Розділ 12.

Моє безтурботне життя завершилось! Розпочалось доросле, відповідальне, з величезною, мов скеля, ношею, що давить на мої плечі.

Я витерла сльози та проявлялись наступні... Мені так боляче... Я все ще злюсь на Ярославу, що без бою здалось і покинула мене, на Лісо, що не допоміг, а кинувся мене забирати за грань лісу, на себе, що погано старалась, на..

— Адо, час! — я гнівно глянула на лісовика і простягла руку до дерева, з яким була пов’язана Ярослава і біля якого лежало її тіло, вкрите чорнотою, навіть кров була чорною, яка ще витікала з рани в серці. З моєї руки вирвалось полум’я, що захопило дерево й тіло Яри. Так, це прощання! Востаннє... безповоротно. Бо коли гине дерево дріади, то назад дороги не має...

На похоронну процесію прийшли не тільки мешканці лісу, а й інші магічні істоти з сусідніх територій. Серед яких був водяник, якого я бачила вперше. Він мав зелену шкіру, був без бороди, не старий і, що головне, не страшний, що дуже мене здивувало... Я думала що водяники живуть тільки у воді. Та насправді все набагато складніше. Наприклад він має своє окреме царство, тобто болото-озеро, що знаходиться одразу за лісом. В розпорядженні зеленого є русалки.

Також прийшов польовий, у солом’яному капелюсі, та він був, як і Лісо, старенький. Ну і звісно ж усі наші нявки, навіть зграя вовків, які є основною охороною лісу. Але їх я побоювалась бо не мала такого контакту з ними, як Яра. Коротше кажучи, усіх було багато, й не перелічити, а я не дуже цим цікавилась, бо в мене було своє горе, яке затьмарювало все інше.

Після того, як вогонь догорів, Лісо вийшов на середину й офіційно передав мені посох Ярослави. Це означало, що тепер я тут господарка.

                                   ***

Я з Лісо сиділа на східцях дерев’яної хатини і плакати більше не могла. Та я дуже хотіла почути правду.

— Лісо, хто це був? Що за темна дріада?

Лісовик знав, що рано чи пізно, доведеться мені все розповісти... Та він затягував з відповіддю.

 — Спочатку випий молока, поїж, а то геть змарніла, одні кістки та шкіра.

— Не хочу їсти, не хочу пити. Хочу інформацію...

Лісо задався, та почав розповідати.

— Колись давно, дуже давно, коли земля була молодою, магічних лісів було багато. Кожен ліс був магічним... Усі жили, не те що б у злагоді, та все ж без війн. Але все змінилося, коли Верховна Дріада перейшла на темну сторону й стала повелителькою темних істот: демонів, монстрів... А для того, щоб утримати владу, їй потрібна була сила й вона забирала її у магічних лісів. Так один за одним ліси падали, а разом з ними помирали і їхні захисниці та магічні істоти, що жили в ньому.

— Ти хочеш сказати, що вчора приходила, та сама темна дріада й вбила Ярославу для того, щоб забрати магію з лісу?

— Так... Саме так! І це не перша спроба, вона не одноразово присилала свої слух. Один і з них смертельно поранив Яру... Та темна не знала, що є ти. Ми з Ярославою приховували це, і обговорили план наперед.

— Наперед? Ви наперед обговорили, що якщо прийде темна дріада, то Яра прийме вірну смерть, а мене ти триматимеш й не відпускатимеш йти їй на допомогу?

— Так... Тому що, Яра помирала і дати відсіч темній не змогла б. А ти ще надто зелена, щоб змагатися силами. Щоб її перемогти, потрібно, як мінімум, цілий Ковен дріад. Тому я забрав тебе за грань лісу, щоб вберегти від вірної смерті. Зрозумій, тепер ти відповідаєш не тільки за себе! Від тебе залежать усі магічні істоти в лісі й навіть царство водяного, бо хоч ліс з озером відокремлені, та, якщо впаде ліс, впаде й царство водяного.