Розділ 6.

Пройшло два роки, навіть не пройшли, а пролетіли. Час так промайнув, що я і кліпнути не встигла. А я й не мала часу кліпати, я наполегливо гризла граніт науки, як лісової, так і шкільної. Хотіла закінчити школу, бо не могла все кинути і просто переїхати в ліс. Мене тягнуло до міста, до мами з татом, до школи та друзів. Хоч і важко було адаптуватися після трагедії з Тімом. Його так і не знайшли, а на мене всі дивились косо, підозріло, так, наче я щось знала, та не розповідала, приховувала. Ну, з однієї сторони, я таки щось знала, та... Навряд чи, мені хтось повірить. А з часом все минулося...

Поєднувати два світи було складно, бо вони кардинально різні. Магічний ліс, та місто з технікою, інтернетом та забрудненим повітрям. Але я старалась.

— Адо, сьогодні п’ятниця. Сходімо в кіно на прем’єру фільму...

— Я...

— Тільки не кажи, що ти не можеш, що знову їдеш до бабусі? — Маринка невдоволено фиркнула. Вона ненавидить мої поїздки до бабусі й не раз про це говорила.

— Я не можу не поїхати... — справді не можу, бо Ярослава чекає, як і Лісо та весь ліс...

— Адо, ти й так була дивна, а після появи таємничої бабусі, то взагалі стала відлюдкуватою.

А що я можу сказати... Сама розумію, що частка правди у її словах є і що я саме так виглядаю у її очах та й в очах інших однокласників. Вони ведуть активне життя у соцмережах, вдягають модний одяг, ходять на вечірки й кожного дня знімають цікаве сторіс. А я... Я кожної п’ятниці після уроків їду в ліс і проводжу час з природою, вивчаючи властивості трав та магічних лісових істот, добрих чи поганих, яких, як виявляється, навіть більше ніж добрих.

Попрощавшись з ображеною подругою, зайшла додому щоб переодягатись та залишити підручники. Мами з татом не було, як завше працюють, тому перекусила канапкою і яблуком, написала батькам записку (як зазвичай), кинула на плече рюкзак і вибігла з під'їзду. На мій ніс впали перші, крихітні сніжинки, та одразу розтанули.

* * *

Коли підходила до свого лісу, то з неба таки буквально повалив густий пухнастий сніг. Він був настільки рясним, що видимість одразу знизилась. Перетнувши грань лісу, відчула прилив енергії та душевний спокій. Люблю це відчуття... Та сьогодні щось пішло не так, бо по шкірі пробігся табун мурах, й тінь блискавкою промайнула між деревами... Що це було? Плуталась у здогадках, та коли почула ричання, то сумніви відпали. Це — вовкулака! Мабуть бабуся вирішила застати мене зненацька і таким чином перевірити чи зможу я впоратись. Але від цієї думки легше не ставало, бо страх важко контролювати. «Тримайся, Адо! Ти ж знаєш, як знешкодити вовкулака».

Вовкулака з давніх-давен асоціюється з абсолютним злом, адже він був«перевертнем», тобто людиною, яка перетворювалась у вовка. Існує багато легенд про те, як можна стати вовкулаком: могла зачарувати відьма, як за згодою, так і без неї. Тоді людина блукає декілька років у вовчій подобі. Це може бути вроджена риса, тоді людина живе вдень своїм життям, а на повний місяць вночі перетворювалась на звіра. Ходить легенда, що якщо вагітна жінка побачить вовка, то у неї народиться дитина-вовкулак. А повернути звіру людську подобу можна, розірвавши шнурок, що висить на його шиї, або ж навіть здерти з нього шкуру.

До здирання шкури я морально не готова... Тільки уявила собі цю картину, як вовкулака повстав перед мною. Він був у двічі більший за вовка, бурого кольору і з пораненою лапою, з якої текла кров та фарбувала сніг у яскраво червоний. Звір видав голосний, гортанний звук, і зробив крок до мене. А я шукала поглядом шнурок на його шиї і... Його не було.

Дідько!

Знову ричання і звір кинувся на мене. Я прикликала лісову силу, та виходило в мене не так як у Яри... Тому звіра легенько труснуло і відкинуло всього на пів метра. І, як виявилось, це його тільки розізлило, бо піднявшись, його очі сяяли жовтим, а з ікл капала слина. Погані справи. І, здається, до зняття шкіри точно справа в мене не дійде. Це останнє, про що я подумала, коли вовкулака кинувся на мене. Та зіткнення так і не відбулось... Бо Ярослава, втрутилась і з лісовою силою відкинула звіра до межі лісу, а він, довго не думаючи, наче цього і чекав, перетнув грань... Я хотіла кинутись за ним, бо знала правила, що не можна дозволити чудовиську покинути межі лісу... У лісі з нами є сила, а за межами, всього лиш маленька їх частина. Та Яра похитнулась...

— Ярославо! — по очах бачила, що сили у ній зовсім мало, тому ні про яку погоню не може бути й мови. Допомогла піднятися бабусі, взяла з її рук дерев’яний посох і стукнувши тричі, відчинила прохід до хатини. В хатині налила їй відвару з цілющих трав. І Яра заснула, а я сиділа поруч й думала про майбутнє. Про те, що не зможу сама впоратись...

— Адо, ти повинна знайти його. Захистити людей від темного поріддя...

— Та як знайти і як перемогти?

— Після моєї смерті, сил у тебе побільшає, ліс прийме тебе, як господарку. А поки я живу, то господиня я.

— Не говори так...

— Послухай уважно. Колись Дріади були лісовими духами, що черпали силу з дерев і захищали ліс. Та час йшов і все змінювалось. Магії у світі ставало все менше, а зла більше. Магічні ліси зникали один за одним. Тому нам і довелось змінюватись. Ставати більш фізичними й жити на грані світів. Твоя мама зламала традицію, вона розірвала зв’язок з лісом, знищивши, убивши своє дерево і ліс більше не прийме її. А ти інша, не така як я, і не така як Святослава. Ти дитя обох світів. І я вірю, що ти зможеш зберегти, захистити наш останній магічний ліс.

Нашу душевну розмову перервав Лісо, який прийшов із порваним одягом в руках.

— Це від нашого вовкулаки залишилось. Сказав він і вручив мені.

Одяг молодіжний: класичні сірі штани, темно зелена сорочка, чорна куртка. Хоч все було брудне й рване, та у кишенях залишились деякі речі, а саме: гроші, ключі від автомобіля та чек зі столової. Прочитавши уважно я відкрила здивовано рота.

— Вовкулака з моєї школи!?