Розділ 9. Схвильована

– А як звати Никифорича? – запитаю у Мирослави, заплітаючи її волосся.

– Степан.

Сьогодні цей негідник знову з самого ранку “подався у світи”, як сказала Катерина. Щоправда, вона назвала його дещо інакше, жорстокіше… Та я навіть рада, що так трапилось. Це означає – плюс один день до моєї “відпустки”, яка дещо затягнулась.

Поки Женя порається з невеликим хазяйством, у нас з Мирославою дівич-вечір. Ми робимо одна одній зачіски, макіяж та манікюр. Мені здається, що дівчинка сяє від задоволення. А оченята світяться радістю, коли я вплітаю у її кіску червону стрічку.

Вона постійно мене обіймає й розмовляє так, ніби я не поїду додому через кілька днів, а залишусь з ними назавжди. Це завдає болю. Звісно, для себе я вирішила — буду навідувати Мирославу так часто, як тільки зможу, але це не змінює той факт, що я дуже не хочу засмучувати дитину своїм від'їздом. Він неминучий, як зміна пір року. Це трапиться, хочу я того чи ні. Можу лиш потягти трохи час.

Телефонує Віктор, проте я не хочу його чути. Поговоримо, коли приїду додому, як би мені цього не хотілося.

Після того, як Мирослава лягає спати, ми знову йдемо на кухню, щоб трішки посидіти й поговорити. Здається, це зовсім скоро стане «традицією».

Ми розмовляємо про життя в столиці і я бачу, що чоловік сумує за Києвом. Хочеться його якось втішити, проте не наважуюсь, чи не маю потрібних слів.

–...бракує ритму міста. Коли всі спішать у справах, метушаться, щоб не затримувати інших. Раніше думав, що нізащо не житиму в селі, принаймні у двадцять вісім...

– Тобі двадцять вісім? – перебиваю його, бо не вірю. Рука сама тягнеться до темного волосся з поодинокою сивиною. Воно гладке й приємне. А ще трішки вологе після душу. Погляд чоловіка стає таким пронизливим, що я відсмикую руку, розуміючи, що не мала ніякого права доторкатись до нього. А ще в мене є коханий, який чекає мене вдома. Та чомусь я про це постійно забуваю. Знову з'являється совість. Але ж доторк це не зрада! Не зрада...

– Так, мені двадцять вісім, – киває ще раз й відводить очі на стіну. – Мабуть, подумала, що мені за сорок?

– Тридцять... – кажу невпевнено, а він кидає короткий погляд з докором, немов не вірить. – П'ять...

Намагаюсь підбадьорити Женю усмішкою, проте він не дивиться на мене. Кладу свою руку на його, легенько погладжуючи її подушечками пальців. Чоловік не ворушиться. Заспокоюю себе тим, що це всього лишень дружня підтримка, я не зраджую Віктора. Доторк – не зрада.

– А тобі хоч двадцять є? – питає Женя, розвертаючи свою руку долонею вверх й обхоплюючи нею мої пальці. Відчуваю, як тіло мліє, а серце, ніби розтоплюється в грудях. Так добре мені давно не було. А це всього лиш його рука. Відганяю думки про щось більше якомога далі від себе. Не можна, я ж заміжня...

– Мені двадцять п'ять, Женю, – схиляюся ближче й шепочу, ніби це велика таємниця. На його вустах виграє хитра посмішка.

– Жінки, – бере обома руками мою долоню й дивиться в очі, – вас не зрозуміти. Поки ви молоді, додаєте собі віку, щоб виглядати досвідченішими. А як дорослішаєте, кажете, що молоді.

– Мені справді двадцять п'ять, – не можу стримати усмішку. Його очі заворожують. Всередині твориться якийсь ураган. Кожен орган вібрує. А ще я відчуваю, що щаслива. Не розумію чому. З Віктором такого ніколи не було.

– Якщо тобі двадцять п'ять, то я злий сірий вовк, який тебе з'їсть, – каже рівним спокійним голосом, а через мить несподівано прикушує моє зап'ястя. Лякаюсь і вириваю руку, проте усмішка не сповзає з обличчя.

– Божевільний! – сміюсь та встаю з-за столу. – На добраніч!

У ліжку лежу тихо та слухаю своє серце. Воно тремтить. Ні, воно колотиться. Шалено й гучно. Якби поряд зі мною хтось був, то міг почути кожен удар. Чому мені з ним так добре? Чому не хочеться вертатись до Віктора, адже я його кохаю, чи не так?

Легенький тихий стук у двері привертає увагу, одночасно відриваючи мене від думок. Я мовчу, проте двері все одно прочиняються. Женя заходить, мені не видно його обличчя у темряві, бачу лише постать. Чоловік підходить до ліжка і я завмираю, вчепившись пальцями в ковдру. Мені не страшно, але тіло німіє. Крім серця. Воно стукає так, що його чути до Києва. Чомусь мені здається, що він зараз ляже біля мене. Не можу сказати, що ця думка мені противна.

«Віктор! Віктор! – нагадую собі подумки. – У мене є Віктор! Я не можу думати про інших!»

Попри мої очікування, Женя сідає на підлогу спиною до мене й обпирається на ліжко. Спершу він мовчить і я тільки й роблю, що дивлюсь на його потилицю. В темноті майже не помітно сивих волосин, проте мені все одно хочеться простягнути руку й доторкнутись до нього. Стримуюсь з усіх сил, до болю впиваючись нігтями в ковдру.

– Іноді чужі діти можуть стати рідними, – каже чоловік серйозним голосом, – тоді і язик не повертається їх чужими називати. Вони тебе люблять, як любили своїх батьків – щиро, віддано й абсолютно безкорисно.

Після цих слів він встає та покидає мене наодинці. А я розумію, що не дихаю. Як давно? Не знаю. Здається, відтоді, як Женя постукав у двері. Чи ще за мить до того?

Засинаю з якоюсь дивною ейфорією на душі. Що це? Невже й справді щастя?