Розділ 11. Ображена

Прокидаюся від бадьорих криків Мирослави

– Доброго ранку! Вставай! Сьогодні важливий день! Ну ж бо! Вставай, Ксю!

Вона смикає мене за руку, намагаючись стягнути з ліжка. Дивлюсь на годинник і стогну. Тільки шоста ранку. Я відвикла прокидатися так рано, тому вдаю, що знову засинаю.

– Але ж ти завтра поїдеш... – каже дівча ображено. – І ми ніколи більше не побачимося...

– Гей! Не кажи так! – сідаю та простягаю руки до дитини, щоб обійняти. – Я обов'язково приїду до тебе, адже ти відтепер моя найкраща подруга!

– Правда-правда? – перепитує, тулячись міцно до грудей.

– Звісно! Хіба я тобі не говорила цього?

Знаю, що не говорила. Але хочеться підбадьорити дитину.

– Не пам'ятаю...

– Мабуть, не звернула уваги, – знизую плечима й одночасно починаю гладити світле розпатлане волосся. – То які у нас на сьогодні плани?

– Будемо заважати Жені з ремонтом, щоб ти затрималась ще на один день, – стає навпроти мене й хитро-хитро усміхається. Я сміюсь.

– Сонечко, я справді дуже затрималася. Й мене чекають вдома.

– Нехай наш дім тепер буде твоїм, – говорить так, ніби не розуміє нічого. Вдає з себе наївне дитя.

– Так не можна, – хитаю головою й змінюю тему, щоб дівчинка забула про важку для нас обох розмову.

Сьогодні ми майже не розлучаємось з дитиною. Вона не хоче відпускати мою руку. А ще кілька разів хвалиться Жені, що я – її найкраща подруга. Від чого на обличчі чоловіка з'являється сумна посмішка. Розумію, він боїться, що дівчинці буде боляче, коли я поїду. Проте я нізащо не зникну з її життя. Не тоді, коли вона зайняла частинку мого серця.

Останній день віддає ностальгією. Вона ніби у повітрі висить. Приємна та гірка одночасно. Її не забути, як і перший поцілунок, як і перше кохання. Хочеться розтягти насолоду, щоб вона в'їлася в тіло та душу.

Планую вирушати в дорогу завтра зранку, тому ввечері перевіряю чи бува, не забула чого. Поряд крутиться Мирослава й вигадує, що ж мені ще такого подарувати, щоб я пам'ятала про неї. У мене вже є її «чарівна паличка», лялька в червоному мереживному платті й лак для нігтів світло-сірого кольору. Дівчинка хоче ще віддати свій віночок, який купували на ярмарку.

– Сонечко, – присідаю біля дівчинки та дивлюсь в її очі, – я не забуду тебе, квіточко. Ніколи. Обіцяю. Будеш писати мені, коли захочеш. І я обов'язково відповім. А віночок залишиться тобі на згадку про той день, що ми провели разом.

– Як сім'я! – додає дівчинка і я здригаюсь від її слів. Я уже й забула, що думала так само.

– Як сім'я, – шепочу їй та обіймаю міцно-міцно.

Пізно ввечері, коли моє авто уже на ходу, речі спаковані й Мирослава засинає, ми з Женею сидимо надворі. Сонце не так давно зайшло за обрій, але вже видніються перші зорі. Хоча ще досі літо, ночі вже холодні, тому я загорнулася в ковдру.

Ми розмовляємо про дрібниці, проте в повітрі стоїть напруга. Думаю, нам обом хотілося б сказати щось вагоме.

– Ти ж їй телефонуватимеш? – першим починає Женя після недовгої мовчанки.

– Розумію, що ти хвилюєшся, проте це в першу чергу потрібно для мене. Не знала, що діти можуть бути такими добрими, позитивними та світлими після пережитих труднощів.

– Вона настільки добра, що навіть перевершила свою маму...

– Ти сумуєш за нею? – питаю обережно та одразу ж розумію, що це дурне запитання. Звісно, що так. Звісно сумує. Це ж його рідна сестра.

– Це слово не достатньо виражає мої відчуття, – каже відсторонено і я розумію, що пора змінювати тему.

– Аж не віриться, що завтра буду вдома, – збадьорюю свій голос. Начебто чекаю цього з нетерпінням.

– Прилетіла, наробила шуму в нашому домі, а тепер тікаєш.

Женя усміхається, а в мене на душі кошеня шкрябає. Маленьке, миле з виду, проте шкідливе.

Мені не хочеться повертатись назад, адже я почуваюся щасливою. Здається, що саме тут моє місце. Але вголос я цього не кажу, лише натягнуто всміхаюся в темноту.

– Ти хочеш завтра їхати?

Хитаю головою мовчки, а потім розвертаю обличчя до нього. Хочеться подякувати за все, що він зробив для мене, але слів немає. Мабуть, кошеня вишкрябало їх з душі. Залишились тільки колючі голки, які не дають дихати.

– Залишайся, – просить та бере мою руку у свою. Мене охоплюють дивні хвилювання. Очі, що зазвичай пронизують, зараз благають. Чи то мені так лиш здається під світлом місяця? Можливо, я дуже б цього хотіла.

– Залишайся і я обіцяю, що ти жодного разу не пожалкуєш.

Серце вже погодилося, адже йому тут так добре. Але ж... Розум щось кричить, проте я його ігнорую. Відчуваю, що очі вже вологі.

Женя підсувається до мене ближче й кладе долоню на мою щоку, гладить ніжно шкіру шерехатими пальцями. Закриваю очі, щоб закарбувати ці відчуття на серці.

А серце виривається з грудей, тремтить. Здається, що його уже не зупинити.

– Будь зі мною, – шепоче у вуста й цілує. Так ніжно й обережно, що тіло відривається від землі. Голова йде обертом і тремтять руки. Мені добре, проте сльози вже намочили щоки й підборіддя.

«Віктор!» – вкотре кричить голос в голові. Вириваюся з його чіпких рук та встаю на ноги. Дивлюся в його очі. Не розуміє, що не так.

– Я... Я ж одружена... В мене є чоловік... Ти... Господи, не варто...

Витираю сльози й бачу, що вираз його обличчя змінився. Женя не просто здивований, він переживає справжнісінький шок. Невже я не говорила? Я ж не могла змовчати... Я...

– Ти... ти сказала, що... Коли він телефонував того вечора, як ми познайомились, на трасі... То ж він був, так? Я тебе запитав, чи то твій...

– Хлопець... – договорюю замість нього. – То був мій чоловік.

Женя змовкає. Він дивиться в одну точку й час від часу хитає головою, немов не вірить у мої слова. Хіба ж я не говорила йому? Зрештою, Мирослава точно знала і...

– Байдуже, – раптом підводиться й стає дуже близько, простягаючи руки, – залиш його і будь зі мною. Розлучення – не біда.