Розділ 12. Зрадниця?

Їду нічною трасою й роздумую над тим, чи хотіла я, щоб він мене наздоганяв. І так, і ні. Зараз в мені поєднуються туга, злість, страх перед майбутньою розмовою з чоловіком. А ще море совісті, яка мучить, пече в серці. Я зрадниця. Знаю, для когось поцілунок – це нічого особливого, проте не для мене. Нехай він був коротким, проте був. Я відчуваю, що зрадила Віктору.  Я – зрадниця і для мене це клеймо.

Здається, сльози не вщухають відколи я виїхала з Козиринок. Почуваюся неприємно ще й від того, що не попрощалася з Мирославою, хоча обіцяла дочекатися її. Записую дівчинці голосове повідомлення, молю пробачення, щоб не ображалась.

Доїхавши до найближчого міста, зупиняюсь у невеличкому готелі. Не хочеться заснути за кермом. Хоча й у теплому ліжку сон довго не приходить. Промотую в голові подорож, згадуючи різні моменти. Веселі й не дуже. Захопливі та іноді небезпечні. Намагаюсь перерахувати міста та місця, де я подорожувала. Чернігів, Вінниця, Чорне море, заповідник Асканія-Нова, Карпати, Львів, Тунель кохання, Канівське водосховище, Букський каньйон... Аж не віриться, що це все позаду. Завтра я повернусь додому. Завтра побачусь з Віктором. Я йому не повідомила про своє повернення, хочу зробити сюрприз. Сподіваюсь, що все пройде гладко. Інакше й бути не може, адже ми кохаємо одне одного. І він теж скучив за мною.

«Віктор, Віктор, Віктор...» – повторюю про себе, засинаючи. Проте перед очима обличчя іншої людини...

***

– А ось і я.

Усмішка до вух і очі, що палають.

– Ні, не так, – хитаю головою й відводжу погляд від дзеркала.

Не варто так сильно усміхатись, коли побачу його. Занадто награно. І буду виглядати дурепою, якщо він злитиметься. А він точно розлючений, я то його знаю. Потрібно щось середнє між радістю та провиною. Коли очі сміються, бо раді бачити, але усмішки немає, тому що попереду розмова.

До Києва менш як тридцять кілометрів і я нервую. Звісно, вічні столичні затори відтягнуть на добру годину нашу зустріч, тому їду одразу в офіс. Так навіть краще, Віктор буде себе стримувати. Не нагримає та не скаже лишнього.

Дзвонить телефон. Дивлюсь на екран. Там гарненьке личко Мирослави. Мені не дуже хочеться з нею розмовляти, проте я обіцяла, що завжди їй відповідатиму. Хоча б цю обіцянку я не порушу.

– Привіт, сонечко! – кажу теплим голосом.

– Ти не дочекалась мене, – вередливо говорить. – Я ж просила!

– Пробач мені, моя хороша, мені терміново потрібно було їхати. Пробач, красуне. Якби ти знала, як мені зараз соромно. А ще важко, адже я сумую за своєю кращою подругою.

В моїх словах немає брехні. І нехай Юля, моя подруга, не ображається, адже тепер в моєму житті плюс один.

Спершу дівчинка невдоволено сопе в слухавку. Але потім м'якшає і починає розповідати про те, чим займалась зранку.

–...а Женя засмучений. Мабуть, теж сумує за тобою, як і я... Коли ти приїдеш до нас, Ксю?

Хороше запитання. Але відповіді в мене на нього немає.

– Приїду. В цьому році точно приїду. Можливо, у листопаді чи жовтні. Дивлячись на те, як скоро мій чоловік перестане на мене сердитись.

Ми розмовляємо ще хвилин зо тридцять, аж поки я не зупиняюсь перед нашим офісом. Прощаюсь з Мирославою, дівчинка обіцяє зателефонувати ввечері ще раз.

Ця розмова допомогла уникнути переживань. Тепер варто швидко увійти в офіс, щоб раптом не передумати.

