Розділ 6.

Я заплющила очі, зосередилась і затамувала подих, щоб моя свідомість вийшла з мого тіла, полетіла мов вільний вітер до грані лісу, до причини тривоги. Там я побачила їх. Групу чоловіків, які повільно, з явним острахом, пересувались моєю територією. Та, найдивніше було для мене те, що вони знають куди прийшли й що з ними може зробити ліс і я. Тому в руках вони несли скриню і...

Я “повернулась” у своє тіло і розплющила очі. Вода, стояв поряд мене та чекав пояснень.

— П’ятеро чоловіків прийшли у ліс, до мене, з дарами, вони щось хочуть взамін. Але я не розумію, звідки вони знають, що ліс магічний і про господарку?..

— Ярослава, спілкувалась з кількома селянами з села, що за лісом. Колись територія, на якій зараз село, була лісом. Твоїм лісом.

Як цікаво? Шкода, що Яра не розповіла мені про це. Наклала на себе ілюзію жахастика й стукнула тричі по землі крюкою, щоб відкрити прохід, який виведе мене одразу до непроханих гостей.

— Я їх зустріну і дізнаюсь чого їм потрібно. Може якась біда сталась у селі й потрібна допомога.

— Будь обережна.

Хитнула головою й зайшла в прохід. Ці переходи суттєво бережуть мій час. Шкода тільки, що я можу так за межами лісу. Вийшла за кілька метрів від чоловіків, а ті, побачивши мене, застигли як статуї. Дехто з них перехрестився, дехто зробив крок назад, а от їхній головний, як я зрозуміла, не кліпаючи дивився на мене. Він зробив крок уперед та низько вклонився й навіть зняв капелюха.

— Господине лісу, ми до вас з дарами і...

Він зупинився з нерішучості. Його розривали різні почуття, особливо страх, і не тільки за себе, та перемогла потреба, явна, до болю різка потреба. Та що ж йому таке потрібне, що він ладен піти на все.

— Іди за мною... — я говорила до головного, з іншими не було потреби говорити.

Не люблю натовп. Та й їхні вирячені очі, наповнені відразою і огидою до мене — це до біса дратувало.

— Я не понесу сам дари, — ось це уже цікаво. Що за дари, і з чого він взяв, що я їх прийму, і що вони мені потрібні

— Покажи, що приніс.

Двоє дужих молодих чоловіків досі скриню тримали у руках, хоч вона і була важкою, за командою головного, тобто кивком голови, зробили крок до мене. І цей крок їм дався дуже важко. Я б і сама могла підійти, не горда, та... Не по статусу мені, я ж тут грізна, лиха, всемогутня господиня, чарівниця. Тому я гордо, самовпевнено стояла на місці й чекала, коли чолов’яги опанують свій страх перед мною й принесуть до моїх ніг скриню з дарами. Ось так!

Пройшла довга хвилина, поки чоловіки поклали скриню біля моїх ніг і, не піднімаючи очей, позадкували назад. Підійшов блондин та відчинив скриню особисто. Ось тепер була моя черга дивуватись. В скрині було справжнє золото, монети, зливки, ланцюжки, каблучки, сережки, навіть кілька камінців, коштовних звісно.

— Збирали з цілого села Вам у дар! Допомоги просимо! Біда у нас...

По червоних очах чоловіка, було зрозуміло, що таки справді біда. Він стояв близько біля мене і я могла відчувати його біль. Його боліло серце, отже щось трапилось з кимось дуже близьким для нього.

— Скриню залиште тут, а самі можете йти! — це я сказала переляканим “мишам”, тобто чоловікам, — А ти іди за мною, розкажеш що трапилось.

Я відкрила прохід і увійшла у нього, блондин за мною. І тут я зрозуміла, яку допустила помилку... Я не змінила свій голос, що яскраво контрастував з моїм ілюзорним образом Баби Яги. Уявити тільки, страшна бабка, мов атомна війна, з довгим, крючкуватим носом та бородавками, з гнилими зубами, глибокими зморшками... і з молодим дівочим голосом. Браво Адо, браво! Це ж треба було так проколотись. Картала себе, та пізно щось змінювати. А може це і не так страшно? Мій образ просто навдивовижу страшний, тому ніхто навіть не подумає глянути у мою сторону. Я підійшла до лави, що була біля моєї хатини і присіла, а чоловік стояв, нервово переступаючи з ноги на ногу.

— Як тебе звати? — запитала, своїм же голосом, бо вирішила не змінювати. А хоч щось таки залишити свого... Хоч і небезпечно, та...

— Славомир. Я прийшов до вас, бо більше не має варіантів. Ви наша остання надія.

— Що трапилось? — що ж могло такого статись що селяни прийшли, та ще і з дарами?

— Я живу у селі Магіче, що межує з лісом. З Вашим лісом. Я, як і мій тато, і його тато, і так далі, мій рід, ніколи не покидав цей край. Тому мені й відомо багато і про те, що ліс магічний, що у ньому живуть істоти, про яких розповідають у казках та байках. Про господарку мені теж відомо... Що вона, тобто Ви, володієте справжньою магією і можете допомогти.

Дуже цікава історія. Я і не підозрювала, що селяни можуть знати так багато.

— Я так і не почула причини візиту.

— В селі почали хворіти люди. Лікарі не можуть їм допомогти, жодні ліки не дають ефекту.

 Спочатку в очах з’являються чорні капіляри, потім голос хрипне і стає важко дихати. Підіймається температура і хворий просто засинає, наче впадає у сплячку. Тепер заразилась моя дружина, а потім і донька... Їй тільки чотири. Всього лиш чотири рочки.

Голос чоловіка зірвався, йому було важко говорити, емоції переважали, душили.

— Селяни налякані, усі бояться за рідних, тому й вирішили просити допомоги у Вас, бо це точно щось надприродне, — він подивився на мене, як на останню надію. А я уявлення не маю, що ж то таке сталось та чи зможу допомогти. Почула як прийшов Лісо, він хмаринкою літав поруч, підслуховував.

 — Гаразд. Спробую допомогти. Тільки візьму все необхідне.

І я пішла в хатину, а чоловік продовжував стояти та чекати на мене, а от Лісо полетів за мною. Після того, як я зачинила двері, заговорив.

— Адо, не впевнений, що тобі варто туди ходити.

— Що? Звісно ж варто! Там ж люди і вони хворіють, там...

— Невідомо що. Може це темна дріада навмисно робить, щоб виманити тебе з лісу? Симптоми селян точно надприродні. В Магіче є сліди темної магії. Поки ти розмовляла зі Славомиром, я злітав й перевірив правдивість його слів.