Розділ 8. Щаслива

Ми приїжджаємо на Ярмарок після обіду. Я все ще розлючена словами Віктора, тому усміхаюсь всім: Жені, Мирославі, продавцям та відвідувачам ярмарку. На зло йому. На зло! Сьогодні я сказала собі, що обов'язково буду щасливою, хай там що.

Ми йдемо головною алеєю втрьох. Мирослава в центрі, ми з Женею – з боків. Дівчинка тримає нас обох за руки. 

Уявляю, що ми – сім'я. Лише сьогодні, на один день. Щаслива сім'я, якій море по коліна.

Навкруги шум, гам, бігають діти. Мені здається, що всі ці люди з гарним святковим настроєм дають мені позитивний заряд енергії. Адже уже через якісь пів години я усміхаюсь щиро, спостерігаючи за маленькими дівчатками в національному вбранні, які танцюють на невеличкій сцені. Я забуваю про існування Віктора й повністю віддаюсь цьому ярмарку з його цікавенними людьми.

На сцену виходять одягнені в шаровари та червоні жупани молоді хлопці. Вони танцюють гопак, використовуючи шаблі. Я в захваті спостерігаю за їхніми злагодженими рухами. Парубки стрибають на сцені, вдають бій шаблями й найголовніше – вони усміхаються. А з ними і я. Згодом до них приєднуються дівчатка з великими квітастими хустками, вони танцюють поміж хлопців і їхні довгі спіднички розкриваються, стають пишними від кружляння. Мирослава каже, що теж так може й собі починає крутитись. Її біле плаття так само стає пишним. Женя у цей момент дивиться на дівчинку лагідно, з любов'ю. Так батьки дивляться на своїх дітей. Неприємно коле в серці від того, що мені цього не відчути. Але недовго. Мирослава бере мене за руки й просить потанцювати з нею. З радістю погоджуюсь. Ця позитивна дівчинка однозначно допомагає мені відчути себе щасливішою. А її дзвінкий сміх зачіпає серце.

Пізніше ми зустрічаємо самого Гоголя в чорному одязі. Він проходжується по ринку й зустрічає поважних гостей ярмарку. Скрізь люди у вишиванках та гарному вбранні. А ще справжнісінькі воли з возом. Мені здається, що я опиняюся на тому ярмарку, про який писав Гоголь, хоча місцеві й стверджують про те, що він дуже змінився.

Зупиняємось біля яток з глиняним посудом, потім біля магнітів-сувенірів, біля надзвичайних картин. Вишиванок, рушників і справжньої медовухи. Я не любитель алкоголю, проте куштую. І мені подобається. Такий м'який смак, солодкий і п'янкий. Для мене він подібний першому коханню, бо головокруття починається одразу й не проходить. Здається, ніби я й справді закохалась. У це місце.

Женя купує для Мирослави віночок з маками та різнобарвними стрічками, а я — м'яку ляльку у вишиванці. Дитина щаслива. А що ще потрібно для нашої “сім’ї”? З гіркотою думаю, що їй не вистачає справжності...

– Чому засумувала, Ксю? – питає мене Женя усміхаючись, поки Мирослава роздивляється намиста. Сьогодні він поголився й виглядає молодшим.

– Нічого, все гаразд, – усміхаюся йому й дивлюся в очі, які знову пронизують мене поглядом.

– Не обманюй, я ж бачу, – знизує плечима сумно.

– Не розумію, чому тобі так важливо копатися в моїх емоціях. Я нецікава.

– Ти – цікава, – заперечує мені й чекає відповіді. Я застигаю. Закриваю очі й хитаю головою.

Не можна допускати, щоб його слова дійшли до серця. Не можна!

“Ти заміжня, Ксю!” – кричу собі безмовно.

– Женю, купи мені ось це дзеркальце! – просить Мирослава і я відмираю. 

Відкриваю очі й хапаюся за це прохання як за рятівну соломинку, пропонуючи дівчинці свою допомогу. Я не дивлюсь на чоловіка, боюся побачити його зацікавлений погляд. Боюся, що… Що? Сподобаюсь йому? Він сподобається мені? Чи після цієї щасливої подорожі доведеться вертатись у сірий морок? Мабуть, все й одразу.

– Мирославо, а чому б нам не перекусити? – пропоную дівчинці після покупки дзеркальця. – Я відчуваю аромат смаженого м'яса. Ти любиш м'ясо?

– Так! – киває задоволено.

– Звісно, що любиш! Дівчатка люблять м'ясо. А ці всі стереотипи, що це лиш чоловіча їжа, давно застаріли…

Розповідаю Мирославі про недавню подорож до моря й свої спостереження, що жінки в тамтешніх ресторанах замовляють м'ясо частіше, ніж чоловіки. Ігнорую Женю всіма способами. Він бурчить щось про те, що це дурниці. А я засмучуюсь, тому що це слово нагадує мені Віктора. А потім знову серджусь, адже совість, яка зникла на деякий час, знову вертається. Мені б на себе злитись, але я звинувачую у своїх “бідах“ кого завгодно, крім себе.

Ввечері Мирослава благає почитати їй Гаррі Поттера. Виразно, з інтонацією. Так, ніби то сама Джоан Роулінг читає сагу, а не я. Розумію, що не можу відмовити дівчинці. За сьогоднішній день ми настільки зблизились, що я тепер вважаю її своєю молодшою сестричкою. А Женю – злим старшим братом, який лізе не у свої справи. І поки чоловік годує домашніх тварин, я малюю його племінниці шрам. Точнісінько такий, як у маленького чарівника. З ковдри роблю плащ, а з кісточки для малювання – паличку. Дівчинка біжить до дзеркала, бачить себе й стрибає на місці від радощів. Маленький янгол. Пам'ятаю себе в її віці. Я була вибагливою й вередливою дитиною. Батьки постійно мені купували пазли, бо я їх обожнювала. Повна протилежність Мирославі.

– Справжня Грифіндорка, – говорить Женя, з'явившись на порозі. На його вустах усмішка, а в очах – любов. Та сама, батьківська. Відчуваю білу заздрість. А ще розумію, що мені важко буде прощатись з Мирославою.

Дівчинка обіймає нас по черзі й лягає спати. 

Не знаю, що мені робити. Йти туди, де вчора лягала спати, чи туди, де прокинулась? Розриваюсь на частини. А от Женя й не думає лягати, він йде на кухню. Тому я прямую за ним. Маю надію, що він не продовжуватиме обірвану розмову.

– Мені здається, що тебе щось мучить, – всупереч моїм сподіванням каже чоловік, сідаючи за стіл.

– Тобі здається, – усміхаюся й сідаю навпроти, поклавши руки на стіл. Він лишень знизує плечима й змінює тему розмови – ми говоримо про Ярмарок. А потім про мою подорож і Никифорича, який майже нічого з моєю машиною за сьогоднішній день не зробив.