Розділ 7.

Бігала по хатинці й збирала все необхідне, що могло знадобитися. Коли запакувала усе в сумку, то вийшла, а Лісо поплив хмаринкою, а-ля «Каспер», за мною. Так і знала, що він не відчепиться. Добре, що хоч інші його не бачать, тільки я, головне не забути про це, та не заговорити до нього. Або навпаки, втриматись щоб не відповідати на його буркотіння, зауваження та критику, що я роблю все не так.

Славомир чекав мене на тому ж місці, де я його залишила. Я махнула йому рукою, щоб йшов за мною, і відчинила прохід до грані лісу, до самої стежини, яка веде до селища Магіче. Яка оригінальна назва, чи ні, враховуючи, що село поряд справжнього магічного лісу, мабуть, й назва від цього і походить. Було трохи дивно йти в образі страшної карги на люди. Бо ходити в лісі це одне, а от на публіці... Ловити огидливі погляди селян, які витріщались на мене. А діти перелякано бігли до матусь і голосно плакали.

Село було звичайним, з невеликими хатинами, переважно цегляними, з дерев’яними парканами, та городами, на яких росли картопля, кукурудза, капуста, помідори, огірки, кабачки, буряк, морква, цибуля... По подвір’ї, бігали кури, гуси, качки, а у деяких навіть індики. На галявині мирно паслись корови та кози. Собаки гавкали виключно на мене, чомусь? А от Славомира навпаки, зустрічали як свого, люди, махали йому руками, а близько підійти боялись, через мене, як я розуміла.

Чоловік привів мене до будинку, на подвір’ї якого було багато квітів, їхній аромат приємно лоскотав ніс, аж захотілось вдихнути глибше. Ще була гойдалка, вирізьблена з дерева, підійшла до неї, провела рукою і в голові пролунав дитячий сміх, як відлуння з минулого. Ми увійшли в будиночок, де в невеличкій кімнаті на ліжку лежала молода красива жінка, не важко було здогадатись, що це дружина Славомира. Поряд лежала дочка, така маленька, худенька, бліденька. Вони мирно спали, та здавалося, що ось-ось прокинуться...

Але це на перший погляд, як для простої людини та не для мене. Я дріада, господарка останнього магічного лісу, тому бачила сторонню, чужу енергію, яка йшла наперекір природі, життю жінки та дівчинки. Це був згусток темної енергії, що паразитував на них, витягуючи зі своїх жертв життя. Ця сутність все більшала і чорнішала, а жертва навпаки, повільно помирала. Та що це таке? І звідки воно взялося? Ще й так масово?

— Скільки людей у такому стані? — запитала чоловіка, який місця собі не знаходив.

Він не міг сидіти, стояти, його хвилювання за рідних, хвилями накочувалось на мене й заважало думати. Та я не можу вимкнути дріаду, подавити, й бути простою людиною, щоб не відчувати того, що й Славомир. Тому змушена терпіти, чи скоріше відчувати чужі емоції. Я ж маю допомогти людям, які стали невинними жертвами...

— Десять.

— Десять? Так багато?

Я присіла біля ліжка й ніжно забрала з чола дівчинки білосніжні кучеряві локони та приклала свою руку. Хочу спробувати забрати цю гидоту з неї. Я заплющила очі і побачила все по іншому, моїми очима тепер стали відчуття. Все було наче нормально, чула дуже повільне дихання, чула як кров бігає судинами та артеріями. А далі зрив... коли я підібралася до серця, яке атакувала чорна сутність. Вона, у свою чергою побачила мене, й одразу атакувала... Та не на фізичному рівні, а на енергетичному. Якщо чесно, я не чекала такого агресивного спротиву і стикаюся з таким вперше.

Розплющивши очі, я втратила контакт та досі відчувала, як стискається моє серце, наче хтось приєднав до нього свої щупальця, а потім, ніби намертво прикріплені, відірвав. На душі було так гидко від цього контакту, який крім темряви, страху, безнадії та відчаю більше нічого не давав. Висновок - легко не буде. Потрібно буде добре постаратись, щоб витягнути людей з цупких щупалець цієї погані.

— Адо, нам краще йти з відси, — отямившись від невеселих дум, зрозуміла, що сиджу на підлозі біля ліжка, а наді мною нависає хмаринка-лісовик. Хотіла відповісти та пригадала, що поряд Славомир. Тому просто подивилась на Лісо, сподіваючись, що він пояснить свої слова.

— Поки ти тут сиділа, я розмовляв із тутешніми домовиками, які налякано сидять у своїх нірках і бояться висовувати носа. Вони розповіли, що на Магіче напали — тіні. Те, що залишає людина після себе, коли переходить на ментальний план після смерті. Це залишки людських бажань і пристрастей.

 Тіні – частина низького розуму, що відділився від господаря. Істотами “тіні” називають тільки номінально, адже вони не мають особистості. Виглядають як згусток чорної енергії та навіть мають частину пам’яті людини, але основа вже на небесах. Тіні просто блукають по Астралу. Вони нешкідливі, бо повністю занурені в себе, бурмочучи собі під ніс уривки фраз, або намагаються говорити із зустрічними мандрівниками. Найчастіше це безладна нісенітниця, що складається зі слів, які людина наговорила за життя.

Лісо довго пояснював, та я нічого не зрозуміла. Якщо вони нешкідливі, то як так вийшло, що напали на жителів Магиче?

— Магиче, на межі магічного лісу, тому тут тонка межа світів. І цим скористалась темна дріада. Вона їх підкорила та відправила із точною задачею... Завдати шкоди, висмоктати енергію із жертв та привернути увагу — твою. Тому повторюю ще раз! Тобі потрібно повернутись в ліс, бо там ти у безпеці. Темна, може прийти в будь-яку хвилину, а скоріш за все, вона чекає, коли ти ослабнеш, від марної допомоги селянам і тоді завдасть удару. Темна дуже хитра, тому не буде використовувати свої сили та час просто так.

Промова Лісо справила на мене неабияке враження, та я виділила зі всього сказаного одне, головне слово. — Марної?! — й вимовила вголос, та, байдуже, я мала отримати відповідь.

— Так, марної. Тіней не можливо знищити, вони й так мертві, вони і не люди, і не паразити. Вони залишок людських емоцій, що від'єднались від людини після її смерті. Душа пішла далі, а тінь залишилась в Астралі та існуватиме, поки енергія не вичерпається, тоді вони безслідно зникають, розчиняться. Тому те, що вони живляться енергією від селян, їх не врятує. З часом вони все одно ослабнуть і... Зникнуть, інших варіантів не має. Адо, ти розумієш про що я говорю?