Розділ 5

Дзеркало, яке щойно яскраво світило, погасло за одну мить і обличчя дріади там теж вже не було... Я ще довго сиділа на місці, збиралася з думками і ще більше заплутувалась.

— Молодець, усе пройшло добре, ти навіть дурниць не наговорила.

До кімнати зайшов Лісо... Мокрий, з нього капала вода. Я отямилась від заціпеніння й дивилась на нього та розуміла, що він це навмисно зробив. Прийшов сюди мокрий, щоб демонстративно показати, що щось сталось, а я знову не догледіла ліс.

— Болото водяного знову наступає на нашу територію! Цей нахаба, підтоплює землю, яка обвалюється й утворюється болото. Він... Вбив, уже десять дерев, про кущі, трави мовчу. Та... Він підбирається до великого дуба, в якому живе сімейство білок.

Знову ці двоє чубляться. Ніяк не заспокояться зі своїми магічними війнами й мірянням силами... Навіть не знаю, що про це сказати. Вони ж давно мертві... Мертві! Мертвісінькі, а амбіції, норов, впертість та дух суперництва — живий і процвітає. А я, тендітна дріада, маю стояти між ними й не дати їм перегризтися. Та, якщо чесно, вони можуть гризтися і чубитись, скільки хочуть, та головне, щоб ліс від цього не страждав.

— Я все владнаю.

Та знала, що це Лісо не сподобається, бо він ревнує, коли я проводжу час з водяним. Підійшла до шафи й вдягла довгий, зелений обшитий бісером сарафан Яри. Цікаво його Ярослава сама вишивала? Біля дзеркала, розчесала волосся й застосувавши магію, змінила колір волосся, досить з мене білявого з рожевим. Сьогодні хочу бути рудою, насичено рудою, як лисичка. Милувалась собою довгих хвилин п’ять. Після зміни кольору волосся аж настрій піднявся, як мало потрібно жінці для щастя.

Та, не зважаючи на те, що мені дуже подобався колір, я наклала на себе ілюзію страхопуди, з жахливо довгим носом, чорними бородавками з гидкими волосинами і зморшками.

— Фу! Яка ж яка страшна!

— Це точно, — підтвердив Лісо, який уже був абсолютно сухим, — Як зустрінеш чергового "женишка" у лісі, не забуть представитись, — лісовика веселила ситуація з відьмаками, що приходили до лісу.

Він вигадував нові смішні жарти, щоб якомога принизливіше прогнати їх. А от мені не смішно було і не комфортно ходити з ілюзією жахастика по лісі. То ж, взяла свою крюку і вийшла з хатини, зайшла в ліс, стукнула тричі по землі й зайшла в прохід, а вийшла на грані лісу там, де починалось царство водяного.

Та, перед тим, як піти до нього, спочатку оглянула заподіяну шкоду лісу. І вона таки була. Лісо не перебільшував. Вода справді підбирається, підмиває берег й земля обвалюється, разом із деревами. І це не природний процес, бо дерева у моєму лісі магічні, вони міцно тримаються землі й вирвати їх з корінням, дуже складно. Без магії водяного, точно не обійшлось.

Переступила невидиму грань, магічного лісу та ввійшла у царство водяного та попрямувала до винуватця. Він зустрів мене з широкою посмішкою. Вод уже був без довгого риб’ячого хвоста, без зеленого волосся і бороди з водоростей та з нормальним кольором шкіри. Одним словом, водяний зустрів мене в образі чоловіка, яким був за життя, а не в образі нечистої сили, яким знають його люди і про якого складають казки, легенди та байки.

Бо цей образ довгим волоссям та з бородою з водоростей і риб’ячим хвостом, це все — ілюзія. Як і моя зараз - для сторонніх, маскування для замилування очей. І не тільки... А ще для того, щоб нечисту силу боялись і не сунули свого носа на нашу територію. Тому, виходячи з цього, можна зробити висновок, що Баба Яга теж може бути не такою страшною і злою, як про неї ходять чутки та плітки, а такою ж милою дівчиною, як я. Бо зрозуміла, що краще приховувати своє істинне обличчя для свого ж добра.

— Давно тебе не було, господине лісу!

Вод театрально зробив реверанс, а потім випрямився у всій красі. Красивим він був юнаком за життя. Високим, русявим, дужим, чимось навіть нагадує мені казкового героя, богатиря Альошу. Так і бачу, як він своїми дужими руками розкидає цілу орду. Голими руками сам долає ворогів, а вони одного його імені бояться і жахаються, як нечистої сили, за іронією, якою він і став.

— І тобі, щирі вітання, господарю водяного царства, — я прийняла правила його словесної гри і теж вклонилась та зняла ілюзію з себе, стаючи красивою, молодою, рудоволосою. — Бачу, ти знову за старе взявся? — почала я підбиратися до суті мого візиту

— Доклав таки, Лісо тобі?

— Я ж бережу границі лісу, як зіницю ока, тому це було питанням часу.

— Даю слово, що все поверну на місце, кожен сантиметр землі, та на заміну... — починаються шантажування, — ти проведеш зі мною день, прикрасиш мою самотність.

Залицяння водяного були, як мінімум, дивними для мене, хоч і приємними, як і будь-якій жінці, що отримує знаки уваги, від такого красеня. Та, маленька поправочка, мертвого красеня, який живе в болоті. Але біля Во’да, сказати, що його озеро — болото! Боже борони! Він злопам’ятний і мстивий, тож місця мокрого від винуватця не залишить.

— Я і сама, хотіла посидіти з тобою, поговорити. Тому... — домовились, — чоловік посміхнувся й простягнув мені водяну, ніжно-рожеву, неймовірно красиву лілію.

Я прийняла дар і ми пішли до невеликого човника, що сам піднявся з дна озера. Човен присів під вагою пасажирів й сам поплив на другий край озера, що був у неймовірно густих заростях. Та й це була ілюзія, бо помірні того, як ми наближались то зарості, водорості, сухі гілки і дерева, що плавали у воді, розчинялись і відкривалась зовсім інша картина, що кардинально відрізнялась від ілюзії.

Під ілюзією була кристалічно чиста вода, настільки прозора, що було видно дно, риб, що плавали, камінці й мушлі, а ще підводні хатини русалок. Ну, і самих русалок, що махали нам руками, віталися, посміхалися. Вони такі привітні зі мною, бо поряд Вода, а коли його не має, то вони справжні піраньї, що вбити готові кожну конкурентку, що зазіхає на їхнього водяного, або просто Вода, як всі тутешні магічні істоти його називають.