Розділ 10. Задоволена

Наступного ж ранку шукаю у величезному дворі Женю, щоб сказати йому дещо важливе. Проте чоловіка ніде немає. Згодом Мирослава говорить, що він поїхав до міста. Доводиться чекати його більше, як пів дня. І поки плине час, я все менше впевнена в тому, що хочу йому сказати. А коли Женя нарешті повертається, я дивлюсь на нього, наче вперше. Помічаю, що в нього розумні очі. Так, вони й до сьогодні бачили мене наскрізь, проте зараз це по-особливому.

Поряд крутиться Мирослава, тримаючи мене за руку. Незручно в її присутності говорити. Проте й відіслати дівчинку геть я теж не можу. Тому просто стою й дивлюсь, як Женя вивантажує з автомобіля речі.

Згодом він просить Мирославу принести з будинку гаманець, а сам стає напроти мене й запитливо дивиться в очі. Від того погляду трішки розгублююсь, однак починаю розмову:

– Знаєш... Щодо твоїх вчорашніх слів. Я розумію. І... дякую, адже тепер я знаю, що моє життя не таке вже й паскудне. Воно може бути інакшим, варто лиш захотіти. І взяти все у свої руки.

Він усміхається у відповідь. Щиро й мило. На серці стає приємно від його усмішки. Йде й сідає на лавці неподалік, тому я змушена слідувати за ним. Стаю навпроти, досі очікуючи якоїсь відповіді.

– Дозволиш відремонтувати твій автомобіль? – питає, дивлячись на мене знизу вверх. Стукає долонею на місце поряд із собою, та я хитаю головою. Не варто знаходитись близько до нього. Я повинна триматись якомога далі від цього чоловіка, адже мені з ним настільки добре, що не хочеться їхати додому. У мене є Віктор. І це відтепер моє кодове слово.

– Ні, – хитаю головою усміхаючись й він підводить брови вгору, – я змушена просити тебе про це, адже мені вже давно варто бути вдома.

Його обличчя пом'якшується, вертається задоволена усмішка.

– Я знав, що це станеться одного дня. Завтра все буде готово.

Через пів години Женя за допомогою сусідів перетягує моє авто у свій двір і починає возитися зі запчастинами та інструментом, замащуючи свої руки в мастила аж по лікті.

Мирослава і я тим часом готуємо обід на кухні, нишком спостерігаючи за тим, як чоловік задумливо перебирає якісь деталі, роздивляючись їх з різних боків. Такий серйозний та зосереджений, що хочеться підійти й полоскотати. Аби не виглядав таким похмурим.

– Дивись, Ксю, він уже десь футболку встиг порвати! – вигукує дівчинка, щойно її дядько розвертається до нас спиною. Її дзвінкий сміх наповнює кімнату. Я теж не стримуюсь і розпливаюсь в широченній усмішці.

А Женя, немов відчуває, що ми за ним спостерігаємо, розвертається й спершу розгублено дивиться, звівши брови докупи, а потім уже й собі усміхається, проте сам не розуміє чому. Жестами показую йому, що його одяг на спині порваний. Він намагається дотягнутись рукою до дірки, проте в нього нічого не виходить. Мирослава ще дужче від цього сміється, а я, хитаючи головою, показую йому, як краще це зробити. Нарешті дотягнувшись та махнувши на те рукою, чоловік тепло усміхається мені, від чого спина покривається дрібними комашками. З Віктором у мене такого не було.

Ні! Досить їх порівнювати! Я одружена і крапка! Женя немає абсолютно ніякого значення для мене! Є лише Віктор, мій чоловік і більше нікого. Ми – сім'я і ми будемо разом попри перешкоди.

– Ксю! Поглянь, як я вмію! – гукає мені Мирослава, махаючи руками, перемащеними варенням.

Здригаюсь, розуміючи, що досі спостерігаю за тим, як чоловік ремонтує мою машину.

«Віктор!» – нагадую собі сердито.

Сьогодні Мирослава довго не хоче йти в ліжко. Просить, щоб я почитала їй щось цікаве. Та я й не проти, хоча ловлю себе на думці, що з нетерпінням чекаю наших вечірніх посиденьок. Щоб подивитись в очі чоловіка, з яким мені добре. Щоб послухати його трішки хвалькуваті розповіді про те, як він спромігся в юності відкрити свою автомайстерню у столиці. А ще розумію, що мені цього бракуватиме. Цієї сім'ї з її щасливим життям.

Коли дівчинка нарешті засинає, Женя від нудьги пропонує зіграти в настільну гру, яку Мирослава дуже полюбляє. З ігровими кубиками, фішками й полем, яке потрібно пройти, виконуючи завдання.

– Ми хіба діти якісь? – питаю Женю здивовано, проте не відмовляюсь, а допомагаю розкласти карту з великою кількістю клітинок.

– У мене дитяча травма. Батьки не хотіли купувати мені такі ігри в дитинстві. Я змушений був гратись татовим інструментом.

Він говорить ці слова настільки байдуже, що мені не віриться в них. Проте щойно Женя підводить погляд, розумію, що це абсолютна правда.

– Якщо я виграю, то поцілую тебе, – говорить, не відводячи погляду. А я приголомшена його словами.

– Ні! Нізащо! – кажу, хоча дурний мозок не проти.

«Віктор! Віктор! Віктор!»

– Я не міг не спробувати, – безтурботно знизує плечима й першим кидає кості.

Ми граємо, сміємось і розказуємо одне одному про дитинство та улюблені іграшки. Аж поки Женя не порушує правила, коли йому випадає пропуск ходу.

– Гей! – серджусь, вдаряючи легенько його руку. – Так нечесно! Ти повинен пропустити наступний хід!

– А що я ще повинен зробити? – питає, втупившись карими очима в мене. Немов на мені щось написано.

– Повинен дотримуватись правил! – вигукую й насуплюю брови.

– Тихіше, Ксю, – усміхається хитро й робить хід, – Мирославу розбудиш, вона ледь заснула.

– Ти нестримний! – кажу тихо, але досі сердито.

– Я себе стримую, – заперечує мені спокійно й усміхається.

З мене вириваються нерозбірливі звуки. Мені нічого йому заперечити. Він нестерпний, але я не можу сказати, що мені не подобаються наші перепалки.

Далі граємо мовчки, лиш час від часу боремося поглядами. І від його темних очей в мені щось перевертається. Сподіваюся, це минеться.

Не дивлячись на те, що Женя постійно порушує правила, виграю я. Його розчароване обличчя приносить мені неабияке задоволення. Тому сьогодні я від емоцій засинаю довше, роздумуючи над тим, що принесе мені завтрашній день — останній день моєї втечі від реальності.