Розділ 4.

Вихідні підкралися непомітно і я відчайдушно захотіла до свого лісу, він кликав мене, а я відгукнулась на поклик. Кинула в наплічник кілька речей та помчала.

Ліс зустрів мене легким подихом вітру, свіжістю повітря, лагідними сонячними промінчиками, та... бурчанням лісовика, який незадоволено мене оглядав й повторював одне і теж: що я забула про обов’язки, що не стежу за останнім магічним лісом, що не навчаюсь ремеслу, гуляю в місті, думаю тільки про себе. Ну, як моя мама.

— Лісо, зупинись. Я закінчила університет, тому матиму більше часу... Ой, ні! Я тепер маю роботу. Офіційно працюю в поліції, з Кирилом, у нас дуже заплутана справа і мені необхідна твоя консультація, — я протараторила це все на одному подиху.

Лісовик подав мені крюк Яри, тобто уже мій... І я тричі стукнула ним по землі й відкрила прохід до хатини. В середині уже все припало пилюкою, тому взялась за вологе прибирання. Потім відкрила книгу й подивилась, що мені потрібно вивчити і дуже здивувалась - «Магічне дзеркало»? Це вже щось цікавеньке.

— Адо, я допоможу тобі з твоєю справою, та при умові, що ти сама впораєшся з «Магічним дзеркалом». Я маю на увазі, що не просто збереш потрібні трави, проведеш обрядову частину, а зможеш зв’язатися із головною дріадою, познайомитеся і...

Ось такого повороту подій я не чекала... Ми не раз говорили про це з Лісо і я приводила безліч доводів, що не готова до контакту з Ковеном дріад ні морально, ні технічно, бо ще не вивчила і десятої частини, що потрібно знати про ліс і магію.

— Це дуже підло з твоєї сторони, — я з під лоба дивилась на свого помічника, який зовсім не відчував почуття провини, навпаки, він ще потішався зі своєї підлості.

— Я лісовик і в першу чергу маю дбати про добробут лісу, нашої магічної спільноти та, звісно ж, твій. І повір, часу обмаль, тьма підкрадається все ближче і самі ми не вистоїмо.

Так і знала що він зараз почне говорити афоризмами, натяками, загадками й тиснути на мене морально. Що за лісовик такий мені дістався... у спадок.

Я натягла на себе стару сукню Ярослави, вишиту нею ж. Виглядала я у ній так собі, - старомодно. Сукня належала до розряду речей, де не можливо сказати худий ти чи повний. Потім я стала перед дзеркалом і наклала на себе ілюзію. Так, саме ілюзію, що робила мене старою та страшною з крючкуватим носом і бородавками. Це необхідна міра безпеки для мене. Бо останнім часом, до лісу почали ходити лісники, які повсюди нишпорять в пошуках чарівної лісової німфи. А серед цих лісовиків, ще і відьмаки є, які не проти прибрати німфу до своїх рук.

Магічна сила на вагу золота, а дружина з магічною силою на вагу алмазів. По-перше, - народить здорових, магічно обдарованих нащадків, а по-друге, - німфи неймовірно вродливі. І ось, усі недолугі відьмаки, ринулись у мій ліс шукати мене, тобто німфу, як вони чомусь вважають. Знайду того, хто ці чутки розпускає, ноги повириваю. Бо наречених-нишпорок, що ламають гілки дерев та топчуть трави, мені ще тут не вистачало для повного щастя. От я і прикидаюся страшною, щоб, якщо наштовхнусь на когось, він налякався і тікав чимдуж з мого лісу та більше не з’являвся. І щоб іншим переказав, що німфи в лісі нема, за те є страшна баба Яга.

— А куди це ти намилилась? Знову до водяного? Ти ж тільки прийшла?

— Лісо, ти мене ображаєш... Я йду оглядати свої володіння. Як там, до-речі, вовчиця? Народила?

 — Ще ні. Лежить... Скоро почнуться роди, ти саме вчасно.

— А горе-женихів не було?

— Було кілька. Блукали та я їх прогнав. Їхні магічні штучки тільки ліс псують.

— Штучки? Ти про що? Що трапилось?

— Та, об’єднались вони... Прийшло вчора троє і намагались пастку магічну розкласти на тебе, тобто на німфу. Та я їм завадив, то з того переляку один з них дерево підпалив.

— Що? Та як же так? Що за божевілля коїться? Нічого не розумію. Звідки вони беруться?

Ми вийшли з хатини, я відкрила прохід впритул до території вовків, бо хвилююся за вовчицю. Стара вона вже, може й не пережити родів. Побачивши мене, вовки насторожилися, шерсть піднялась і почулося навіть гортанне, низьке ричання, що линуло від вожака зграї Ганса. Він теж старенький і мав обгризене вухо, і він батько ще ненароджених вовченят.

Ця зграя вовків не проста, вони є старожилами, вояками, та першими захисниками лісу, який, в разі небезпеки, прикличе їх на допомогу, а вони вірно битимуться. Ось такий союз... Ліс допомагає вовкам, а вовки лісу. А я... Я повинна наглядати, щоб всі були здорові та у безпеці. Та, зграя ще не прийняла мене, не визнала за господарку й старшу над ними. Тому я тримаю дистанцію і не лізу на їхню територію.

Але Лейлі потрібна допомога... І Ганс це знає. Тому проковтнув свою гордістю й повів мене до вовчиці, яка лежала, на м’якій, зеленій траві і важко дихала. Язик був висунутий, а круглий живіт час від часу рухався й то тверднув, то м’як. Чесно кажучи, я ж не ветеринар, а ця зграя була не простою, вони були більші за простих вовків, сильніші, розумніші і їхні очі неприродно світились.

Присіла поряд Лейли, яка була дуже виснажена, тому максимум, що могла зробити, це дивитись на мене з німим проханням, єдиним... Врятувати малюків. Не її, а саме вовченят. І це так сумно, що на очі наверталися сльози.

— Лісо, принеси теплої води, чисті рушники та мої цілющі трави... Бігом!

Лісовик зник, а я погладила живіт вовчиці, набралась сміливості і приступила... Вовченят народилось четверо, три хлопчики і одна дівчинка, живі та здорові. А от Лейлу я втрачала, не допомагали ні трави, ні магія... Потрібно було більше сил... І я, не жаліючи, віддала свої, усі, без останку. По краплині вкладала у вовчицю, тіло якої було уже на грані смерті. В очах потемніло, підбиралась тьма, яка затягувала все глибше. Повіки закривалися...

* * *

Приходила до тями повільно, відчувала, як сили землі та лісу наповнювали мене, відновлюючи мої сили. А ще хтось мене... Здається облизує. Розплющила очі, й побачила близько до себе пухнасту морду Ганса, що облизує мою руку. Нормальну руку, таки мою, без ілюзії. Вовк дивився на мене так щиро,з вдячністю за допомогу. Я зрозуміла його без слів.