Не входжу, а вриваюсь у невеликий хол, де на рецепції сидить завжди замріяна Марійка. Вона спершу встає та вітається. Здається, не впізнає мене. Усміхаюсь дівчині та питаю, чи Віктор у себе. Вона киває та чомусь блідніє, ніби привида побачила. Йду вглиб приміщення, коли вона гукає мене невпевненим «Ксю». Розвертаюсь та питаю, що трапилось. А вона лякається та хитає головою. Здається, зараз хреститись почне. Знизую плечима і йду далі.

Ще здалеку чую, що в кабінеті нашого боса гримить грім. Так, буває іноді, якщо хтось накосячить. Віктор не любить криворуких працівників. Він вважає, що бути грізним та злим – найкраща мотивація для підлеглих. Звісно, що я з ним не згодна. Проте це його бізнес і його працівники.

Місце секретарки пустує. Здається, бідолашна Карина з самого ранку бігає за дорученнями боса.

Так, вдалий деньок я вибрала для свого повернення.

Перед дверима зупиняюсь на мить, щоб набрати побільше повітря в груди.

–...не потрібна ця дитина.

Віктор не кричить. Він реве. Насторожуюсь та прислухаюсь, тримаючись за ручку дверей.

– Я не просив тебе вагітніти! І спати зі мною теж не просив! Сама прийшла, сама й виплутуйся! Може, це взагалі не моя дитина! Звідки мені знати?!

Спиною розповзається холод. Не вірю. Це не може бути мій Віктор... Це якась помилка.

Перед очима все розпливається від сліз.

– Я вже сказав! Мені не потрібна ця дитина! Будеш діставати – звільню!

Тихо відчиняю двері й переступаю поріг. Сльози нікуди не поділись, проте зараз мені байдуже. В моїй душі – діра.

Віктор переводить погляд на мене і його очі заокруглюються. Спершу він блідніє, як і Марійка кілька хвилин тому. А потім червоніє від злості. Його щелепи стискаються. А розлючені очі заплющуються. Поряд стоїть Карина. Їй страшно. На очах дівчини сльози.

– Он воно як... – тихо кажу губами, що мокрі від сліз. – Я думала, що втратила сенс життя через те, що не можу мати дітей, а ти... а ти хочеш вбити власну дитину.

Віктор кидає на мене погляд з-під лоба й ще дужче зціплює зуби.

– Спершу зрадив мені, а тепер не хочеш нести відповідальність... Ти жалюгідний, Вікторе. Огидний і егоїстичний чоловік.

Він раптово підводиться на ноги й грюкає кулаками об дерев'яний стіл. Ручка, що лежить поряд, підстрибує на місці. Карина від несподіванки теж. Вона робить крок назад і закриває обличчя руками. Я всього лиш рефлекторно кліпаю один раз.

– А що я мав робити?! – кричить він не своїм голосом. – Ти покинула мене! Егоїстка тут ти! Не я! Це все, – він показує пальцем на секретарку й та знову лякається, – твоя провина! Вешталась хтозна-де! Ще скажи, що монахинею була весь цей час!

Слова його неприємно ранять. Адже все це правда. Неприємна гірка правда, яка зачіпає найбільше. Проте я витираю сльози й підходжу впритул до Віктора, дивлячись в його очі.

– Не була, – усміхаюсь хитро, – але зараз жалію, що недостатньо.

Розвертаюся та йду геть, голосно стукнувши дверима. Дорогою зустрічаю своїх колег, які повиходили на крики.

Вікторе, що ж з тобою трапилось? Ти раніше ніколи не змішував особисте з робочим. Навіть не цілував мене в офісі. А зараз безсоромно гримиш на весь поверх...

–Ксеніє! – чую за спиною. – Ми не договорили!

Я вже майже біля виходу. Перелякана Марійка виглядає з-за своєї стійки. Теж боїться гніву боса. Киваю дівчині на прощання, не маючи наміру зупинятись.

– Ксеніє! – реве, мов ведмідь, Віктор. Він уже ближче.

Розвертаюся й щосили кричу йому мало не в обличчя:

– Немає більше про що говорити! Це кінець!