Частина 2. "Полудень". Розділ 1.

“Пройшло п’ять років”

Поправила рукою своє чорне волосся. Так, я тепер чорна, брюнетка. Набридло бути блондинкою, а ще, в юридичному університеті, так солідніше, вважала та мріяла відчайдушно, вийти з дверей високої будівлі, в яку ходила останні п’ять років, і, плюнувши на наслідки й перехожих, змінити колір волосся на світло рожевий. Кокетливий, екстравагантний, яскравий. Сьогодні цей день настав.

Я закінчила університет, склала всі екзамени, пройшла усі практики, тому сміливо зачинила за собою двері, в які більше не зайду. Я це зробила! Тепер я — експерт криміналіст. Тому сміливо застосувала магію, вдихнула і поглянула на своє зображення у вікні... Готово, я тепер... Блондинка з рожевими пасмами. Ніжно рожевими. Ну, що я можу сказати на свій захист? Я просто передумала й відредагувала свою невеличку мрію.

— Адо? — не встигла я вийти з подвір’я інституту, як до мене підійшов Сергіїв, той самий, якого я врятувала від вовкулак. Хоч у нього інша версія подій. — Що сталось з твоїм волоссям, я ж бачив, як ти виходила брюнеткою? — він дивився на мене виряченими очима.

— Я вчора перефарбувалася, тому тобі, мабуть, здалось... — він з недовірою дивився на мене. — Чому ти тут? — вирішила перевести тему.

Поки чоловік підозріло на мене дивився, я спостерігала за ним, за зміною його емоцій та думок, які швидко змінювались. Він був у чорній футболці, та темних джинсах, волосся коротко стрижене, а по-боках вибрите. Найяскравішим акцентом в його образі були очі, насиченого темно-голубого кольору, які з цікавинкою дивилися на навколишній світ.

— Знов убивство. Той же почерк... Отже, ми не того заарештували, — з університету мене направили на практику, й за збігом обставин, саме до слідчого Сергієва.

Його, після того випадку, з вовкулаками, підвищили з помічника до слідчого. І ми спрацювались, нам було легко разом. Ми розуміли один одного з півслова. І справа була цікава, саме мого профілю, з надприроднім акцентом. Після того ми час-від-часу спілкувались. Сергіїв запрошував мене як експерта... І я була не проти.

— Я на місце злочину, ти зі мною?

— Так! — відповіла не вагаючись.

Святкувати останній день в університеті не збиралась і так. Я хотіла поїхати у свій ліс де, з баночкою меду диких бджіл, відправитись до водяного та з ним посидіти й послухати розповіді про час коли він ще був людиною. Любила я слухати його оповіді, вони були сповнені чимось неповторним, магічним.

Я сіла в автомобіль і ми поїхали на місце злочину. Добрались швидко, по дорозі не розмовляли, мовчали, кожен думав про своє.

Місце злочину! — як називають його правоохоронці, я ж називаю — місце смерті, бо відчуваю її, настільки виразно, що важко контролювати емоції, які переповнюють мене: біль, страх, жах. Смерть затягує мене у пітьму, чіпляється кігтями, вириває куски плоті. А я трясу головою, змушую себе скинути це марево й взяти себе в руки. В мене це виходить, хоч і не з першого разу та з великими зусиллями.

— Адо?..

— Все добре, — я не можу здатись, показати слабість.

Розглядаюсь довкола, ми у підвальному приміщені житлового багатоповерхового будинку. Запах стоїть жахливий, він виїдає очі й викликає блювотні рефлекси, які я задавлюю, й прямую далі. Кирило відчиняє двері й перше що я бачу, це тіло дівчини. Поправочка, мертвої дівчини. Вона молода, їй всього років двадцять, у легкій сукні з квітковим принтом. У білих кросівках, з краплинами крові, які продовжували капати з шиї, на якій був акуратний розріз не більше трьох сантиметрів. Тож, помирала вона довго... Повільно стікала кров’ю, не маючи змоги звільнитись, бо руки були міцно прив’язані до газової труби... Я прийнялась за роботу. Оглядала кожну деталь злочину і ретельно збирала усі речові докази у спеціальні пакети та занотовувала деталі.

До мене підійшов штатний фотограф Дмитро.

— Не заважатиму? — ввічливо запитав він, а я хитнула головою, що ні.

Одразу запрацював фотоапарат, на короткі миті яскраво освітлюючи приміщення. Мою увагу привернули очі дівчини, вони такі зелені... Неймовірно зелені, у людей таких колір не зустрічається. Насичений із жовтими краплинами. Взяла її руку і по мені прокотилась знайома хвиля... Відголос магії. Магії, що була у дівчини, та її забрали. Я примружила очі й тепер дивилась на мертве тіло, не як студентка, яка щойно завершила інститут, а як магічна істота, як дріада і побачила те, чого так боялась. Жертва була володаркою стихійної магії — води. Як і попередня... Не думаю що це був збіг.

Думаю, вбивця вибрав жертву не просто так. Він вистежує жертву, потім вбиває, а магію забирає собі. Ще я чітко бачила отруту, яка наповнювала її кров. Навіть можу сказати, з яких рослин зроблена ця отрута. З Беладони та аконіту. Дивне поєднання, бо що перша рослина, що друга отруйні, тому потрібно бути обережним і володіти неабиякими знаннями та вміннями, щоб приготувати такого роду отруту.

Перша жертва теж була отруєна і такою ж отрутою. Але мене цікавило геть інше... Хто на таке здатний? І хто може поглинати чужу магію? Та навіщо? Працювала та паралельно думала, ретельно збираючи докази і намагаючись відгородитись від відчуттів, що заважали.

— Адо? Так, тебе можна привітати з новою... — до мене заговорив Дмитро, а Кирило безцеремонно його перервав.

— Я ще не повідомив Аді...