняючи помішувати, тихо прошептала, щоб присутні не почули, магічні слова. А особливо тітонька Зоя, яка не кліпаючи слідкувала за мною.

Мати Земна! Свята Берегине!

 Дарующа, Ніжна і Любляча!

Добра та Сильна, Я вірю Тобі!

Вірю в те, що Ти Нас, твоїх дітей, Оберігаєш і плекаєш!

Наповнюєш і наділяєш здоров’ям і силою!

Ми, частина Тебе, Твоєї сили!

В Тобі Наші корені, через наше єднання,

через нашу взаємну любов прийде в цей світ твоя сила.

Після цього, з кінчиків моїх пальців правої руки зірвалась краплина магії, світло голубого кольору, сподіваюсь її ніхто не бачив.

Лісовик парив у повітрі біля мене й весь час незадоволено бурчав. Та я не зважала на нього.

— Кожному хворому по десять ложок! — сказала Славомиру, — А мені, потрібно відлучитись.

Більше не сказавши ні слова, вийшла з будинку й попрямувала у ліс. Навіть не сумнівалась, що мої настанови виконають. От тільки, як напоїти людей, які сплять? Бігла стежиною до лісу, а Лісо летів за мною. Уже в лісі відкрила прохід до хатини. Забігла в середину й почала перевертати усе верх-дном, відчайдушно надіялась знайти щось таке, щоб з першого погляду зрозуміти, що це воно. Та, на превеликий жаль, нічого такого не знаходилось. Почала перечитувати особисту бабусину книгу, шукаючи рецепт, чи хоч якусь підказку.

— Адо! Досить! Припини, — лісовик знову був у образі сивого дідка.

— Що припини? Залишити селян на вірну смерть?.. Я так не можу. НЕ МОЖУ! Зрозумій це. І більше не зупиняй мене. Або допомагай, або йди і не заважай.

Я говорила твердо, жорстко й без грама зайвих емоцій. Бо чітко вирішила зробити все, для порятунку селян, які ні в чому не винні. Лісо, здається, зрозумів, що я не відступлюсь і почав також гортати книги. Та в книгах нічого про це не було. Лише кілька згадок про тіні та й все. До мене підступав страх, що я нічого не знайду, що буду змушена просто наглядати, як люди повільно гинуть...

Думаючи про це, я монотонно уже вкотре перебирала скриню бабусі. Усі речі, що там були, пройшли через мої руки. Випадково я перевернула невеличкий мішечок і з нього повипадали кристали. Вони посипались на землю, а я почала їх збирати і складати в мішечок. Потім поставила його на дно скрині.

— Лісо, що це за кристали? — кілька раз їх бачила і все збиралась запитати.

— Просто кристали. Енергоємкості. Їх Яра заряджала позитивною енергією та магією. Експериментувала, або просто гралась. Бо толку від них не багато.

Я знову взяла мішечок, підійшла до столу й висипала кристали. Подивилась на них. Вони невеличкі, прозорі й різної форми. Взяла до рук, відчуття такі приємні. Не дивно, що Яра любила з ними гратись, як виразився Лісо. Склала їх назад до мішечка і, не поставила у скриню, а поклала у кишеню сарафану. Біля дзеркала знову наклала на себе ілюзію. Як же вона мене дратує і втомлює. Не так то і просто носити на собі магічний кокон, бо він душить, дихати важко і взагалі - не комфортно.

 — Куди це ти? — дивно, що Лісо так здивовано мене запитує.

— Як куди? у селище. Потрібно перевірити, чи Славомир виконав мої настанови. Та й хвилююся за людей, бо напоїти сплячих, не так то й легко.

— Адо, але ж Темна дріада...

Та, я проігнорувала, вдала що не чую.

                   * * *

В селище зайшла знову під пильними поглядами селян. Дратувало, звісно, та, що поробиш? Побачила Славомира, який розмовляв з якоюсь жінкою тож підійшла до нього. Він одразу перейшов до справ.

— Це наш лікар, - Ліда. Вона допомагає мені напоїти хворих.

Ледь у мене не вирвалось, що я Ада і рада знайомству. Та вчасно згадала про свій образ “інкогніто”, тому просто хитнула головою, переляканій Ліді, яка втратила дар мови.

— Потрібно перемістити усіх хворих, до одного приміщення. Так буде легше за ними наглядати, — сказала я чоловіку.

Здається, він єдина нормальна людина у селі, бо не шарахається від мене.

— Ми саме про це і говоримо. Та приміщень таких великих у нас не має... Хіба церква.

— Церква так церква, — чомусь, після цих слів, вони на мене здивовано подивились... Що ж це вони мають на увазі?

Що, мені туди не можна? Що, я нечиста сила? Хоча, їх можна зрозуміти... За годину усі хворі уже лежали, точніше спали, на ліжках у церкві. Церква звичайна, дерев’яна. Ліда ходила біля хворих і легенько, краплину за краплиною, вливала настій їм у рот.