Розділ 9.

Ричання прокотилось лісом, як і хвилі мого панічного страху, який є основним ворогом, та, вибач бабусю, я не можу приборкати його. Наступні рухи були автоматично завченими, тому мої руки їх і відтворили. Я схопилася за гілку дерева та перетворила її на посох, який наділений моєю внутрішньою енергією, і буде моєю зброєю. Звір, такий Великий та пухнастий, стрибнув на мене, та я вдарила його палкою і він упав але швидко піднявся і став ще злішим.

Знову атака і на цей раз він зачепив кігтем по обличчю, але я змогла відштовхнути його. Та сил залишилось мало. Точніше їх не залишилось. Ліс не підживлював мене...

— Адо! — нізвідки з’явився Марко й звір переметнувся на нього.

Я злякалась. Дуже налякалась за Марка. Мій імпульс страху, породив справжню магію, живу. Такої в цьому лісі не було дуже давно. І коріння дерева ожило й зв’язало лапи вовкулаки, який заскавулів та щосили намагався вирватися. А сил у нього було багато. Ми з Маком не змовляючись рушили на вихід з лісу.

— Де Сергіїв? Не можна його тут залишати...

В глибині лісу почулось завивання вовків. Отже, їх тут ціла зграя.

— Мертвий. Вовк загриз його.

Ні, тільки не це... Цього не мало статися. Я бігла за Марком не розбираючи дороги... Де ж вихід? Відчуття суму, страху, провини настільки захопили мене, що я запізно зрозуміла, що ми біжимо, прямо в протилежному напрямі.

— Де це ми? — я оглядала дивну галявину, на якій викладені колом великі камені. Та хлопець байдуже пожав плечима.

— Це кам’яний круг, місце жертвоприношення темних. Невже не впізнаєш?

Вухам своїм не вірю. Тобто, це він навмисно мене сюди привів? Він не жертва? Він... Та поки у моїй голові відбувалась революція, на галявину вийшов вовкулака, який так не довго був ув’язнений моїми чарами.

— Адо, стань ось біля того каменю! — холодний тон хлопця неприємно давив. Як і його «прохання»

— Я нікуди не ставатиму... — та я не встигла договорити, як він зловив мене за руку й потяг до найбільшого каменю.

Потім прикував руки кайданами, які були наче влиті в каменюку. Метал неприємно обпік холодом.

— Марк, що тобі потрібно? Навіщо? Я не розумію?..

Я справді не розуміла. До темних ритуалів моє навчання ще не дійшло. Та він був зайнятий збором інгредієнтів, тому не відповідав. Марк витяг з чорного мішка череп і ще якусь кістку й поклав переді мною. Далі знову вхопив мене за руку і розрізав. З глибокої рани почала капати кров на землю, а Марк підставив череп і кров капала уже на нього. Я намагалась вириватись та марно... Прикликала силу — марно. Зовсім ніякого ефекту...

— Місяць, ще не у потрібній фазі, тому можемо поговорити... — Марк підійшов до вовкулаки й погладив його по голові, а потім знову повернувся до мене.

— Марку, навіщо ти допомагаєш монстру, що вбив твою маму? — цього ніяк не зрозумію...

Хлопець гучно засміявся і підійшов надто близько до мене й нахилився. Його очі засвітились жовтим..

— А ти ще досі не зрозуміла? Я теж монстр, просто мені більше пощастило. Я перетворююсь тоді, коли сам цього забажаю і не залежу від місяця. А от батькові не так пощастило, як мені, та сьогодні ти це виправиш.

Ні, тільки не це. Це не може бути правдою. А ще це неймовірно б’є по моєму самолюбству, бо я нічого не відчула, не зрозуміла. Я невдаха...

— Я знаю хто ти, давно стежу і вивчив тебе. Я склав план, як тебе заманити.

— Тобто, вовкулака не просто так забіг у мій ліс? — вони усе спланували, навмисно підкинули приманку.

— Саме так. А ще розвідали обстановку... Сьогодні помреш ти, за тобою Ярослава і останній магічний ліс займе наша зграя вовкулак, яку я очолю.

Ну нічого собі у нього плани, як в Наполеона. Треба вибиратись і не допустити цього

— Час! Місяць уже над нами.

Повний місяць уже й справді був над нашими головами і яскраво світив.

— Нам потрібна ще одна невинна жертва... — весело проговорив Марк і пішов до протилежного від мене каменю де, як виявилося, лежав ще живий Сергієв.

Марк буквально приколов безтямного Сергієва до каменю. І ось тепер ситуація стала катастрофічною... Пульс прискорився, як і кров у моїх венах. Я відчувала, як нагрівався метал, як обпікає шкіру, та я мовчки терпіла.

— Я вб’ю його швидко. — сказав Марк і витяг з мішка великого ножа із зазублинами.

— Тільки спробуй, я...

— Не сміши мене Адо... Ти нікчема, бездара, яка настільки тупа, що добровільно прийшла на свою смерть.

Він знову засміявся і мені так захотілося стерти цю його посмішку...

— Як і помічник слідчого, що сам прийшов... Геніально все склалося, я навіть не підозрював, що все так гладко піде.

— Навіщо, ви вбили маму? Моє запитання заставило Марка скривилась.

— Випадково... Це сталося випадково.

В його голосі було скільки люті і, здається, на себе самого. Невже це він зробив?

Підійшов вовкулака й однією своєю присутністю змусив хлопця діяти далі. Марк розщіпнув куртку Сергієва, потім підтягнув його светр і на лівій груді ритуальним ножем щось виводив. Я не витримала, не могла на це дивитись, особливо коли чоловік прийшов до тями та почав кричати від болю й вириватись. Та руки Марка трансформувались... Стали більші й волохаті, як звірячі. І сила у них відповідна, надлюдська. Тому у Сергієва не було й шансу. А ще ричання вовкулаки давило, який стежив за подіями і в будь-яку секунду міг втрутитись...

І тут відбулось щось неймовірне. Мої емоції вирвались, наче в мене всередині щось обірвалось... Наче якась тонка перегородка, що досі стримувала в мені цю силу, зламалась. Не можу сказати, що саме я зробила, бо я наче і була собою, а наче й ні. Усе відбувалось на грані нереального. Мої руки самі звільнились від металевих кайданів, які тепер валялись під ногами, і з них йшло світло, жива та, водночас, смертоносна енергія. Вовкулака кинувся на мене але одразу впав на землю, так і не добігши... В його туші було дві великих діри...