Розділ 5.

Я, сама того не очікуючи, почала відчувати дерево, його суть, душу, наче воно справді живе. Ніби я переступила тоненьку грань з мого світу в інший, де є тільки Природа: дерева, трава, листя, гілки... Відкрила очі, й видозміна лісу мене вражала.

Кожне дерево випромінювало світло-салатове світло. А трава світилась срібним кольором. Та, найбільше, що мене потрясло, це ниточки, що були повсюди, як нервова система людини чи грибна система. Ниточки теж сяяли та були різних відтінків. Одну я взяла до рук і вона еластично тягнулась. Кінці її простягалися від одного дерева до іншого дерева. Це одна, суцільно жива, розумна система, де все поєднане між собою. Та ниточка, що була у моїй руці, почала чорніти й гаснути, радіус ураження збільшувався і я розуміла, що це поганий знак...

— Адо... — бабуся стояла поряд. Вона взяла з моєї руки живу ниточку й щось прошепотіла, із заплющеними очима, що ниточка знову засяяла, а чорнота зашипіла, як паразит, що знищує все на своєму шляху, і випарувалась.

— Потрібно поспішати... — тільки й сказала Яра і стукнула дерев’яним посохом, що тримала в руці, й відкрився прохід, де уже виднілась знайома хатина.

Лісовик, теж поплівся за нами й отримав від бабусі завдання.

— Лісо, принеси два відра джерельної води. Тільки з водяним не сварись, хай він від щирого серця подасть тобі її. Скажеш йому, що це для Ади. Лісовик, звісно бурчав. Він такий вредний.

Яра знову стукнула посохом й відкрила прохід лісовику до царства водяного, що на граничить з нашим лісом.

— Так буде швидше...

Лісо, як бабуся його називає, пішов, а я похитнулась, отже, енергію у свого дерева я так і не взяла, чи що?

— Ярославо, я...

— Мовчи, Адо! Бережи сили, вони тобі знадобляться.

Бабуся провела мене до ліжка й почала знімати бинти з рук, шиї, обличчя. Картина відкривалась не дуже... Стан моїх ран явно погіршився і тепер вони не червоного, а чорного кольору, як чорнозем. Дивне порівняння, та саме про нього подумала, побачивши рани на руках, навіть запах відчула...

Повернувся Лісо з двома відрами води. Одне Яра вилила у казан й затопила піч. Потім вона почала кидати в казан по черзі різні трави. Я слідкувала за нею та стараючись запам’ятати, які саме трави вона бере. Отже, моя наука не минула на марно.

Першою полетіла у казан кропива. Ця пекуча трава має властивість протидіяти злому чаклунству. Її використовували при ослабленні організму і безсиллі. Для того, щоб знищити силу зла, більше підходить стара рослина. Найбільшу силу має кропива на молодий Місяці. Але, щоб вона допомогла, рвати її треба без остраху і не злитись за опіки. Кропива, за характером – рослина-воїн, боягузів і агресорів не любить. Коли такі люди зривають її, рослина починає гнати по листю дуже пекучий сік, який схожий до отруйного, і 70 відсотків її цілющих властивостей губляться.

Далі в казан бабця кинула чортополох. Зростає чортополох у недобрих місцях, захищаючи цим наш світ від зла. Тому по цій рослині судять про людей, які проживають поруч неї: зростає чортополох або злі люди, бо місце недобре, в будь-якому випадку, краще триматися від нього якомога далі. Найбільшої сили чортополох досягає, коли розпускається його квітка.

Мені ставало все гірше, й думки плутались, а ще я час від часу втрачала свідомість. А може на мене так діяли трави, які запалила бабуся й тому дихати було важко.

— Адо, тобі потрібно випити все до краплини, — бабуся допомогла мені піднятись й поставила під голову подушку та почала поїти мене відваром з трав.

Перші три ковтки я зробила нормаль, бо замучила спрага, та далі діло пішло важче. А на кінець, так взагалі, Яра змушувала мене силою, бо вмовляння не діяли. А ще Лісо допомагав, він носився по лісу й приносив все, що казала бабця й теж поїв мене відваром, точніше вливав його у мене.

* * *

Прокинулась від того, що на мене світило проміння сонця, а вітер грався моїм волоссям і це лоскотало. Піднялась легко, нічого не боліло, не паморочилось, навіть пити не хотілось... Ой, згадала як я багато випила відвару чи то зілля й стало зрозуміло, чому пити не хочеться. Та не зрозуміло, чому я не в хатині бабусі, а лежу під березою, просто на голій землі, тобто на траві й накрита ковдрою, та все ж.

— Прокинулась? Довгенько ти спала. — Ярослава виглядала втомленою і мені було якось совісно, що я так добре себе почуваю.

— Чому я тут лежу?

— Щоб ліс наповнив тебе своєю силою.

Яра сіла біля мене, взяла мої руки у свої й уважно подивилась на них. І я глянула, й ран на них не було... Жодного сліду.

— Він пішов. Ми прогнали його.

— Кого? Звучить лячно.

— Демон Діббук, він чіпляється в душі добрих, чесних людей і заподіює руйнування та хаос. Сам по собі, Діббук є зламаною душею, що відчайдушно намагається знайти щось для власної підтримки. Але людина ніколи не знає, що відбувається, й дуже скоро помирає. На відміну від інших монстрів, у Діббука немає фізичної форми, ось він і вселяється в людей.

Демон? Діббук? То в мене вчепився демон? Ніколи б до цього не додумалась би... Як мені ще багато треба навчитись.

— А Тім? Що з ним? — дуже боялась почути відповідь.

— Адо, ти не проста людина, тому твій організм боровся... А Тім... Він загинув, демон захопив його...