Частина 1. "Розсвітання". Розділ 1.

Моя мама зреклася сил і ненавиділа ліс, тому й поїхала з дому, як тільки їй виповнилось сімнадцять. Мама не хотіла про магію та ліс нічого слухати і нічого цього бачити, а жити іншим життям, не так, як усі її предки по жіночій лінії, у лісі, далеко від цивілізації.

Тому я народилась не у лоні природи, а у звичайній міській лікарні. І ходила у садочок, бо мама працювала і у звичайній школі, де потрібно здавати ЗНО й вчити безліч не потрібного. Звісно, я з дитинства розуміла, що я не така як інші, бо чула й бачила набагато більше. До мене говорили дерева і птахи, і це було — дивовижно. Досі не розумію, як мама могла не хотіти цього. А ще я виглядала — екзотично: моє волосся і шкіра змінювало відтінок кожної пори року. Що найгірше, я не знала хто я насправді. Мама не говорила, а навпаки, переконувала, що це все моя уява і дерева не розмовляють, а зовнішні зміни, - це просто така моя генетика. От я і змирилась... Поки не з’явилась бабуся й не відкрила мені очі.

А який був вдома скандал!.. Особливо важко довелося батькові, який зовсім нічого про це не знав. Та, після цього, мама змирилась і погодилась, щоб кожні вихідні я їхала до бабусі. Ось так і почалось у мене інше життя. З магією, цілющими травами і лісовими справами в боротьбі зі злом.

                                                     ***

Мені п’ятнадцять років і зовсім скоро я закінчу дев’ятий клас. Я не важкий підліток, а навпаки, замкнутий і тихий. Люблю проводити час в дома і читати книги про фантастичні пригоди. Люблю домашніх тварин, та мама не дозволяє завести, бо ми живемо на сьомому поверсі, у двокімнатній квартирі, й місця мало. І взагалі, батьки переважно зайняті на роботах, й ми спілкуємось мало. Тому поїздка до нововиявленої бабусі, ще й такої неординарної, бо заявилася вона до нас у дивному одязі зеленуватого відтінку та з дерев’яною палкою в руках. А ще від неї йшла дивовижна тепла енергетика. Не знаю як точно це описати, та відчуття казкові.

Автобус привіз мене у таку глушину, що дивуюся, що тут ще щось їздить, а не пересуваються усі верхи на конях. Мене зустріла бабуся і ми пішли... Ні, не в село, до хатини з акуратним городом та квітником, як я собі уявляла, а у сторону лісу. Усі хто вийшов - пішли у село, а я з бабусею - до лісу. Дивина ще та. Я мовчки продовжувала йти у своїх нових білих кедах за новоспеченою родичкою.

— Мене звати Ярослава! — біля лісу бабуся зупинилась, повернулась до мене, й представилась.

— А мене Дріада, — хоч вона і так знає як мене звати, та я все одно повторила, від чого бабця скривилась, ніби з'їла кислинку.

— Чула вже... І повір, скоро ти зрозумієш мою реакцію на твоє ім’я і як твоя мати підпсувала цим тобі життя.

Сподіваюсь, що скоро я й справді все зрозумію. Бо зараз абсолютно нічого не розумію. Та я вже й звикла до свого імені, воно екстравагантне і навіть унікальне. І ніхто не називає мене Дріадою, усі скорочують до Ада.

— Дріа... — Ярослава, так і не вимовила моє ім’я до кінця, — Внучко, зараз, ми перейдемо грань лісу. І кажу я тобі це не просто так, бо ліс мій — магічний. Кожен, хто має злі наміри, дуже про це пошкодує...

Я посміхнулась їй у відповідь і зовсім не повірила. Мабуть вона просто хотіла пожартувати, або ще не розуміє, що я уже доросла й казки розповідати мені не слід. Бабця взяла мене за руку й ми разом зробили великий крок.

— Це моя внучка, кровинка і наступниця, — це сказано було не мені, а... Не знаю кому. Та сподіваюся Ярослава не страждає на старечу хворобу.

Оглянулась довкола. Ліс був такий зелений, світлий, чистий, доглянутий. Мені так легко дихалось, як ніколи. Бабця підійшла до суцільних, зелених кущів і палкою, що була у руці, стукнула по землі й сталось диво. Гілки самі розсунулись, утворюючи прохід, в який ми зайшли. Спочатку, всього кілька секунд, було темно та потім з’явилося світло і я побачила річку, а на березі дерев’яну хатину. Розумом я розуміла, що щойно відбулась справжня магія, яка перенесла нас куди бабуся хотіла. Та розум спростовував це й говорив своє.

— Ось ми і в дома, — сказала бабуся відчиняючи двері.

Всередині було досить просторо і в повітрі відчувався аромат хвої. Меблі прості й скромні: ліжко, стіл, крісло, дзеркало. Ярослава посадила мене за стіл і почала пригощати. Їжа була не звичною. Ароматна суниця та ожина, мед, горіхи, компот і... Все? Здається мене не дуже й чекали. Немає жодної випічки, чи хімії, до якої так звикла. Після скромного перекусу ми пішли гуляти лісом. Як сказала Ярослава: «Обходити володіння».

На великій галявині ми присіли просто на зелену траву. Бабуся взяла мою руку й подивилась на мене своїми неймовірно яскраво-салатовими очима.

— Адо... Я, як і ти — дріада.

— Тобто, ваше друге ім’я?..

— Ні. Дріади, це — божества дерев, мешканки лісів, які про них дбають.

— Дріади — витончені істоти й дуже схожі на ельфійських дів. У дріад високі вилиці й бурштинові, фіолетові або зелені очі. Колір обличчя та волосся змінюється з порами року, забезпечуючи найкращий камуфляж. З настанням осені волосся дріад стає золотистим або червоними, а їх шкіра темнішою, під тон волосся. Це дозволяє зливатися з осіннім, опалим листям. Взимку і волосся, і шкіра у них — білі, як сніг, що покриває дубові гаї.

Голос бабусі заспокоював, бо був такий ніжний, як шепіт трави. А слова... На підсвідомому рівні, я знала, що це правда. Бо теж змінювалась з порами року...

А мама відчайдушно з цим боролась людськими методами. Тональний крем, фарба для волосся й навіть лінзи... Та це зараз, коли я перейшла у старші класи. А коли була маленька, то мама просто в екстрених випадках зачиняла мене в дома.

— Це не можливо... Це не можливо!.. — двічі повторила я, бо не могла підібрати потрібні слова, а ще... Хотіла бачити, хоч якісь докази, й бабуся зрозуміла мене.

Вона заплющила очі, простягла руки, на пальчиках яких заіскрилось світло, а потім вирвалось і полетіло до найближчого чагарнику, який одразу ожив. Його довгі гілки, що спадали й волочились по землі, піднялись та, мов живі змії, почали підповзати до мене. Я не кліпала і не говорила, бо не могла... Враження мене переповнювали настільки, що стояла в оціпенні та не вірила своїм очам очі. А гілки тим часом обвивали мої руки, ноги, дійшли до обличчя й ніжно погладили по щоці. Та це ще не кінець... До Ярослави підлетіла чорна хмаринка диму й заговорила.