Розділ 8

— Помічник слідчого? Покажіть своє посвідчення.

Я не настільки наївна, щоб вірити словам чоловіку, який, як і я, пробрався незаконним шляхом на приватну територію. А те, що він тут незаконно, сумніву в мене не було. Його очі хоч і жмурились, та говорили більше, ніж того хотів “слідчий”. Чоловік хмикнув, поклав кайдани на місце і витяг з кишені куртки посвідчення, на яке я уважно глянула. На фото таки він і посада вказана вірно. Ще я розгледіла рік народження... І він всього-лиш на сім років старший за мене.

— Задоволені? А тепер розкажіть хто ви? І що тут забули? Історії, що заблукали й випадково зайшли... в сарай, що був зачинений на металеву колодку, залиште при собі й не витрачайте ні мій, ні свій час.

— Шукаю вовкулака! — зі злості випалила я.

Та навряд він мені повірить, скоріше порахує це жартом, а мене не за божевільну.

— Знайшли? — відповідь здивувала...

Справді, бо він запитав без долі гумору.

— Тільки сліди... — і ми двоє перевели погляд на закривавлені кайдани.

Далі, він нахилився витяг з кишені спеціальний пакет для речових доказів і ватною паличкою взяв зразок крові з кайданів.

— Цікаві у вас відмовки! За оригінальністю ви посідаєте перше місце у моєму списку «Застуканих на гарячому». Даю ще один шанс, а потім відведу у відділок. Здається він не жартує...

 — Я зі школи Марка, почула про трагедію і... Вирішила провести власне розслідування.

Він подивився на мене та невдоволено похитав головою, а потім показав рукою на вихід. Я вийшла, а він зачинив двері. Почулось гавкання собак і мені стало тривожно...

— А поліції тут не було? — і показала на сарай...

Дивно ж, якщо в домі сталося жорстоке вбивство, то поліція точно має перевірити все?.. Помічник слідчого не відповідав, він йшов до хвіртки, а я за ним... Та непоміченими нам вийти не вдалось. Саме у хвіртці ми зустріли власника. Глянувши на нього, мої дріадські інстинкти почали верещали, що це і є мій вовкулака. І, як на підтвердження, очі старшого чоловіка засвітились жовтим світлом.

— Сергіїв, ти що тут робиш? — я стояла позаду, як виявилось Сергієва, а строгий тон чоловіка говорив багато... Як мінімум про те, що помічник слідчого злякався його...

— Проїжджав повз, побачив... — і він глянув на мене.

Серйозно? Хоче всю вину на мене перекласти, а сам, наче “білий та пухнастий”?

— Дріадо? — прийшов Марк й одразу впізнав мене.

— Марку, хотіла виразити тобі свої співчуття. — збрехала я... І спробувала таки вийти із хвіртки і, як на диво, батько Марка посунувся та випустив мене. Не гаючи часу, я рушила вперед по вулиці, відчуваючи на собі їхні погляди. Далеко відійти мені не вдалось...

— Адо, зачекай. Щось не пригадую, щоб ми були друзями, тому твій прихід мене трохи здивував.

 Це ж треба так спалитися? Я точно не готова до такого складного завдання, та... Чекати нових смертей також не хочеться.

— Я... — прошепотіла й подивилася на Марка.

Він звичайний, його очі навіть при тому що місяць уже на небі, не змінюються... Отже, він не чудовисько, тільки його батько. Залишилось тільки обдумати, як його... Вбити? Після цього, Марк залишиться круглою сиротою... Але з іншого боку, його батько монстр і може йому нашкодити в пориві гніву. І тут в моїй голові промайнула думка, що я залишила Сергієва з вовкулакою... Оглянулась, а біля хвіртки вже не було нікого.

— Марку, а ким працює твій батько?

— Старшим слідчим, — упс, тепер зрозуміла поведінка Сергієва.

Повітря розрізав гучний постріл... Я налякано сіпнулась, а наступної хвилини бігла до будинку Марка, а він за мною. Та раптом, він спіймав мене за руку й змусив зупинитись.

— Іди! І в жодному разі не повертайся до будинку! Адо, ти почула мене!? — хлопець буквально тряс мене.

Але я не збиралась виконувати настанови Марка, тому побігла за ним.

— Адо!

— Я допоможу...

Він був не у захваті від цього і це добре проявлялось на його обличчі, на яке освітив місяць. У будинку нікого не було. Та був неймовірний безлад, усе розкидане, а на стінах і шторах були сліди вовчих кігтів. Потім ми зайшли в сарай, там теж було порожньо. А коли почулось завивання вовка, то став зрозумілий наший наступний пункт призначення... Ліс! Звук долинав саме звідти. Ми обоє бігли по снігу до темного лісу. Чи мені страшно? Так, дуже! Але я не могла залишити невинного... Сергієва, який, може і не такий вже безневинний. Він ж підставив мене...

До лісу виявилось не так-то і близько, тому в горлі пекло від морозного повітря. Коли ми зайшли у ліс, то по мені одразу вдарила його темна енергетика... Це є поганим знаком. Дуже поганим. Та назад дороги не має, і це підтвердили викривлені стовбури та, гілки дерев, до щільно зійшлися позаду нас, немов перекриваючи відступ. Повторилось завивання, яке точно було близько. Здається мені, я зробила поспішні висновки про ліс, що він мертвий, без магії. Тепер, я розуміла, що це не так. Ліс просто інший, не такий як мій, абсолютно інший, протилежний. Кожне дерево випромінювало зло, страждання, смерть. Що ж з ним сталося? Точно, щось страшне...